Бандера Андрій Михайлович – повстанець у рясі

  

Про Бандерів буде світ знати

Батько Степана Бандери і шістьох своїх дітей-націоналістів. Священник УГКЦ, висвячений митрополитом А. Шептицьким. Капелан УГА. Ветеран польсько-української війни. Посол (депутат) місцевого сейму. Провідний культурно-політичний діяч. Член Наукового товариства Тараса Шевченка (з 1910 р.).

Народився 11 грудня 1882 року в Стрию на Львівщині. Батько – Михайло, мати – Євфросина Білецька: "власники середнього господарства" (Із "Моїх особистих зізнань", с. 14, далі за працею Анатолій Бень. Батько Бандерів. К., 2011. 582 с.). Зачинателем роду Бандерів є Іван Бандера і Євдокія (1771-1839), що мали двох синів Григорія і Якова-Гіяцинта. Саме з родової гілки Якова-Гіяцинта і походять відомі цілій країні і світові Бандери, зокрема Степан Бандера.

Італійське слово banda означає "корогва, прапор, загін, зграя" з визначальною мотиваційною ознакою, що сягає готського bandwa "прапор, знак", спорідненого з дієсловом benda "подавати знак"; порівняймо з давньоіндійським dháh, що означає "світло". У французькій мові це слово побутує у зменшеній формі bandera (із суфіксом -ер), що означає "пов'язка жіноча", "стрічка", "опаска", "перев'язь" (порівняй бандероль, тобто щось перев'язане) (ЕСУМ 1, с. 132-133; SL 1 s. 51; SPR, s. 29). Якщо в польську мову це слово потрапило з французької, то в українську, очевидно, з польської зі значенням "прапор".

Так значення слова і визначило долю і батька, і його дітей – всі вони стали націоналістами: Марта-Марія (1907), Степан (1909), Олександр (1911), Володимира (1913), Василь (1915), Оксана (1917), Богдан (1919).

ЮНІСТЬ і ЗРІЛІСТЬ

Андрій Бандера з відзнакою закінчив Стрийську гімназію, відтак... Богословський факультет Львівського університету. Водночас на філософському відділі слухав виклади старослов'янської мови й української літератури, а в духовній семінарії – лекції з різних галузей сільського господарства і кооперації. Мав націоналістичні переконання, хоч належав до лав УНДП. Дописував до часопису "Молода Україна".

Після завершення навчання скерований до праці помічником пароха Володимира Глодзінського (родом із Львівщини) до Калуша, а саме до двох сіл однієї парохії – Старого Угринова і Бережниці Шляхотської. Там він і зустрів свою долю – доньку пароха Мирославу Ґлодзінську – панну з консерваторською освітою і закоханою в музику та гру на фортеп'яні. Одружився перед висвяченням.

Родина Ґлодзінських, крім самоочевидного національного виховання, добре зналася на сільському господарстві та кооперації, до чого природно долучився тямущий у тих питаннях Андрій Бандера, захопившись бджільництвом.

Винятковий вплив на Андрія Бандеру мав вчинок 1908 року Мирослава Січинського, який убив намісника цісаря в Галичині польського магната Андрія Потоцького, що сфальшував вибори до сойму та тероризував українських селян. Тому була спокуса назвати свого першого сина Мирославом, але перемогла традиція – і він, народжений 1 січня, отримав ім'я великомученика Степана.

Дім о. Бандери був осередком українського національного життя Галичини. Там зустрічалися Павло Ґлодзінський, брат дружини, – один із засновників "Маслосоюзу" і "Сільського Господаря", Ярослав Весоловський – посол до Віденського парламенту, скульптор Михайло Гаврилко та інші. Сам о. Бандера очолював калуський "Сільський господар", належав до "Просвіти", заклав свою омріяну приватну бібліотеку з виданнями НТШ, газети "Діло", "Літературного вісника"...

ВІЙНА: "повстанець у рясі"

Перша світова війна принесла українцям шанс відновити свою державу. О. Бандера не чекав милости від Австрії чи то Польщі, а, як згадує місцевий мешканець Осип Базюк, "Під час Листопадового зриву отець Бандера, причепивши шаблю збоку, забрав селян – своїх парафіян з Угринова і Бережниці Шляхотської, і вдосвіта з ними вийшов до Калуша. Тут вони пороззброювали поліцію та австрійське військо, взяли владу у свої руки" (с. 36). Ось як про це згадував С. Бандера: "Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті... Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з УНР в одну державу в січні 1919 р." (с. 87).

Відтак о. Бандера взявся до світської роботи – призначав війтів у селах. Відтоді його стали називати "маршалом України" (с. 37). Став делегатом УНРади від Калуського повіту, де в парламенті від ЗУНР у Станіславові 3 січня голосував за Акт Злуки ЗУНР з УНР 22 січня 1919 року.

З початком неминучої польсько-української війни вступив до Української Галицької Армії, де в 1919-1920 роках служив капеланом 9-го полку Третьої Бережанської бригади УГА 2-го корпусу. З відходом Армії за Збруч залишав рідний край і велику родину. Пережив усі злети, поразки і дикі метаморфози від УГА до ЧУГА... Дивом вижив – і влітку 1920 року повертався крадькома в поневолену поляками Україну: "Пішов ґаздою з вольної Вкраїни – повернувся "русином" до "східної малопольщі" (с. 68) – впала Українська Держава під московським багнетом і польською шаблею.

Удома застав тяжко хвору дружину з сімома дітьми на руках... Діягноз – невиліковний туберкульоз горла. Не міг збагнути, за віщо в людини, яка так кохалася на музиці та співі, хвороба одбирає голос (с. 73): "Його жінка померла. Вона була дуже вродлива, дуже красива, Бандерова. І він, як вона померла, впав на ню і заводив. Каже: "Славко, Славко, що я буду з тими червачками робити?" (с. 73).

Їй було усього 33 роки. Вмирала дуже свідомо, закликала всіх попрощатися. Мовила до всіх дітей окремо. "Сказала, що їй дуже тяжко вмирати, бо всім важко буде, а ще страшніша доля чекає на Марту й Оксану" (с. 74). Спогадом про маму зосталося велике фортеп'яно. Як згадує Оксана, "Коли мама уже лежала нежива в хаті, то клавіші на тому фортеп'яні самі заворошилися і звук пішов" (с. 75)...

"Після похорону, як те зауважували сестри, Степан довгими годинами німо і непорушно сидів на ґанку хати і некліпно дивився в якусь точку у далечі. Своїм утомленим зором видивитись ту точку о. Андрій не зумів, швидше інтуїція підказала, що з ґанку було видно цвинтар, а на ньому – могила Степанової мами" (с. 88).

Життя за польської окупації

Степан і Лесь навчалися в гімназії в Стрию, мешкаючи у батьків Андрія Бандери, решта четверо дітей взяли до своїх родин сестри покійної дружини. У своїх "Особистих зізнаннях" о. Бандера висловив своє ставлення до нової польської окупації: "Положення заставало з року в рік чимраз тяжче. Уряд Польщи ще до признання Антантою Галичини старався терором довести українців до участи у виборах до Варшавського сейму...Та всі намагання уряду польського підготовити корисне рішення Ради амбасадорів в справі Галичини не принесли успіху. Українці у виборах участи не брали, у списках населення зазначували свою приналежність до Галичини, а не до Польщі, а від служби в армії всілякими способами ухилялися – і все це діялося згідно українського уряду, перебуваючого за кордоном..." (с. 82).

4 листопада 1928 року, вже разом, батько і син, оранізовували на Калущині відзначення річниці Листопадового зриву, за що вперше були арештовані польською поліцією. У поліційному протоколі зазначено, що "священник А. Бандера виступив із різкою критикою польської влади. Він наголошував, що поляки на українській землі є тимчасовими колонізаторами, які гноблять українців, і тому їх необхідно прогнати з української землі". Після закінчення відправи на могилах Січових Стрільців отець Бандера почав співати Франків славень "Не пора, не пора москалеві й ляхові служить" (с. 115) – це і є фокус його світогляду.

Вдруге поляки порушили кримінальну справу проти отця Андрія начебто за конфлікти з громадою парафії, а насправді отець виступав проти категоричного ополячення українського церковного обряду.

Як наслідок, отця переведено до парохії в село Воля-Задеревацька і Задеревача (1933-1936 рр.): "Це переселення відбувалося з великою матеріяльною руїною, тому що я з браку підводи не міг всього перевезти, а цілу пасіку понад 20 вуліїв, даючу значний дохід, мусів за безцінь продати. До Волі спровадився 1933 року" (с. 165). Разом із батьком замешкали Марта, Володимира, Оксана, Богдан і Василько, що провадили національно-просвітницьку роботу в селах і збудували хату-читальню. Мав чи не найбільшу радість, коли віддавав заміж доньку Володимиру – єдине весілля з усіх своїх дітей, яке йому суджено було бачити: то було перше в селі безалкогольне весілля як демонстрація протимонопольної акції збагачення Польщі з продажу алкоголю й тютюну.

З преси та з листівок довідувався про діяльність його сина Степана, зокрема про організовану ним шкільну акцію "У боротьбі за душу дитини". На одній із 98 тисяч листівок і 6 тисяч відозв Він читав: "Українські батьки й матері! Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, то є проти польської держави й польського Духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах. ˂...˃Ми хочемо української школи! Ми хочемо вчитися про Україну! Геть з учителями-ляхами! Хочемо вчителів-українців" (Ірина Фаріон. Степан Бандера.: практик, теоретик, містик націоналістичного руху. Івано-Франківськ, 2013, с. 9-10).

Ударом для батька став арешт Степана 14 червня 1934 року в справі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького. Саме Польща була третьою країною після Німеччини і СРСР, що спорудила концентраційний табір для українських в'язнів у Березі-Картузькій, де згодом катували українських націоналістів, зокрема сина Василя.

1935 року о. Бандера переїздить до села Тростянець Долинського повіту, очікуючи вирок над своїм сином. Тут він знайшов національно споріднені душі, формовані попереднім парохом. Це було село, де "щонайменше два десятки тутешніх чоловіків відстоювали Україну в одностроях УГА" (с. 206). Тут був і "Сокіл", і "Січ", і "Просвіта". У Долині він спілкувався з адвокатом сина доктором В. Горбовим, щоб хоч якось приглушити хвилювання. Після засудження Степана Бандери 13 січня 1936 року на довічне ув'язнення, як завше, серед наших хрунів почув: "Як же це син священника намовляв підняти руку на ближнього свого..." (с. 215). Водночас польська католицька "Польонія", пишучи про Варшавський процес, визнала за доцільне не вдаватися до "моралізаторства про гріх "убивання ближнього", а врешті зрозуміти, що суджено людей, які потоптали закон в боротьбі за ідею (с. 216).

Зокрема польський журналіст і політик Ксаверій Прушинський написав в одному з часописів: "Ті люди вбили, – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом 17 років не хотіла знати слова "український" проотягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть" (с. 216).

Стараннями адвокатів С. Бандери докторів С. Шухевича і В. Старосольського батькові під час Львівського процесу 23 червня 1936 року вдалося востаннє побачити сина і поговорити з ним. На трибуналі батько побачив, що син не розкаюється, а перетворює суд в трибуну націоналістичних ідей і оскарження деспотичної польської влади. За це присуджено йому сім довічних ув'язнень! (с. 223). Про цю трагічну зустріч написав у своїх спогадах стрийко Степана Бандери Осип, що разом із отцем Андрієм був на судовому процесі: "Горді за його (Степанову – І.Ф.) мужню поставу під час процесу, розпрощалися ми з ним: я на довгу розлуку, а для батька було це останнє прощання з сином" (с. 225).

Згодом коли заходило про долю його синів, то змучений о. Бандера повторював як заклинання: "Про Бандерів буде світ знати" (с. 226). Він пильно дбав про освіту для кожної своєї дитини. Продавши шість голів худоби, із тисячею злотих у кишені відправив сина Олександра вчитися до Італії (с. 148), де той згодом захистив докторат з політекономії. Богдана відправив на навчання до духовної семінарії в Рогатині, Василько студіював філософію у Львівському університеті. Степан навчався у Львівській політехніці на рільничому відділі. Усім донькам дав педагогічну освіту, проте в умовах польської окупації вони не змогли зреалізувати свого фаху. Натомість вони провадили активну просвітницьку роботу на парохії, зокрема Марта очолювала підпільну Долинську жіночу націоналістичну мережу.

Московсько-німецько окупація

Московська окупація Галичини розпочалася 1939 року. Отець розумів, що його діти і Він приречений за цієї влади, як і за польської. Степан, який утік із польської тюрми, намагався вивезти батька за кордон, гостро реагуючи на безглузді сподівання деяких земляків щодо совєтів, влучно називаючи принизливі привітання "визволителів" "непотрібною хруніядою" (с. 251).

Натомість отець на запитання одного з сусідів, "чи буде Україна?" відповів: "Ми не будемо бачити". "Чи побачать діти?". Відказав: "Може, і побачать, а може, ні" (с. 255).

Син Богдан намагався перевезти батька за Сян, на Холмщину, чи заховати, але почув відповідь: "Ні, синочку, я є пастир, а то моє стадо. Де будуть гинути мої вівці, там і я буду гинути" (с. 274).

На проповідях отець Андрій застерігав паству: "Велика буря збирається. Вона наробить багато лиха. Моліться" (с. 303). Знаючи, що за ним уже пильно стежать агенти НКВС, у день своєї останньої прощі до Гошева на Ясній Горі, в день св. великомученика Юрія, 1941 року він знову повторив: "Моїх парафіян я добровільно не залишу! Розлучити мене з ними може тільки наказ моєї церковної влади, або насильство ворога, остаточно – смерть!" (с. 305).

Саме напередодні храмового свята в селі Тростянець о третій годині ночі, 22 травня 1941 року, до його хати загримали: "Собірайтєсь! Пєрєсєляєм вас в другую область!". Нічого не дозволили з собою взяти. У чому були – в тому й вивели: "Осібно повезли мене й сестру в Долину, осібно машиною доставили туди Тунька нашого з Стефанишиним. Їх залишили в НКВД, а нас з Мартою – в товарні вагони", – згадувала донька Оксана, не знаючи тоді, що каратиметься в Сибіру 48 років, а сестра упокоїться там...

Останні слова, які чули від отця: "Бачу... бачу! Везуть мене на північ! Побачимося вже там...Згадайте про нас!" (с. 307). Зранку люди в опустілому храмі на саме свято під спів церковного хору гірко ридали за своїм отцем.

Допитували отця Бандеру в київській тюрмі НКВД на вул. Володимирській, 33. Справа N61112. Змусили написати зізнання в біографічному стилі. З протоколу першого допиту 9 червня 1941 року читаємо:

"За своїми переконаннями я є українським націоналістом, але не шовіністом. Єдино правильним державним ладом для українців вважаю єдину соборну і незалежну Україну" (с. 332).

7 липня розпочався суд у справі отця Андрія. Відповідаючи на запитання суддів про своїх дітей, отець Андрій Бандера гордо відповів: "Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові" (див. https://uk.wikipedia.org/wiki).

Обвинувальний вирок склав молодший лейтенант держбезпеки Войцехівський. О 17 годині 45 хвилин 8 липня 1941 року трибунал відправився в нарадчу кімнату. Менше як за годину винесено смертний вирок. Всього процес тривав 2 години 40 хвилин: "Будучи убежденным украинским националистом, активно помогал оуновскому подполью в проведении контрреволюционной работы, направленной против СССР; в своем доме перепрятывал скрывавшегося террориста Стефанишина, являясь соучастником нелегальной переправы из СССР в Германию своего сына Бандера Богдана – члена организации ОУН. Содействовал своей дочери Бандере Марте, являющейся районным руководителем орг. ОУН, в проведении вражеской работы против Советского Союза, предоставлял свою квартиру для подпольных сборищ членов организации ОУН, и этим самым способствовал орган ОУН проводить вражескую работу, направленную против Советского Союза".

З огляду на ці звинувачення, оголошено вирок "подвергнуть высшей мере уголовного наказания – РАССТРЕЛУ, без конфискации имущества за отсутствием такового" (с. 356).

Розстріляли Андрія Бандеру 10 липня 1941 року. Ймовірно, останній спочинок знайшов у Биківні, де протягом 1937-1941 роки ховали розстріляних НКВС у Києві. Реабілітований 8 листопада 1992 року. Під час історичного візиту до України Папи Римського Івана Павла II у червні 2001 року його прізвище внесено до списку українських священників, гідних беатифікації – визнання їх блаженними. Минуло 20 років – справа не розв'язана.

Доля дітей – доля України:

Марта-Марія (1907-1982) – багатолітній політв'язень, померла на сибірській каторзі;

Степан (1909-1959) – провідник ОУН, вбитий агентом КДБ у Мюнхені;

Олександр (1911-1942) та Василь (1915-1942) – загинули від рук поляків у нацистському таборі Авшвіц;

Володимира (1913-2001) та Оксана (1917-2008) – багатолітні в'язні концтаборів: Володимира – 10 років, Оксана – 48 років...

Богдан (1919-1944) – загинув на Миколаївщині від рук червоноармійців зі словами: "Я Богдан, я українець зі Львова" (с. 553).

П.Н. 10 липня 2021 року минуло 80 років від дня вбивства отця Андрія. Чи засвоїли українці історичні уроки?

Автор - Ірина Фаріон

Матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.