Насправді цей Митець (в широкому значенні слова) не вміщався
в жодні рамки. І зовсім не дивно, що про нього одночасно побутували
діаметрально протилежні думки – від шарлатана і магнетизера до доброї дорослої
дитини, Бога, котрий забув Себе, Мандрівника Всесвітом та Великого Пана
Коктебелю.
Дивовижною він був людиною, незвичайною, якоюсь навіть
неслов’янською.
Часто цю притчу Максиміліан Волошин цитував, але тільки у
відповідному місці:
«Будда запитав святого, ким той хоче стати, коли досягне
просвітлення?
- А які варіанти?
- Ну, можна два рази демоном або шість разів ангелом.
Поміркувавши, саньясін (від संन्यास, sannyāsa – “зречення”. – О.Р.),
людина Шляху, відповів:
- Звичайно, два рази демоном».
Виходячи з християнської теології, відповідь якась дикунська, бо, нібито, виправдовує зло, якщо не приховано закликає служити дияволу. Тим часом, з огляду на буддійську практику (Садхану), подібна відповідь – мудре рішення: як у три рази скоротити довгий шлях страждання і болю. Адже будь-які живі істоти – всі, без винятку! – колись досягнуть просвітлення. Ось саме із цього й почнемо.
16 (28) травня 1877 р., по вулиці Тарасівській у Києві, у
будинку № 4, що належав спадкоємцю покійного купця Адама Андрійовича Снєжка, в
сім'ї правника, колезького радника Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина
народився знаний поет Срібного віку, аквареліст, арт-критик, мистецтвознавець
Максиміліан Волошин. Особистість унікальна, особистість епохальна, якщо
дозволено лише одну епоху увібгати в талант.
Зверніть увагу: Максиміліан Волошин прийшов у світ у
Богодухів день, як говорили за старих часів, “коли земля – іменинниця”; це на
51-й день після Великодня, коли відзначається особливе церковне свято – на
честь третьої Особи Трійці. Звідси, мабуть, і схильність до духовно-релігійного
сприйняття світу, незнищенну любов до буяння плоті й матеріального в усіх його
формах і проявах. Якось, спантеличившись своїми попередніми переродженнями і
забутими ликами, поет зізнався:
- Минуле мого духу уявлялося мені завжди у вигляді одного з
тих фавнів або кентаврів, які приходили в пустелю до Святого Ієроніма і
приймали таїнство Святого Хрещення. Я – язичник у плоті, тож вірую в реальне
існування язичницьких богів і демонів – але, разом із тим, не можу його мислити
поза Христом.
Яким Великого Пана Коктебеля бачили близькі та знайомі? Якщо
вірити свідченням Іллі Еренбурга (1891-1967), а киянину точно можна вірити:
- Очі у Макса були привітні, але відсторонені. Більшість
вважала його байдужим, холодним: він дивився на життя зацікавлено, але...
відчужено. Ймовірно, знаходилися події та люди, які його по-справжньому
хвилювали, але він про це не говорив; усіх Макс зараховував до друзів, проте
друга, здається, у нього не було.
* * *
Мені особисто так не здається. Тому, як у Бога, котрий забув
Себе – друзів, взагалі-то, не буває; за визначенням. Подруг – хоч греблю гати.
При законній дружині з вигадливим Максом Марина Цвєтаєва (1892-1941) глибоко
пізнала богоподібного Пана і, проникнувши в душевний світ
поета-не-від-світу-цього, виділила основну рису вдачі: “співіснування”.
Оскільки у поета в Коктебелі між собою прекрасно товаришували язичницькі обряди
і грецька міфологія, християнська езотерика і буддистська космогонія,
антропософські знання та новомодний екзистенціалізм.
Справді, Максиміліан Волошин щось таки ЗНАВ, чим потужно
магнітив. Не стримавшись, Марина Іванівна і нам, нащадкам, повідала саме про
це:
- Макс належав іншому Закону, відмінному від людського. І
ми, втягуючись в його орбіту, незмінно потрапляли в його Закон. Макс – сам був
планетою. І ми оберталися навколо нього в якомусь іншому, більшому колі,
оберталися разом з ним навколо світила, якого не знали. Тим часом Макс отими
знаннями володів. У нього була таємниця, яку він не говорив. Це знали всі, але
тієї таємниці не пізнав ніхто...
У напівавтобіографічному есеї “Доля Верхарна” (1917) сам
М.О.Волошин так визначив власне покликання:
- Коли на землі відбувається битва, що розділяє людство на
два непримиренні табори, треба, щоб хтось стояв у своїй келії на колінах і
молився за всіх ворогуючих – і за ворогів, і за братів. В епоху загального
озлоблення та сліпоти слід, щоб знайшлися люди, які можуть опиратися почуттю
помсти і ненависті, зможуть заклинати збожеволілу реальність – благословенням.
У цьому – вищий релігійний борг, в цьому і полягає Дхарма (санскр. Закон. –
О.Р.) поета.
* * *
Не кожен із нас цікавиться, звідки росте його корінь, тоді
як Максиміліан Волошин знав. Предки за батьківською лінією, Олександра
Максимовича Кирієнка-Волошина (1838-1881) були запорізькими козаками, а за
материнською – Олени Оттобальдівни (з дому Ґлазер; 1850-1923), – зросійщеними в
XVII ст. німцями. Гримуча суміш, чи не так? Для батьків Макс став другою
дитиною: в 1869 р. у подружжя народилася дочка Надійка, але вона померла в
чотирирічному віці. Його чекали… Дуже чекали. Коли на світ з’явився Максик,
батькові виповнилося 39 років, матері минуло 27; більше дітей в подружжя не
було.
Батько поета Олександр Максимович Кирієнко-Волошин
Український слід Максиміліан Олександрович ніколи не
викреслював, а в авторизованій "Автобіографії" (1925) написав:
- Народився я в Києві й корінням роду пов’язаний з Україною.
Моє родове ім’я Кирієнко-Волошин, йде воно – із Запорожжя. Знаю із книг Миколи
Костомарова (1817-1885), що в XVI столітті жив в Україні сліпий бандурист
Матвій Волошин; за політичні пісні з нього живого поляки здерли шкіру. Зі
“Спогадів” баронеси Марії Дмитрівни Францевої (1856-1944) запам’яталося, що
прізвище кишинівського юнака, котрий водив молодого Олександра Пушкіна в
циганський табір, було... Кирієнко-Волошин (за уточненими даними, це справді
був чиновник канцелярії намісника Бессарабії генерала І.М.Інзова Дмитро
Кирієнко-Волошинов. – О.Р.). Я б нічого не мав проти того, щоб вони були моїми
предками.
З одного боку, сліпий бандурист, котрий поклав життя за любов до України, безкомпромісний сказатель, голос пригнобленого народу ходив у прапрадідах поета Срібного віку... З іншого боку – близький знайомий Данте Росії, геніального поета, перед яким Максиміліан Волошин відчував божественну шану... Ось і все рішення дилеми, кому Макс більше належить: Україні, Росії чи Німеччині. Як згадував сам митець, він був “продуктом змішаної крові – української, німецької, російської, італо-грецької”. Бо, не забувайте, як змалку мати напучала єдину дитину:
- Ти, Максе, – продукт змішаної крові. Вавилонське змішання
культур – саме для тебе.
* * *
Із глибини століть повернімося до більш свіжих подій. Батько
Мандрівника Всесвітом ніколи предводителем дворянства не був – вигадки це все.
Свого часу сам поет їх особисто розвіяв у листі, датованому приблизно 1906 р. і
адресованому художниці Маргариті Сабашниковій (1882-1973), небозі дружини
Костянтина Бальмонта, а згодом – своїй першій дружині:
- Батько мій ніколи предводителем дворянства не був. А
спершу був мировим посередником, а потім членом суду в Києві. Дід мав великі
маєтки в Київській губернії, а хто він був, я не знаю, і взагалі родичів мого
батька не знаю.
Сучасні дослідники творчості М.О.Волошина встановили: його
дід – статський радник Максим Якович Кирієнко-Волошин і бабуся за материнською
лінією, вдова, статська радниця Надія Григорівна Ґлазер (у дівоцтві – Зоммер)
стали хрещеними батьками немовляти, що записано під №99 у метричній книзі
старокиївської Іоано-Златоустівської церкви (інша назва: Залізна церква). Така
колись стояла у районі Галицької площі, обмеженої нинішніми Володимирською
вулицею (від бульвару Тараса Шевченка), залізницею, Старовокзальною вулицею,
площею Перемоги та бульваром Тараса Шевченка. Якщо бути точним, той храм стояв
саме на тому місці, де тепер сходинки, що ведуть до… Київського цирку.
Отже, колезький радник Олександр Максимович Кирієнко-Волошин служив у Київській палаті кримінального і цивільного права: спершу – мировим посередником, потім – членом міського суду. Це не заважало йому мати репутацію людини доброї, товариської, такі... пишуть вірші. Єдине, що невиразно запам'ятав син: батько декламує якийсь вірш, але який саме – не розібрати. Адже татуся закликав Господь, коли Максу виповнилося… чотири рочки.
Матір поета Олена Оттобальдівна Ґлазер, 1912 р.
Досить швидко Олександр Максимович залишив сім'ю і жив
окремо, бо в лютому 1878 р. чиновника відправили служити в окружний суд
Таганрога. За різних причин не склалося спільне життя подружжя Волошиних. По-перше,
Олена Оттобальдівна була жінкою вольовою, глибоко освіченою, самобутньою і у
січні 1880 р. сама пішла від чоловіка, а коли той за рік помер, як натура дієва
та самостійна, не захотіла сидіти на шиї у родичів чоловіка. По-друге, колишня
випускниця Інституту шляхетних панянок змінилася до невпізнання: вона почала
коротко стригтися, приохотилася до цигарок, а згодом і сигар, вбиратись у
мужицькі сорочки та шаровари, носила кавалерійські ботфорти, згодом знайшла
собі й чоловіче захоплення – гімнастику з гирями, а потім навіть жити почала
по-чоловічому, бо служила по відомству. Із жіночих захоплень Олени
Оттобальдівни, хіба що, можна назвати – шити козакини (напівкаптан на гачках зі
стоячим коміром та зі складками ззаду) та вишивати тюбетейки.
- Виховання – це самозахист дорослих від дітей.
Зрештою, мати забрала дворічного Максика і виїхала до...
Севастополя, де працювала, кажуть, на телеграфі. Житло в Криму емансипованій
подрузі надала однокурсниця за Інститутом шляхетних панянок Н.О.Ліпіна.
* * *
Мати Волошина – й працювала на телеграфі?! Нісенітниця якась. Проте, повірте, на той час це була звичайна річ. Адже її батько, уродженець Ліфляндської губернії, інженер-полковник Оттобальд Андрійович Ґлазер (1809-1873) служив начальником Житомирського телеграфного округу, так що спеціальністю дівчина володіла змалечку. Скажу більше, дід за материнською лінією також трудився інженером і дослужився до начальника телеграфного округу, а прапрадід – лейб-медик Зоммер приїхав до Росії ще за часів правління Анни Іванівни (1730-1740).
Кращий портрет Олени Оттобальдівни широкими мазками накидала
Марина Цвєтаєва, коли в Коктебелі особисто познайомилася з матір'ю Макса в 1911
р.:
- Відкинуте назад волосся, орлиний профіль із блакитними
очима. Зовнішність точно німецького походження... Обличчя старого Ґете,
німецьке і чітко божественне. Перше враження – постава. Царственість постави:
поворухнеться – ніби рублем обдарує. Почуття звеличення від одного її
милостивого погляду. Друге, природно випливає з першого: підозра. Така не
подарує. Що? Та нічого. Величчя за маленького зросту: велич знизу, наше
поклоніння – зверху. Все: самокрутка в срібному мундштуці, сірничниця з
цільного сердоліку, срібний обшлаг каптана, ніжка в казковому казанському
чобітку, срібне пасмо скуйовдженого вітром волосся – єдність. Це було тіло саме
її душі. Глибока простота... Праматір. Матір тутешніх місць, її орлиним оком
відкритих та трудовими боками обжитих. Верховод всієї нашої молодості –
прародителька роду, так і не здійсненого. Праматір – Матріарх – Пра.
Кажуть, згідно з суворою материнською педагогікою, Максу
дозволялося все, за винятком двох заборон: їсти понад міру – і так товстунець!
– та бути, як усі. У гувернантки Олена Оттобальдівна винайняла сину… циркову
наїзницю: навчати верховій їзді та перекидам вперед і назад. Розумієте, що до
повноліття у хлопця не було іншого виходу, як послух і самостійність. Ви знаєте
ще якусь матусю, котра провокувала б бійку сусідських хлопчаків із власним
сином?
Коли в 1883 р. у Севастополі Богу душу віддала подруга по
Інституту шляхетних панянок Н.О.Ліпіна, Олена Оттобальдівна разом з Максиком
залишили Крим. Із чотирьох до шістнадцяти років майбутній поет з матір’ю мешкав
у Москві, спочатку – у провулку Волконського. Чи варто говорити, що його усвідомлене
дитинство у Білокам’яній пролетіло в колі дорослих людей, домашніх тварин і
бібліотеки.
* * *
Не маючи можливості дружити з людьми, хлопчик товаришував із
книжками. У п’ять років він проковтнув класику і, знаєте, все подальше життя пам’ятав
багато що напам’ять. У сім років Макс впорався з Миколою Гоголем, “Одіссеєю” та
Едґаром Алланом По. Ніяких друзів і подруг – навіть перші юнацькі вірші були
звернені до… природи.
У 1885 р., тобто із восьмирічного віку, Макс Волошин почав
системно навчатися з репетитором. Ним став студент Никандр Васильович Туркін
(1863-1919), в майбутньому – відомий театральний критик, драматург та редактор.
Крім граматики педагог вимагав заучувати латинські вірші, читав дитині лекції з
історії... релігій, а на десерт регулярно загадував писати твори на літературні
теми.
Із часом випробовування ставали серйознішими. У 1886 р., у
дев’ятирічному віці, хлопчика зобов’язали читати Ф.М.Достоєвського, на щастя,
тільки – ранні повісті “Бідні люди” (1846) та “Неточка Незванова” (1849). В
останньому творі за живе зачепили слова:
- Бідність і злидні виховують художника. Вони неподільні з
початком.
Немає коментарів:
Дописати коментар