І справді, наче у воду дивилася віщунка – сліпа, навіжена і натхненна послідовниця теософії Анна Рудольфівна Мінцлова (1865-1910), загадкова фея російського символізму. Планетарно самотній Максиміліан Волошин потребував Супутника – співрозмовника, однодумця, споріднену душу. І всесвіт відповів на той запит. Ще навесні 1903 р. в гостях у відомого московського колекціонера С.І.Щукіна 26-річний поет познайомився з 19-річною художницею Маргаритою Сабашниковою (1882-1973), небогою дружини Костянтина Бальмонта та здібною студенткою Іллі Рєпіна.
Враження на
“худорляву, бліду та якусь безтілесну” Маргорю, як пізніше він ніжно називатиме
кохану, кавалер справив, і та у щоденнику занотувала:
- Макс був
радісною людиною, для Росії незвично радісною. Йому виповнилося 29 років, але
дитячість, сяюча дитячість залишалася суттю, підґрунтям його особистості. Він
говорив, що не страждав ніколи і не знає, що це таке. Мандрівник... “Близький
усім, усьому чужий” – це з його вірша, це – він сам.
Попри вище
сказане, пара зблизилася. Вінчання відбулося 12 квітня 1906 р.
Із Маргорею вони
у Санкт-Петербурзі оселилися в квартині №24 будинку на розі вулиць Таврійської,
25, та Тверської, 1. Тобто у тій самій кам’яниці, де на шостому поверсі мешкав
ідеолог символізму та дослідник діонісійства В’ячеслав Іванов (1866-1949).
Молоде подружжя брало активну участь у його знаменитих “середах” на “вежі”. Там
вони познайомилися зі столичною елітою: Миколою Бердяєвим, Федором Сологубом,
Сергієм Городецьким, Олексієм Ремізовим, Миколою Рябушинським. Отже, не були ці
роки позначені “блуканнями духу”, як пишуть деякі літературознавці. Трохи
розширилися інтереси молодого поета – це: так.
Саме під впливом
дружини із “тихим голосом та світлими русалчиними очима” Максиміліан Волошин
захопився буддизмом, окультизмом, католицтвом та, зрештою, антропософією
Рудольфа Штейнера (Rudolf Steiner, 1861-1925). Їхні з Маргорею складні
стосунки згодом відбились у багатьох авторських віршах.
* * *
У кожну людину
Господь вкладає здібності. Якщо такі відкрити й розвинути, кожен власними
талантами здатен благословляти людей. І конкретне ремесло у таких ділах не так
уже й важливе: наука, мистецтво, педагогіка, ботаніка чи прикладна математика.
Та успіху можна досягти лише в тому, що робиш регулярно і пристрасно. Якщо
хистом користуєшся щодня, поки досконало не оволодіваєш позиченою тобі Божою
іскрою.
Ось пишу, а досі
слабко розумію, хоча інтуїтивно відчуваю, як Максиміліану Волошину вдалося кинути
променисто фосфоруючий погляд на світ з висоти тисячолітніх культур різних
народів? Як у період творчого дозрівання пощастило вибрати саме цей вектор?
Адже ні багато ні мало, а доля народів Землі, самої Землі в колі світил – ось
що, в першу чергу, цікавить будь-якого непересічного поета.
Вірш “Чверть
століття” (1927) автор зачинає сповідально. Одразу відчувається, поету є про що
сказати, і він знає, як потрібно говорити з читачем:
- Каждый рождается дважды. Не я ли / В духе родился на стыке веков? / В год изначальный двадцатого века / Начал головокружительный бег. / Мудрой судьбой закинутый в сердце / Азии, я ли не испытал / В двадцать три года всю гордость изгнанья / В рыжих песках туркестанских пустынь? / В жизни на этой магической грани / Каждый впервые себя сознает / Завоевателем древних империй / И заклинателем будущих царств. / Я проходил по тропам Тамерлана, / Отягощенный добычей веков, / В жизнь унося миллионы сокровищ / В памяти, в сердце, в ушах и глазах.
* * *
Інший поетичний
оракул Срібного століття, Марина Цвєтаєва (1892-1941), пізнаючи багатоликого
Макса, глибоко зазирнула:
- …в його білі,
без усмішки, очі, завжди без усмішки – при незмінній усмішці губ. Очі
точнісінько як у Врублевського Пана: дві крапки, що світяться... Світлі, майже
білого кольору, гострі до болю – так сльози виступають, коли дивишся на сліпуче
світло, хоча тут світло дивиться на тебе. У нього не око, а свердло, око
насправді – прозорливе... Ні, це не дві краплі морської води, а дві іскри
морського живого фосфору, дві краплі живої води.
Наскільки глибоко
Марина Іванівна зазирнула в суть? Що на споді побачила? Раптом їй виясніло,
Максиміліану Волошину, захопленому то чи поезією, то чи теософією:
- ...було багато
тисяч років. У його майстерні (мається на увазі Будинок поета в Коктебелі –
О.Р.) стояла величезна голова єгипетської цариці Таїах (копію скульптури
М.О.Волошин побачив у паризькому музеї східного мистецтва Ґіме у червні 1904
р., зауваживши схожість із Маргаритою Сабашниковою. – О.Р.)... Його власне
походження – Німеччина, устремління веде на Схід, тоді як голова повернута у
бік Парижа.
Дивне видовище,
зачаровує? Тоді ласкаво просимо у Таємницю.
* * *
За роки духовних
шукань (1898-1905), коли Великому Пану Коктебеля закортіло оселитися за
кордоном, щоб “піти на Захід і пройти крізь латинську дисципліну форми”,
Максиміліан Волошин багато усвідомив, але головним було наступне: немає і не
може бути єдиного джерела пізнання світу, який би повністю вдовольнив Мандрівника
Всесвітом. Який би повністю відповідав особистим запитам і вимогам Бога, котрий
забув Себе.
- Шляхи ведуть
мене на захід – до Парижа, на багато років – вчитися: художньої форми – у
Франції, відчуттю фарб – у Парижа, логіці – у готичних соборів, середньовічної
латини – у Ґастона Паріса, логіці думки – у Анрі Берґсона, скептицизму – в
Анатоля Франса, прозі – у Ґюстава Флобера, віршам – у Ґотьє та Ередіа.
Так почалися нескінченні мандри у пошуках справжніх витоків. Зокрема, наприкінці серпня 1902 р., перебуваючи в Римі, Максиміліан Волошин настільки “близько стикнувся з католицьким світом”, що усвідомив християнство як “спинний хребет всієї європейської культури”. Проте у жовтні 1902 р. буддистка Олександра Василівна Гольштейн (1850-1937), котра чверть століття жила в еміграції у Франції, познайомила його з хамбо-ламою Тібету; маю на увазі Авана Лобсана Доржиєва (власне: Доржиїн Аґбан; 1854-1938). Забайкальський бурят, сміливий реформатор ламаїзму, інкоґніто відвідував у справах Париж. У такий спосіб до Дхарми (Закон у буддизмі. – О.Р.) Максиміліан Волошин доторкнувся із першоджерел.
Зроблю важливе уточнення. 19-річним юнаком Аван Доржиєв залишив рідну Бурятію та вирушив до Тибету – осягати буддійську мудрість. Завдяки здібностям він досяг найвищого вченого ступеня в буддійській філософії – цанід-хамбо-лхарамба, тому згодом став одним із наставників із диспуту (ценшаб-хамбо) Далай-лами XIII – вищого ієрарха тибетського буддизму. Пізніше Авана Доржиєва було призначено повноважним дипломатичним представником Тибету в контактах з Росією. У 1937 р. 85-річного хамбо-ламу Тибету заарештували в СРСР, висунули звинувачення в… зраді Батьківщини, підготовці повстання, терористичних актів та диверсій. Через два місяці після арешту Аван Доржиєв помер у в’язниці.
* * *
Зустріч із
цанід-хамбо-лхарамбою справила на Великого Пана Коктебеля глибоке враження.
Щиро зацікавившись вченням Будди, в грудні 1902 р. Макс Волошин намірився їхати
на Байкал, а звідти – до Японії. Мета? Глибше опанувати мистецтво живопису. Чи
помічаєте, як у поета все було спресовано?
Не мало значення,
із чим він глибоко знайомився: магія, франкомасонство, окультизм, теософія,
навіть – австрійський езотерик Рудольф Штейнер, особистість, якій Максиміліан
Волошин багато чим зобов’язаний у пізнанні самого себе. Як повчав послідовників
філософ з Веймара:
- Виявлення ідеї
в реальній дійсності є справжнім причастям людини.
Надихало
М.О.Волошина і вело по життю, здається, дещо інше. З нових ідей, вражень та
особистостей, з випадковий зустрічей і світових релігій поет, подібно
золотошукачеві, вишукував дорогоцінні крупиці Істини. Як Бог, котрий забув
Себе, він знаходив будівельний матеріал, необхідний для закладення підґрунтя
художнього світогляду. Разом із тим, Макс неухильно наполягав:
- Будь-яка
пропаганда ідеї вважається злочином, як насильство над особистістю.
* * *
На перший погляд,
чимало речей у нашому житті зникають і зринають випадково. Як я оповідав, ні в
дитинстві, ні в підлітковому віці спеціальної художньої освіти М.О.Волошин не
отримав, а малярство не студіював. Що вдавалося на авторських акварелях, те
вдавалося, попри те, що “Цар моря” Іван Айвазовський школярика з Феодосійської
чоловічої гімназії нахвалював. Отже, ні традиції, ні наставника, ні манери
Мандрівник Всесвітом не мав. Лише у повносправному віці юнак усвідомив: у
живописі він назавжди залишиться неуком, якщо сам не стане маляром, сам не
пізнає таїнство розведення фарб, умочування пензля, не здолає шлях внутрішніх
протиріч, без яких немислима подальша зухвалість у мистецтві.
Вважаю, до місця
тут дещо кінематографічний флешбек.
Коли 1 (14) січня 1901 р. він, поки ще – не Великий Пан Коктебеля, а просто допитливий юнак ступив до майстерні графіка, майстра естампу і силуету Єлизавети Кругликової (1865-1941), що знаходилася на вулиці Буассонад, 17, на Монпарнасі, – його вели допитливість і жага знань. Про мистецьке ательє, яке давно перетворилося на модний салон, де в Парижі збиралися росіяни, як-то: Костянтин Бальмонт, Ілля Мечников, Валерій Брюсов, Георгій Плеханов, В’ячеслав Іванов, Володимир Бехтерєв, – він чув багато.
З порога гість
представився:
- Я – Макс
Волошин. – Гаряча руда борода, рудувата шапка волосся, пенсне із синусоїдним
шнурком, що злетіло у повітря.
- Ласкаво
просимо. Сідайте... – привітно відповіла господиня й урвала роботу.
- А можна мені
теж помалювати? Я ніколи не пробував. – Очі вікодавно зеленуваті, уважні, майже
суворі. Такі дивляться співрозмовнику в зіниці, але без уїдливості: спокійно,
вдумливо... Коли М.О.Волошин усміхався, погляд залишався абсолютно серйозним,
навіть більш уважним; якщо хочете, пильним.
Новачкові хитнули
на мольберт, видали папір. Хекаючи, той узявся малювати. Ось як цей день
запам’ятав сам поет живопису:
- Я сміливо взяв
вугільчик і спробував малювати людську фігуру з натури. Малюнок був не такий і
кепський, як можна було очікувати, але головними недоліками стали – бажання
зробити його схожим на гарні малюнки, які мені подобалися, а ще – надто
ретельно відтворені деталі. Одне слово, в ньому містилися всі недоліки
школярських малюнків, без розуміння, що саме слід робити. Було схоже, я вмів
малювати, тільки залишалося звільнитися від звичайних академічних помилок, які
ще звично уникала моя рука.
* * *
Отже, у ремеслі
належало опановувати деталі… Далі була справа техніки, хоча, як і раніше,
Максиміліан Волошин читав запоєм, писав вірші й сам готував собі обіди... Через
кілька місяців, проведених у столиці Франції, хист привів аматора до приватної
мистецької академії Колароссі (Académie Colarossi) – вона знаходилася на рю де ла
Ґранд-Шомьєр у 6-му окрузі Парижа. Тут новачкові рекомендували придбати: папір
Енґра – саме для акварелі, папку, вугільці, а дорогою до Академії – у знайомому
ресторанчику попросити м’якуш непропеченого хліба.
Ось і все, що
було потрібно, щоб стати всесвітньо відомим художником. Даруйте, ще забув...
Належало щодня працювати з натурою, ходити на пленери, щогодини виховувати в
собі чіпкий погляд, миттєво вихоплювати цікавий ракурс – навіть в ескізі
олівцем, накиданому в дорожньому альбомчику!
Одного дня
Максиміліан Волошин звернув увагу і побачив: скільки в світі неймовірно цікавих
фігур, унікальних індивідуумів, незабутніх рухів і людей! Скільки живої поезії
на бульварах, в кафе, на публічних балах, в екіпажах, у парках і на луках. За
три місяці шалено енергійний Макс умовив зрілих колег здійснити пішу подорож
Іспанією, а на завершення відвідати Балеарські острови (Майорка). Разом з
наставницею, Єлизаветою Кругликовою та двома іншими малярами – майстринею
двомірного простору Єлизаветою Давиденко (1867-?) і передвижником Олександром
Кисельовим (1855-1911) вони вирушили в подорож – через Піренеї в Андорру.
Відтоді Макс не
розлучався з олівцем та заяложеним альбомом. За півтора місяця, з 24 травня (7
червня) до 9 (22) липня 1901 р., він перетворився на... закінченого морфініста
живопису. Початкуючий художник збагнув насолоду вміти – вміти бачити і
відтворювати. Цього аматорові здалося недостатнім. І разом із 27-річною
Єлизаветою Сергіївною Кругликовою 25-річний Максиміліан Волошин поглиблено
студіював живопис у відомих майстрів: спочатку – в паризькій майстерні
англо-американського портретиста Джеймса Уістлера (James Whistler 1834-1903), потім – у модернового графіка Теофіля Александра Стейнлена (Théophile-Alexandre Steinlen; 1859-1923);
другий наставник особливу увагу приділяв французьким імпресіоністам та...
японській гравюрі, це особливо подобалося учневі.
* * *
Ви ще не забули,
що Максиміліан Волошин пошлюбив талановиту художницю і пересічну поетесу
Маргариту Сабашникову? Насувалася непередбачувана побутова катастрофа. Навіть
медовий місяць молодят обернувся жахіттям. Ні, спочатку струменіла романтична
подорож Дунаєм – з австрійського Лінцу до румунської Констанци. За бортом
мальовниче пропливали Бухарест і Константинополь, поки в планах не намалювався
морський перехід до Криму... Тим часом у пари молодих митців закінчувалися
гроші. А ще – вибухнула перша російська революція, моряки Чорноморського флоту
застрайкували, і плисти в Крим виявилося ні на чому.
Вимушено подружжя
Волошиних додому вирушило третім класом: ночували в монастирських притулках та
найдешевших заїжджих дворах... Уявляєте, три доби пилюки до Феодосії, потім – з
похмурим візником сім верст до жаданого узбережжя. Під'їжджаючи до будинку
чоловіка, Маргарита Сабашникова побачила дивну безстатеву істоту в довгій
полотняний сорочці, з непокритою сивою головою. Хрипким басом вона привіталася
з чоловіком:
- Ну, привіт!
Змужнів, змужнів! Став схожий на свій профіль на Кара-Дазі!
- Здрастуй будь,
Пра! – відповів Максиміліан, і оком не змигнув.
Губилася Маргоря
в здогадах: перед ними – чоловік чи жінка? Ким доводиться це створіння Максу?
Виявилося, матір’ю! Утім, звернення “Пра”, дане Олені Оттобальдівні кимось із
гостей, пасувало жінці надзвичайно. Далі дивацтва продовжилися. Приїхавши
додому, Макс теж убрався у полотняний хітон до колін, підперезався товстим
шнуром, перевзувся в чув’яки, а голову покрив вінком з полину.
Побачивши його з
молодою дружиною, одна дівчинка запитала збентежену матусю:
- Чому ця царівна
вийшла заміж за двірника? – Маргарита Василівна зашарілася і зніяковіла, тоді
як Максиміліан Олександрович зайшовся щасливим сміхом. Приблизно так само
радісно Великий Пан Коктебеля реготав, коли місцеві болгари причвалали цілою
делегацією просити чоловіка надягати під хітон штани – мовляв, їхні дружини та
дочки дуже соромляться.
* * *
У Коктебелі
намалювалася ще одна проблема: молоду сім’ю належало годувати. Це попри те, що
Маргоря була дочкою виборного московського Купецького зібрання, процвітаючого
торговця чаєм Василя Михайловича Сабашникова (1848-1923). Тому Максиміліану
Волошину належало зробити важливі кроки: знайти власний голос і надати йому
можливість сяяти і співати. Захоплення живописом довелося дещо відсунути, бо в
1905-1912 рр. Максиміліан Волошин служив… кореспондентом московського
науково-літературного щомісячника “Весы”; не покладаючи рук, публіцист писав
статті – про сучасне мистецтво, подавав рецензії на нові книги, вміщував у
виданні репортажі з виставок.
Для новітнього
мистецтва Російської імперії це мало вкрай позитивні наслідки. Одним із перших
російських літературознавців саме Максиміліан Волошин підтримав із Коктебеля
плем’я молодих поетів Срібного віку – Марину Цвєтаєву, Михайла Кузміна, Сергія
Городецького. Минуло трохи часу, і Бог, котрий забув Себе, повернувся до
серйозних студій живопису. До цього його спонукала краса Криму, що просилася з
пленеру одразу на акварелі.
Сповідатись у
словах публічно Мандрівник Всесвітом тривалий час не наважувався. Перша
авторська збірка М.О.Волошина – “Вірші”, побачила світ лише в 1910 р. Але тоді
літератор досить суворо констатував:
- Тепер я мертвий,
я став рядками книги...
Глибину трагізму
й особисту драму поета розумієш, коли складаєш факти.
У квітні 1906 р.
разом з чоловіком 24-річна Маргарита Сабашникова переїхала до Санкт-Петербурга,
але із квартини №24 у будинку на розі вулиць Таврійської, 25, та Тверської, 1,
де вони мешкали з Максом, перебралася на шостий поверх, у “вежу”. Із осені 1905
р. там збиралися знамениті літературні “середи” теоретика символізму В’ячеслава
Іванова. Тут бачилася інтелектуальна еліта міста на Неві: незмінний голова
зборів, філософ Микола Бердяєв, неокантіанець Федір Степун, анархіст Лев
Шестов, марксист Борис Столпнер, літератори Дмитро Мережковський, Зінаїда
Гіппіус, Валерій Брюсов, Олександр Блок, Андрій Бєлий, Анна Ахматова, Микола
Гумільов, Сергій Городецький та інші.
* * *
Природно, що у
24-річної Маргорі виникли складні стосунки із 40-річною дружиною і музою
господаря салону, письменницею Лідією Дмитрівною Зіновьєвою-Аннібал
(1866-1907), дворянкою блакитної крові із сербських князів. Тим часом планів на
майбутнє Маргарита Сабашникова не приховувала: після смерті законної дружини
вона вийде заміж за дослідника діонісійства В’ячеслава Івановича Іванова.
Чи бачив Макс
власне майбутнє? Безперечно. Чи розумів його? Ні. 29 листопада 1903 р. дорогою
з Москви до Парижа поет написав вірш “Я чекав страждання стільки років...”,
присвятивши його дружині Маргариті Сабашниковій. Самі вчитайтеся:
- Я ждал
страданья столько лет / Всей цельностью несознанного счастья. / И боль пришла,
как тихий синий свет, / И обвилась вкруг сердца, как запястье. / Желанный луч с
собой принес / Такие жгучие, мучительные ласки. / Сквозь влажную лучистость
слез / По миру разлились невиданные краски. / И сердце стало из стекла, / И в
нем так тонко пела рана: / “О, боль, когда бы ни пришла, / Всегда приходит слишком
рано”.
Врешті-решт,
плутані томління серця закінчилися тим, що Максиміліан Волошин розірвав шлюб і
повернувся в Коктебель, хоча у майбутньому це не завадило колишньому подружжю підтримувати...
дружні стосунки.
* * *
Справді овдовівши
17 жовтня 1907 р., В’ячеслав Іванович Іванов одружився. Щоправда, не на
Маргариті Василівні, а на власній... пасербиці, чіпкій білявці Вірі
Костянтинівні Шварсалон (1890-1920), зовнішньо та нагадувала йому покійну
дружину. Після смерті Лідії Дмитрівни, котра захворіла на скарлатину і раптово
померла, удовець написав 42 сонети (стільки років було Лідії, коли вона
померла) і 12 канцон (стільки років вони прожили разом). І знав честь.
У 1912 р.
В'ячеславу Іванову пасербиця народила сина Дмитра (1912-2003); тому взимку 1913
р. 53-річному ідеологу символізму та 22-річній Вірі Шварсалон довелося
обвінчатися. Як відомо, на “вежі” В.І.Іванова панував культ Діонісія, ширилися
ідеї “нової людської громади”, “початку нової Церкви”, – читай: сім’ї з трьох
осіб – оспівувався стан екстазу, що дозволяє проникати в таємниці Всесвіту,
відновлювати зруйновані зв’язки людини зі світом.
Надалі Маргарита
Сабашникова пішла по життю одна.
Як того і слід
було очікувати.
- Все було
урочисто, але все – повз життя, – не без гіркоти написала про неї мемуаристика
і літературний критик Євгенія Герцик (1878-1944). У період I Світової війни
М.В.Сабашникова мешкала в Швейцарії, де, як вірна послідовниця Рудольфа
Штейнера, брала активну участь в будівництві першого антропософського храму,
двокупольного Гетеанума (Goetheanum), поставленого на честь Гете в тихому
містечку Дорнасі, що під Базелем. Після Лютневої революції Маргоря поверталася
в Росію, але наприкінці 1922 р. назавжди виїхала до Німеччини.
Далі буде…
Немає коментарів:
Дописати коментар