Леся Українка: 153 роки самотності + відео

  

Лариса Косач, більш відома під псевдо Леся Українка, прожила лише 42 роки, але, без перебільшення, пам'ять про неї жива досі. Ми бачимо її практично щодня, принаймні на 200-гривневій купюрі. Майже в кожному місті та селі України є вулиця на її честь. Їй встановлені численні пам'ятники. За її драмами ставлять п'єси і знімають фільми.

Врешті, її творчість вивчають у школі. Водночас саме шкільні підручники, зроблені ще за радянськими лекалами, створюють спотворений і нецікавий образ Лесі – чоловікоподібної стражденної туберкульозниці й вічної революціонерки. Якою ж була Леся Українка насправді – у "Машині часу".

Іван Франко назвав Лесю Українку єдиним чоловіком в українській літературі. Такий собі комплімент. Очевидно, він мав на увазі інше – її мужність, принциповість та непоступливість у важливих питаннях. Особливо національному – українському.

Лариса Косач народилася в українському містечку Новоград-Волинському у 1871 році. 8 років як діяв Валуєвський циркуляр – заборона російської окупаційної влади друкувати книжки українською мовою. Коли Лесі виповнилося 5, ця заборона посилилася Емським указом царя Олександра II – українською заборонили навіть публічно виступати та викладати у школах.  Попри суцільне зросійщення навколо, аристократична сім'я Косачів-Драгоманових принципово залишається україномовною.

"У Косачів всі діти стали українцями. Тобто хто це зробив? Безумовно, це мати, материнський вплив. Чому материнський? Тому що батько був такого російського-українсько-білоруського походження. Він був із цього покордоння, з Чернігівщини родом, і він якось менше займався родиною, більше був на службі й приносив гроші. Виховувала мати", – зазначив історик Ігор Гирич.

Мати – поетеса Олена Пчілка – справді подбала про чудову освіту для своїх дітей. Та ж Леся, наприклад, вільно володіла десятком мов: англійською, німецькою, французькою та італійською, а ще давньогрецькою й латиною.

 

"Мати була дуже вольова жінка, дуже сильна особистість, переконана українка, й вона творила Лесю Українку, як свій продукт, як ніби хотіла зробити те, ким вона не стала. Для нас на сьогодні це такий величезний приклад сьогоднішнім інтелектуалам, які так само приблизно мусять виховувати своїх дітей", – наголосив Гирич.

Попри це, стосунки Лесі з матір'ю ідеальними назвати важко – обидві дуже вольові жінки. Тож врешті Лариса вислизнула з-під надмірної опіки.

"Звичайно, Леся Українка охороняла свій простір. Я буду вживати автохарактеристики її, щоб це не було суб'єктивне моє ставлення чи переказ інших людей. Вона писала: "Я натура – еластично-вперта", – пояснила завідувачка музею ім. Лесі Українки Ірина Щукіна.

Важка хвороба – туберкульоз кісток – звісно, наклала відбиток на спосіб життя. Наприклад, юна Леся голяка приймає сонячні ванни в батьковому маєтку в селі Колодяжне за порадою лікарів. Сусідські хлопці підглядають. Тато – російський чиновник – оберігає доньку.

"Він у своєму маєтку в селі Колодяжному ще й дуже гарно господарював. Як сказали би зараз, був дуже добрим менеджером. У нього і худоба росла, і садки були, він вирощував різні культури, і ліс доглядав, і за спеціальною системою вирощував, щоби забезпечити прибуток", – зазначила Щукіна.

 

"Їй поталанило в тому плані, що вона була з родини високого російського царського чиновника. Тобто в грошовому сенсі вони були забезпечені й не шукали підробітків. З іншого боку, це людину, як то кажуть, дуже розбещує, така ситуація. Якщо ми візьмемо інші чиновницькі родини, ну не було ж Лесів Українок багато. Було швидше навпаки, людина пристосовувалась і ставала частиною того суспільства. Леся Українка – ні, не стала", – наголосив Гирич.

Леся з ранньої юності відчуває покликання – писати, й писати саме забороненою українською мовою.

"Сам псевдонім дуже багато промовляє про неї. Власне, вона була, ми можемо сказати, першим модерним українцем кінця 19-го століття, одним із перших", – додав Гирич.

Російський цар Олександр II вважався лібералом. Як відомо, кожен російський ліберал закінчується на українському питанні. Саме "ліберал" Олександр повністю заборонив вживання української мови в публічній площині. Але коли його вбили й Олександра ІІ замінив Третій, усі відчули, що тиск посилився. Майже всі українські київські родини заради порятунку від репресій перейшли на російську.

Агатангел Кримський – український вчений-поліглот татарського походження, а ще ровесник та земляк Лесі – згадував, що в ті жахливі часи в Києві лише три родини залишилися підкреслено українськими: Лисенки, Старицькі та Косачі.

"А Леся Українка була людиною цього ж часу, 1871 року народження, вона була і поліглот, і полікультурник, і культуролог. Не випадково вона приятелювала з Агатангелом Кримським", – уточнив Гирич.

До слова, крім літературного й образотворчого таланту, Леся ще й займалася музикою. Її вчителькою гри на фортепіано була Ольга О'Коннор. Як сказали б зараз, українка ірландського походження. Оля О'Коннор була першою дружиною композитора Миколи Лисенка. Не дивно, що з таким родинним та освітнім бекграундом і досвідом світогляд Лесі можна було б охарактеризувати як "Геть від Москви".

 

Попри тотальну цензуру, вона це всіляко підкреслювала. Наприклад, у 1910 році вона пише драму "Бояриня". Сюжет простий – у 17-му столітті московити поволі окуповують Україну. Дівчина-українка любить хлопця, який поїхав служити до Москви, й одружується з ним, попри перестороги брата. На чужині розуміє, що чоловік її пристосуванець, а так звані брати – геть не брати, бо між українцями та московитами культурна прірва. Драма, звісно, була заборонена як у Російській Імперії, так і згодом в СРСР. Радянський Союз, до речі, цензурував Лесю навіть гірше за царів – у 30-х роках чимало її спадщини було знищено.

"Бояриня" – не єдиний виклик тендітної жінки імперії. Набагато раніше Леся починає писати брошуру "Наше життя під царями московськими". Про неї повно згадок у листах, проте сам текст чомусь не зберігся – не інакше як цензура більшовиків. Ще один текст Лесі – "Голос однієї російської ув'язненої" – сьогодні як ніколи актуальний. Імператор Олександр III, попри внутрішні репресії, намагався загравати із Заходом, особливо Францією. Там намагалися вести з Росією діалог. Візит російського царя в Париж жваво підтримували місцеві митці. І саме з них Леся насміхається.

Таємна поліція Росії звертає увагу на "дворянку Ларису Косач". Її листи читають, проти неї заводять кримінальну справу, але Леся не зважає. На лікуванні у Криму вона знайомиться із Сергієм Мержинським – білоруським революціонером, соціал-демократом – до нестями в нього закохується. Мати категорично проти цих стосунків.

"Ні, не підтримувала. Вона якось взагалі, треба відверто сказати, ревносно ставилася до чоловіків, які з'являлися в житті Лесі Українки. І ця риса була їй притаманна. І це пояснити можна. Це мамині такі переживання. Вона ніби охороняла з одного боку її, а з іншого – боялась її втратити", – зазначила Щукіна.

Леся Українка починає штудіювати модний тоді капітал Карла Маркса. Чтиво дається їй важко.

"Вберегти Лесю Українку від впливу ідей соціал-демократів було нереально. Бо це був вплив не суто Сергія Мержинського. Леся Українка наголошувала, що ідеї соціал-демократів універсальні і вони заполонили всю Європу", – уточнила Щукіна.

"Часто радянська пропаганда казала, що Леся Українка – перший соціал-демократ, але я думаю, не стільки соціал-демократ, скільки соціаліст", – додав Гирич.

На короткий час Леся – навіть членкиня таємної організації УСД – Українські соціал-демократи. Через це вона навіть вступає в публічну дискусію з Іваном Франком. Проте згодом сперечається уже з майбутніми комуністами – малює пророчу яву страшного тоталітарного майбутнього. Її роман з Мержинським так і не відбувся. Разом вони короткий час, коли він залишається самотній у Мінську, помираючи від від туберкульозу. Уже під час смертельної недуги Мержинського Леся починає активну переписку з Ольгою Кобилянською. Кобилянська живе в Чернівцях. На той час це інша країна – Австро-Угорщина, але вона дуже рада була би бачити свою подругу з листування з підросійської частини України. Леся їде.

Після короткого побуту Лесі в Чернівцях листування двох письменниць-товаришок раптом набирає зовсім іншого забарвлення. "Хтось біленький любить когось чорненького", – пише Леся Олі. Хтось комусь робить гіпнотизуючі паси в найбільш несподіваний спосіб. Що це було – лесбійські фантазії, як пише дослідниця Віра Агеєва, чи щось більше? І Леся Українка, і Ольга Кобилянська – одні з перших українських феміністок. У найправильнішому сенсі слова – обидвоє за найосновніші права жінок: право самим обирати спосіб свого життя найперше. У творах Кобилянської цілком можна відчитати лесбійські фантазії, зокрема в її "Меланхолійному вальсі". Однак у цей же період у житті обидвох відомих жінок кохання до чоловіків.  А в Лесі Українки – ще й загострення хвороби, туберкульоз легень.

"Ольга Кобилянська. Це вже було, мені здається, без впливу матері. Але була й інша сторона, саме в цей період вона почала дуже хворіти. І треба сказати, що і хвороба мала на неї і негативний, і позитивний вплив. Бо часто хворі люди фізично – сильні люди духовно. До певної міри це допомагало себе проявити", – наголосив Гирич.

 

Леся Українка та Климентій Квітка

У Кобилянської в цей час нерозділене кохання до Осипа Маковея. Леся, пишучи їй про паси, підтримує подругу. Лариса Косач у цей же час починає зустрічатися з юним Климентієм Квіткою, якого кличе Кльоня або Квіточка. Про це вона відверто пише Ользі Кобилянській.

"З Квіткою, ну там у них була досить велика різниця у віці. Що могло, точніше Квітка більше на неї звернув увагу, бо він же був музикологом, а Леся Українка була фольклорна людина, і він записував з її голосу українські народні пісні. Друге, Квітка теж був дуже активним українцем у молодості, і в часи Першої російської революції він фактично очолював український гурток в 5-й гімназії, це на Печерську", – розповів Гирич.

"У Лесі Українки була одна мрія, пов'язана з музикою. Мрія бути професійною піаністкою не змогла здійснитися через хворобу, через операцію на руці. Поруч була людина, чоловік, який сідає й може грати величезний репертуар, і вони на одній, як то кажуть, хвилі емоційній", – додала Щукіна.

"Чи було до нього таке кохання, то, думаю, що ні. Договір – так, можливо, таке ще товариськість, приязнь", – уточнив Гирич.

Стосунки Лесі і Кльоні не афішуються досі. Навіть передові як для того часу батьки Українки не схвалювали її вибір. Мама Олена Пчілка стверджувала, що Квітка є "безчесною людиною, що одружується з грошима Косачів-Драгоманових". Леся у відповідь відмовляється від матеріальної допомоги батьків. Врешті на вимогу батьків молодята беруть шлюб тихо й без пафосу.

"У Лесі Українки був мінімалізм, менше вже нема куди. Наречені, їхні свідки та священник. І більше нікого. Це тоді називалося, що вони вінчалися без "оглашеній". Тобто не заявляли в газеті. Бо раніше робили таке оголошення, що беруть шлюб. Вінчались вони тут, у Києві, в церкві на Деміївці. Вона зараз збереглася. Запитували, чи немає там часом таблички. Це церква Московського патріархату. Кілька років тому була ідея встановити там меморіальну табличку, але їм це не потрібно. Вінчалися вони 25 липня 1907 року. І після того вони просто на трамваї приїхали додому", – зазначила Щукіна.

Климентій Квітка працював у судах у Сімферополі та Тифлісі. Леся супроводжувала його скрізь. У сталінському СРСР Кльоня був репресований за те, що в часи УНР був заступником міністра юстиції.

"Він відбував заслання в Казахстані, Карлаг, Алма-Ата. Повернутися в Київ він уже не хотів, тому що тут проблемно було. Він на той час був професором Московської консерваторії, але це не значить, що життя його було таким легким, приємним, у пошані, почестях. Такого не було. У нього була комендантська година, кілька років поневірявся по квартирах, мешкав спочатку навіть не в Москві, а в передмісті, їздив на роботу бозна-як. Таке принизливе становище, що у нього не було навіть свого робочого стола, і він в бібліотеці читального залу чекав поки звільниться місце, щоб сідати й працювати над якимось своїм науковим дослідженням", – розповіла Щукіна.

Леся Українка любила подорожувати. Вона була в багатьох країнах Європи, в Криму та Єгипті. Свого Кльоню – Климентія Квітку – в його подорожах вона супроводжувала до останнього. У серпні 1913 року вона померла у Тифлісі. Її похорон на Байковому цвинтарі в Києві був свого роду феміністським маршем – її труну несли лише жінки.

Отож. Лесі Українці 153. Так довго не живуть. Однак її творчість, як і життя, залишаються надзвичайно актуальними. З її фразами про лягання під ноги Москві як про невдалий мир, із докорами Європі за співпрацю з Росією та антитоталітарними візіями.  

5 канал