Хто такі мольфари, звідки ведуть свої стежки? Що ми знаємо про сакральні предмети карпатських чаклунів - мольфи? Читайте таємниці, факти і припущення про карпатських мольфарів.
Мольфари - хранителі карпатських традицій
«Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:
- Стій! Я тебе не пускаю!
... Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу.
Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.
- Ага! Ти так! - крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води... Іди рознесися, як вітер по світі... Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш...
Коли хмара направо - то й він направо, хмара наліво - і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав. Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:
- Стій!..
І хмара раптом спинилась».
(«Тіні Забутих Предків», Михайло Коцюбинський).
З давніх-давен в
Карпатах живуть люди, які володіють досконалими знаннями про Людину, тонко
відчувають Всесвіт і Природу, можуть у стані трансу спілкуватися з душами
померлих та виліковувати тяжко хворих. Їх називають по-різному: ворожбитами,
відунами, віщунами, цілителями, відьмаками, чарівниками, примівниками,
кудесниками, хмарниками, планетниками, мольфарами...
Слово "мольфар" побутує, в основному, у гуцулів і оповилося різноманітними легендами та стало асоціюватися із тими, хто досконало володіє магією, може викликати дощ, замовляти град та бурю, керувати погодніми умовами, бачити майбутнє та лікувати тяжко хворих. Вперше, в Україні про карпатських магів заговорили після виходу повісті Михайла Коцюбинського “Тіні Забутих Предків”, котра відразу ж стала класикою української літератури, а пізніше її екранізував режисер Сергій Параджанов, який ще більше популяризував Карпати, з великою майстерністю зобразивши гуцульські традиції.
Ось, як про карпатських відунів розповідає сам мольфар, знахар, уродженець села Верхній Ясенів, покійний Михайло Михайлович Нечай (1930-2011):
"Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами по спадку, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою... Це є мінус і плюс як штепсель, тут плюс, а тут мінус - це чорні і світлі сили і між ними йде боротьба. З цього починається життя, цим воно і продовжується. Мольфар має бути глибоко духовною особистістю, так як він звертається до Бога та небесних сил з проханням про допомогу. Якщо мольфар чинить неправедно і порушує закони Природи, він може бути позбавлений магічних можливостей… Я хочу знайти учня, але досі ще не зустрів такої людини. Він повинен людей любити, природу, а не гроші. А де ж такого дурня знайти, адже сьогодні навіть діти гроші люблять. Чесно кажучи, я вже знаю дату своєї смерті. Знаю, від чого помру, але сподіваюся, що до того часу з'явиться все ж людина, у якої є покликання стати мольфаром. Без нього нашій традиції - кінець”.
Де живе мольфар?
Переважно, на
окраїнах високогірних сіл, біля стрімких потоків чи скель, де важко доступитися
простій людині, адже для того, щоб мольфарити гуцулу потрібен був спокій.
Проведення магічних практик вимагають неабиякого душевного стану та
концентрації. Михайло Нечай розповідає про це так:
"Раз на рік на дванадцять днів я захожу у печеру і складаюся там як у лоні матері дитина. Я повністю розчиняюсь, виключаю пам’ять, дихання і залишаюсь там без руху, їди та води. Якби хто перевірив мій пульс то подумав би, що я мертвий. Для цього потрібне довге тренування. Роками я займався, щоб досягти цього. Нащо воно треба? На протязі року люди приходять із злоякісними вібраціями свого горя і все це іде на мене. Я поглинаю це все. Щоб від всього цього очиститься я роблю «заземлення» у печері. Якщо б хто нетренований зі мною пішов, то він би звідти вже не вийшов."
Часто доводилось
долати немалі дистанції тим, хто хотів зустрітись з примівником віч-на-віч:
переходити через бурхливі потоки річок Тиси, Прута або Черемошу, добиратися
напівзруйнованими підвісними кладками, і аж тоді за безлюдними гірськими
кам'янистими стежками з'являлась ґражда чаклуна.
Однак, гуцульські чародії насправді не були такими відлюдниками, як їх змальовують: часто були одружені, приятелювали з односільчанами, уміли бути щирими, вірними і відвертими друзями, порадниками, хоча скривдити себе теж не дозволяли. У гуцулів збереглося чимало легенд про боротьбу ворожбитів з демонами та іншими міфічними істотами, де мольфар виступає не як покірний раб, слуга, а як переможець і охоронець села, повелитель надприродніх сил:
«Йик мольфар шось робит, то він каже: Невольни би тьи втьила! Ти мині досолив! Я тебе за то сушу, я тебе колю, я тебе печу. Я хочу, аби ти так почорнів йик дим, абис так усох, як усихає підпаленая деревина, хоть вона нї сира и не суха, а така завйила!» (В.Шухевич, «Гуцульщина»).
Як виглядали
чаклуни з Карпат?
Не всі були похилого віку, в народі їх знали по-різному: дужими, вусатими, бородатими, з важким поглядом, оповитими чорним або рудим волоссям, у косматій ґуні. Через те, багато хто із дослідників споріднює їх зі старослав’янськими волхвами. Зрештою, Олег Гуцуляк у своїй книзі «Пошуки заповітного царства» наводить читача на цікаві роздуми: відомі нам слов’янські волхви – це, можливо, карпатська жрецько-шаманська група кельтів – волохи (галл. Volcae), пов'язана з тотемом вовка, які мігрували з Італії (Влохії) у Карпати. Тут вони осіли і асимілювали частину балканських етносів, утворивши цілу націю – романи (римляни, від Roma - Рим) та заснувавши своє царство Валахію.
Доповнює образ відуна - чорний кіт. За життя Михайло Михайлович не раз казав, що жодні коти, окрім чорних у нього не приживаються. Бо тварини саме цього кольору, і взагалі коти, допомагають відунам у їх таїнствах. До гостей дідусь, зазвичай, виходив зі своїм котом Млинцуром.
"Я його люблю. Ви знаєте, є така історія. Усі кольори котів, крім чорного, у мене до року вмирають. Я вже переконався, тільки чорний кіт може бути в мене. І коли ви маєте у себе чорного кота - то ніяка чорна відьма, ніякий чарівник-колдун не може зробити нічого злого, якщо є чорний кіт у хаті. Ні чередує корову, молоко не відберуть у неї, а также щоб вони не підливали прокляття, різні чари - то як кіт перейде, то на себе набирає, а вам вже свобідно, у вас немає рампи. Ви знаєте, чорний кіт є зближений до 2-х світів - до чорного і білого."
І не дивно, тому що кіт тонко відчуває біополе людини, її
енергетику, справжі наміри, захищає господаря від вроків та інших псувань. Кіт
для віщуна - як провідник космічної енергії, своєрідний домовик, "прикордонник"
між світами, він контролює простір у якому живе і творить відун, слідкує аби не
просочилася ненароком якась непрохана матерія, і не порушила спокій, гармонію та баланс. Тому, присутність кота під час магічних обрядів у
багатьох магічних традиціях гарантувала успішність. Борони Боже, бити чи
знущатися над котом - за це неминуча покара. Якщо собака ще може господареві
пробачити якесь неподобство, то кішки не зроблять цього ніколи, а звернуть
увесь свій негатив проти кривдників - такі вони, ці загадкові істоти.
Вважається також, що чорна кішка відвертає блискавки від будинку і відганяє
злодіїв. Цікаво, що після смерті Нечая, кіт Млинцур безслідно зник...
Типи карпатських
мольфарів
За типом енергій,
їх можна класифікувати на «сонячних» і «місячних», а за видами діяльності на:
☯ ВІЩУНИ або ВОРОЖБИТИ - відгадують минуле
і передбачають майбутнє, оракули, ясновидці, носії езотеричних знань,
екстрасенси, можуть читати думки, володіють телепатією, телекінезом.
☯ ГРАДІВНИКИ або ХМАРНИКИ - відвертають
град і бурю, захищають сільські поля від руйнування, а також відвертають
стихійні явища від сіл і міст, розганяють хмари, їх ще називають планетниками,
люди потужної сили волі.
☯ ЗНАХАРІ або ПРИМІВНИКИ - знахарі,
біоенергетики, можуть зцілювати руками, спеціалісти з народної медицини,
травники, баїльники, шептуни.
Про ворожбитів
Гуцульщини писав відомий дослідник Антін Онищук:
«Ворожбитом називають такого, що знає ворожити та відгадувати минувшину і будуще інтересованого, його родини, худоби і т.д. Ворожбит чи ворожка подивиться на долоню, загасить ватру, зіллє воску або олова і викладає інтересованому, хто заузєвсі на нього, яка висит на него придибашка, з чого йому паде щіскє. Коли прийде хтось в нещастє (худоба, процес, крадіж), то Ворожбит подає йому близші інформації про причини нещастя та як лихові зарадити».
Через надзвичайні
здібності та малочисельність, їх боялися й водночас цінували, вважалии
покровителями сіл, на них покладалася духовна відповідальність за мешканців
села, захист від природніх стихій і потусторонніх сил. У критичних ситуаціях
саме в мольфара шукали порятунку, через що їх часто порівнювали з Богами. У
повісті “Тіні Забутих Предків” якраз про це якраз йдеться:
«З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі…».
Надзвичайно
цікаву інформацію про градівників подає у своїй монографії «Гуцульщина»,
Володимир Шухевич:
«Градівник се такий чоловік, що знає відвертати град. Він разит (їсть раз на добу) на св. вечер, у вечеріх бере вечері непочитої з усего трішки, бере мітлу та кочергу, та з ним усїм обходит три рази свою хату и кличе: «Прошу тебе тучу, кріз тучу, прийди до мене пити, гуляти, весилити си, греміти, дудніти, бити, я тебе прошу». Потому входит у хату, набрану вечеру кладе у платинку и ховає будь-де, вона там має стояти до свйит великодніх, йик сховав, засїдає їсти, через цїлий чьис вечері не має ні до кого говорити. Перед свйитами великодніми купує у 9 крамницьих ладану по 1кр, приносит єго до дому, вісипає до тої платинки з вечерев, тай кладе верх дори осьвйитити. Потому ховає знов, аж доки туча не йде».
З градівниками або хмарниками пов’язаний запис з Бойківщини у «Приповідках» Івана Франка:
«Хмарником називають чоловіка, що має вміть відганяти або насилати градів і хмари». Окремі джерела вказують, що хмарники є «природжені і вчені»: «То йи такі природжені хмарники, що він до того знає. Так само як упир йи до молока» (с.Далешів, пов. Городенка, Володимир Гнатюк 1912).
Щодо знахарів,
якими здавна славлять Карпати, то як зазначав відомий український лінгвіст
Броніслав Кобилянський: «…знахар рятує пошкодованих примівками та зіллям». Були
серед них й такі, які могли покеровувати звіром, про це говориться так: «Є такі
знахарі, що наверне звір, куди хоче. Они мают припис тим орудувати. Они є так,
як слуга у газди, тоти знахарі, над ними є росказники» (А.Онищук, 1909). Сама
назва «знахар» відома багатьом слав’янським мовам і у більшості випадків
тлумачиться як - народний лікар, який користується власними немедичними
способами лікування, травами, обкурюванням, нашіптуваннями. Деякі ентузіасти
відзначають у слові «знахар» арійський корінь «хара», що позначає один із семи
сонячних центрів-чакр (від «чара» - життєдайна енергія) на людському тілі,
кожна з яких є джерелом інформації про людину.
Далі буде...
Немає коментарів:
Дописати коментар