Форзац книги Ярослава Тинченка «Герої Українського неба: пілоти визвольної війни 1917−1920 рр.» (Київ: Темпора, 2009)
1 липня 1922 року в Києві відбулося урочисте відкриття військово-авіаційної школи. Вона стала першим навчальним закладом РСЧА, який мав готувати військових льотчиків. Відкриття школи військових авіаторів у Києві було не випадковим − більшовики спромоглися створити цей навчальний заклад завдяки славетним традиціям української військової авіації доби національно-демократичної революції 1917−1921 рр.
Обкладинки книг Андрія Харука та Ярослава Тинченка
Історія національних військово-повітряних формувань якнайкраще досліджена в ґрунтовних книгах Андрія Харука та Ярослава Тинченка.
Формування військової авіації української революції почалося вже з літа 1917 року. Достатньо згадати, що в роботі II Всеукраїнського військового з’їзду взяли участь 60 делегатів від авіації. Саме відтоді можна починати відлік творення українських військово-повітряних сил. Попри те, що національно свідомих офіцерів у повітряному флоті було небагато, впродовж літа-осені 1917 року тривали процеси українізації війська в середовищі авіаторів колишньої царської армії.
Після проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки
наприкінці листопада 1917 року було створено Управління Повітряного Флоту. А
вже 13 грудня 1917 року за наказом Генерального Секретаріату військових справ
на чолі з Симоном Петлюрою «завідуючим авіаційною справою Української Народної армії»
було призначено підполковника Віктора Павленка, який по суті очолив усі
військово-повітряні сили УНР.
Віктор Павленко − командир авіації Армії УНР (1918–1920)
Пильна увага при цьому приділялась також і створенню авіаційних шкіл для підготовки особового складу.
Так, уже 30 грудня 1917 року обов’язки з організації військової авіаційної школи в Києві було покладено на військового льотчика прапорщика Коломійця. Приміщення для навчальних класів, адміністрації та проживання курсантів мали виділити в будівлі 2-го Київського військового училища, а для практичних занять призначався аеродром 3-го авіаційного парку на станції Пост-Волинський.
Також у Києві з 1917 року існувала також спеціалізована школа аеронавігаторів, яка готувала штурманів та спеціалістів із метеорологічного та навігаційного забезпечення польотів. Готували тут також і авіамеханіків, яких навчали на базі ремонтних майстерень авіапарків.
Після першої українсько-радянської війни грудня 1917 – червня 1918 рр. поновлювати діяльність навчальних закладів з підготовки військових льотчиків довелося вже від липня 1918 року. Гетьман Павло Скоропадський активно формував національні збройні сили, й авіація мала стати їхнім важливим елементом.
Особливу увагу приділяли створенню військової авіаційної школи, структуру якої розробили та затвердили восени 1918 року. Очолити школу мав генерал-хорунжий, загальна чисельність її штату повинна була становити 347 осіб. Авіаційний дивізіон школи, відповідальний за підготовку льотного складу, очолював полковник.
Начальна частина школи мала чотири відділення, у першому з яких відбувалась початкова льотна підготовка. Друге мало готувати льотчиків-винищувачів, третє − військових авіаторів розвідувальної та коригувальної авіації. Четверте ж відділення призначалося для навчання асів – у ньому військові літуни повинні були відпрацьовувати елементи вищого пілотажу і польоти підвищеної складності, наприклад групові або нічні.
Передбачалося також створення спеціального навчального підрозділу з теоретичної підготовки військових льотчиків, де їх мали навчати аерофотозйомці. Тут же передбачалось готувати фахівців з обробки та дешифрування аерофотознімків і спеціалістів, відповідальних за метеорологічне забезпечення польотів. Планувалося також створення низки інших навчальних закладів для підготовки військових пілотів.
На жаль, повалення гетьманського режиму у грудні 1918 року завадило реалізації чітких продуманих планів гетьмана зі створення українських ВПС, зокрема й навчальних закладів з підготовки військових льотчиків. За доби Директорії УНР українська авіація переживала складні часи, однак військові авіатори гідно несли службу, намагаючись не лише зберегти, але й відродити та примножити надбання попереднього періоду.
Так, наприкінці вересня 1919 року було здійснено чергову спробу створення військового авіаційних курсів, для яких виділяли сім літаків і кошти на відкриття авіашколи, матеріальне забезпечення персоналу та закупівлю пально-мастильних матеріалів. Початковий набір мав становити 60 курсантів − 30 на льотний відділ (військові пілоти) і 30 на моторний (авіамеханіки). Цю кількість зрештою довелось зменшити удвічі, і відкрита у жовтні 1919 року авіашкола близько семи місяців працювала в Кам’янці-Подільському.
На жаль, Українська національно-демократична революція 1917−1921 рр. зазнала поразки й українцям не вдалося тоді створити власну національну демократичну державу. Однак, з іншого боку, українська держава спромоглася постати в формі радянської соціалістичної республіки, і це сталося значною мірою завдяки політичному спадку Центральної Ради, Української Народної Республіки, Української Держави гетьмана Павла Скоропадського та Директорії.
Замітка «Відчинено військово-авіаційну школу» в газеті «Вісти ВУЦВК».
(Неділя, 16 липня 1922 р. С. 3).
Подібним чином завдяки традиціям, матеріальній базі та почасти кадровому складу більшовики спромоглися відкрити 1 липня 1922 року Київську військово-авіаційну школу. У коротенькій газетній замітці з цього приводу зазначалось: «Школа має давати необхідну військово-технічну підготовку червоним літунам з пролетарської молоді». Так почалося творення вже нової військової авіації в Україні − радянської.
Однак попри те, що в УСРР/УРСР військова авіація стала відтепер більшовицько-радянською, не слід забувати і про другий її вимір − український. Бо соціалістична радянська держава була водночас також і українською республікою, а «червоні літуни з пролетарської молоді» не переставали бути синами українського народу.
Антон Печерський. Кореспондент АрміяInform
Немає коментарів:
Дописати коментар