Фотограф подружжя Франків, Лесі Українки та Заньковецької: невідоме про Влодзімежа Висоцького

Творчість українських фотографів ХІХ століття досліджує й вважає несправедливо забутою заслужений журналіст України Михайло Чернічкін. Суспільне Культура публікує його текст про Висоцького.

"Веселіться, козаки, України діти!" — писав Влодзімеж Висоцький, поляк за походженням, відомий київський фотограф і поет ХІХ століття.

Влодзімеж (Володимир, як українізувалася вимова й написання його імені в Києві) вірив, що тільки спільні зусилля обох народів, українського і польського, звільнять їх від російського ярма, і багато писав про це. Однак новий художній засіб "малювання світлом" настільки вразив уяву молодого літератора, що невдовзі поет перетворився на професійного фотографа.

Світлопис повністю оволодів його серцем, думками та часом — і тому Висоцький віддав 15 років життя цій справі. Фотокамера поета знімкувала багатьох його однодумців, видатних діячів української культури ХІХ сторіччя.

1884 року Висоцький виконав фото Лесі Українки в народному вбранні, 1886 року — фото Івана Франка з дружиною, 1890 року — Володимира Антоновича.

Також він сфотографував багато київських споруд. Сьогодні ця портретна галерея є найкоштовнішим доробком майстра у справі національного відродження України.

Дитинство й юність

Влодзімеж Висоцький народився в сім’ї збіднілої шляхти у селі Романові Луцького повіту (сучасна Волинська область) наприкінці 1846 року. Точна дата народження невідома, але є припущення, що це було 18 грудня. Хлопець рано залишився без батька. Матір, Емілія Висоцька, тяжко працюючи, виховувала сина одна. Згодом вона відправила сина вчитися до гімназії в Житомир.

Коли Влодзімеж закінчував 8 клас у 1863 році, у Варшаві та на Волині спалахнуло Січневе Повстання за відокремлення Польщі від Росії. Шістнадцятирічний юнак виступив на боці повстанців. Царські війська жорстоко придушили бунтівників, яких не підтримало українське селянство. Гімназія була закрита, а учень-заколотник опинився у тюрмі.

Зважаючи на вік та материнські сльози, Висоцький уник відправки до Сибіру, але отримав "вовчий квиток" із забороною навчання у будь-якому навчальному закладі Російської імперії. Матір Влодзімежа робить дуже важливий крок – в 1864 року вони з сином переїджають до Києва.

Світлопис

На новому місці мати з сином хапалися за будь-яку справу, щоб вижити. У 1860-ті роки діловий центр життя міста остаточно перемістився з Подолу на Хрещатик. За рік поневірянь, у 1865 році, мати віддає Влодзимежа на навчання до фотостудії. Певно, нелегко було пані Емілії підписувати документ про вісім років розставання з сином. За контрактом, весь цей термін Влодзімеж мав жити і працювати на повному забезпеченні у фотостудії, і тільки в останній рік отримувати невелику платню.

Пані Висоцька знайшла на Хрещатику свого земляка з Волині Франца де Мезера, й умовила нащадка заможних французьких фабрикантів порцеляни навчити її сина новітній професії. Викладач малювання в Інституті шляхетних дівчат, Франц сам лише рік як захопився світлописом і щойно отримав дозвіл на відкриття власної фотостудії в домі Крилова, що на розі з Прорізною.

Схоже, що співвітчизники швидко знайшли спільну мову, разом опановували нове мистецтво "малювання світлом" і разом досягли неабияких успіхів у цій справі. Пізніше популярний петербурзький журнал "Фотограф", високо оцінюючи рівень світлин Висоцького, написав:

"Потрібно вітати Київ із таким прекрасним успіхом в фотографії і з можливістю киян зніматись у двох першокласних фотоательє — В. Висоцького та Ф. де Мезера".

У моїй колекції старовинних світлин є портрети обох цих київських майстрів, які дійсно важко розрізнити. Хоча на фаховий погляд кореспондента "Фотографа" у портретах Висоцького читається краще відчуття світла й ніжніша палітра світлотіньового малюнку, ніж у де Мезера.

Нарешті своє фотоательє

Вісім невтомних років, сповнених пошуків та відкриттів, пролетіли непомітно, і в 1874 році фотограф Володимир Вікентійович Висоцький зміг почати свою справу та відкрити першу власну професійну студію. Цю студію я розгледів у чорному шкіряному альбомі де Мезера "Види Києва та околиць його", що зберігається в бібліотеці Вернадського. На одній зі світлин із загальною панорамою Хрещатика, десь біля Бесарабської площі, лише за допомогою лупи, мені вдалося побачитати її вивіску.

 

Уявляю, як раділа мати за свого сина, коли проходила Хрещатиком повз дім Верхаловського, на якому великими літерами було написано: "Фотографія В. Висоцькаго".

Точно так радів і я в порожньому читацькому залі бібліотеки, коли зробив це відкриття. Виявляється, "стартовий майданчик" Висоцького у фотографію знаходився за адресою Хрещатик, 43! Ніколи не вірив у єдину адресу його студії — "на куту вул. Лютеранської та Хрещатика, в домі №1", що гуляє інтернетом.

 

Наближене зображення вивіски фотостудії Володимира Висоцького.

Виявляється, попервах, десь років п’ять, Висоцький орендував приміщення фотостудії, власником якої був інженер Бенземан. Залізничник за фахом, Михайло Адольфович Бенземан ніколи не був світлописцем, але мав гарну вдачу у бізнесових справах і обладнав одне з перших фотоательє на Хрещатику. Більше десяти років він здавав його професіоналам.

Поезія й дружба з українськими інтелігентами

Володимир Висоцький був відкритою людиною, й уже в студії де Мезера зумів познайомитися з широким колом київської інтелігенції та польської спільноти. Жага до навчання, самоосвіти та особиста дружба з українським діячами культури заклали фундамент його світосприйняття. Висоцький любив твори Тараса Шевченка, був знайомий з Миколою Лисенком, Оленою Пчілкою, товаришував з етнографом Володимиром Антоновичем й істориком Олександром Яблоновським. Одна з перших поезій Висоцького, написана ним у 1875 році, називалася "Україна, Україна, Божа ти дитино!". Пізніше, в 1886 році, її поклав на музику український композитор Владислав Заремба.

Любов до рідної землі – Волині, її історії та її героїв – була головною темою творчості молодого автора. Поезію Висоцького цінували Іван Франко, Леся Українка, Еліза Ожешко, Тадей Рильський. Так, у листі до Елізи Ожешко, відомої польської письменниці, (Львів, 13 квітня 1886 року) Іван Франко писав:

"Щиро дякую вам за присилку поеми В.Висоцького; деякі його вірші я знаю і ціную. Будучи у Києві, напевно, зайду до нього".

Висоцький жив з Україною в серці, тому саме їй він присвятив дві свої найбільш відомі поеми "Оксана" і "Ляшка", які вийшли друком у 1882-1883 роках. В обох творах поет говорить про примирення України з Польшею задля головної мети – процвітання двох народів. "Поки Лях пліч о пліч з Козаком, сонце над цією Україною не згасне", — писав він у поемі "Ляшка".

Володимир Висоцький писав поеми, сатиру, балади, казки та навіть сонети. Його друкували у Києві, Одесі, Львові, Петербурзі, Варшаві. Він досяг-таки своєї заповітної мрії, про яку писав у листі до Елізи Ожешко: "Кілько років тому, коли русини (західні українці) почали активно друкуватися у своїх видавництвах, я зробив сміливий намір пробудити такий же порив у колі поляків, мешкаючих у Києві. Пройшло двадцять років з того часу, як тут була надрукована остання польська книга".

Таким чином київський поет Володимир Висоцький став у авангарді польських митців, і, не дивлячись на заборону, повернув мову Речі Посполитої в культурний простір Російської імперії.

Фотографія як захоплення, яке взяло гору

Однак поезією Висоцький займався лише тоді, коли був вільний від творчих задумів у фотографії. Серед визначних діячів української культури, які позували митцю у фотостудії, були Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Микола Лисенко, Данило Щербаківський, Микола Стороженко, Олександр Прахов, Микола Мурашко, Іван Селезньов, Ілля Рєпін, Людмила Старицька та інші. Цікаво, що ці непересічні люди приходили до нього не лише тому, що Висоцький був уже відомим поетом, а й тому, що Київ та імперія визнали його одним з кращих світлописців держави.

Переважна більшість з них фотографувалися вже в новій студії, яку Висоцький відкрив орієнтовно в 1880 році. Це фотоательє слугувало Висоцькому до останніх днів його життя і теж розташовувалася на Хрещатику, в домі Попова. Вхід до студії був з вулиці Лютеранської. Двоповерховий будинок з великим внутрішнім садком стояв на розі з головною артерією міста і мав декілька виходів, що неоднаразово допомагало його гостям уникати нагляду поліції.

Володимир Вікентійович часто поступався проханням своїх друзів зі "Старої Громади" та дозволяв проводити у великій студії святкові збори, концерти чи урочистості пам’яті Кобзаря. У київських музеях нині зберігаються два фотографічних портрети Тараса Григоровича, перезняті Висоцьким у своїй студії зі світлин Гудовського та Деньєра. За такий вчинок в той час, особливо під час наступу реакції в кінці 1880-х, можно було вельми постраждати.

Портрет Тараса Шевченка, перезнятий Висоцьким.

Все українське – мова, традиції, культура – були під суворою забороною.

У день смерті Тараса Шевченка Володимир Висоцький та польський історик Олександр Яблоновський завжди приходили в одну з православних церков для панахиди пам’яті поета. Це була їхня свідома позиція і дуже небезпечний крок, адже жандарми уважно слідкували за парафіянами. Однак друзі щороку віддавали шану Кобзарю.

Висоцький та княгиня Романова

У 1879 році Київ вибухнув чутками про приїзд до міста із Зимового Палацу в Петербурзі Великої княгині Олександри Петрівни Романової, тітки останнього російського імператора Миколи ІІ. Спочатку вона оселилася а Маріїнському палаці, два роки лікувалася на Середземномор’ї, а потім вирішила назавжди залишитися на дніпровських берегах.

Княгиня купила земельну ділянку на Лук’янівці та заснувала Покровський жіночий монастир. Після приїзду в Київ Олександра Петрівна замовила у Висоцького великий альбом світлин Царського палацу і свій портрет. Художні риси світлин Висоцького настільки вразили княгиню, що їхня співпраця переросла в багаторічні теплі стосунки. Тому з 1882 року на реверсі світлин "свого" фотографа Олександра Петрівна дозволила друкувати царський герб та надпис – фотограф "Двору Її Імператорської Величності Великої Княгині Олександри Петрівни".

Однак ще раніше, у 1880 році, Висоцький отримав першу відзнаку за свої фотографії. Це була медаль від російського імператора Олександра ІІ "За працелюбність та мистецтво", яка одразу прикрасила паспарту його світлин.

Здобутки світлописця Висоцького, на відміну від літератора Висоцького, були вагомішими.

Після Промислової виставки 1882 року в Москві на реверсі його світлин з’явилося зображення ще однієї медалі – срібної. Успішно він експонував свої роботи на Світовій виставці в Брюселі в 1888 році – срібна нагорода. За два роки, у 1890 році, світлини киянина вітав Париж, і паспарту світлин фотографа прикрасила четверта медаль — золота.

 

Паспарту світлин Володимира Висоцького.

Весільний портрет для подружжя Франків

Для поета Висоцького пам’ятним став 1886 рік: нарешті він зустрівся з галицьким Каменярем і навіть зробив для нього фотографію "в стилі Надара". Іван Франко якраз приїхав у Київ викладати в Колегії Галагана, й за порадою Елізи Ожешко в день весілля завітав у студію Висоцького.

Треба віддати належне майстерності фотохудожника — парний портрет молодят Ольги Хоружинської та Івана Франка вражає контрастним настроєм, внутрішньою динамікою, скупим фоном та бездоганним кадруванням. Він абсолютно не схожий на все, що до цього знімкував Висоцький у своїй студії.

  

Можливо, причина в тому, що того року Володимир Висоцький нарешті вирвався до Європи — за новими враженнями, течіями і напрямками в улюбленій справі. У Варшаві, Відні та Дрездені митець перейняв досвід найкращих європейських майстрів. У схожому ключі Висоцький зробив і один з портретів княгині Олександри Петрівни – "Сестра Анастасія". Ця світлина розійшлася по всій Росії, бо була надрукована в головному ілюстрованому часописі імперії — "Нива".

Портрети для Лесі Українки

Для нас і наших нащадків безцінними є світлини Висоцького, що зберегли водночас і художні, і живі, і правдиві образи великих українців. Наприклад, вся родина Лесі Українки, починаючи з батька, матері, сестер, братів і дядька Михайла Драгоманова позувала в студії свого волинського земляка Висоцького.

В автобіографії Леся Українка зазначала, що перший раз вона знімкувалася у фотографічній студії у 1875 році. У поетеси налічується 18 портретів, і перший з них був знятий на Хрещатику в домі Верхаловського. Тоді фотограф-новачок Висоцький зобразив чотирьохрічну Лесю в українському вбранні з грабельками в руках.

 

Фото Лесі Українки авторства Володимира Висоцького.

А в 1884 році вже відомий майстер Висоцький у студії на Лютеранський створив вражаючий образ 13-річної юнки з глибоким, зовсім недитячим поглядом в майбутнє. Портрет був приурочений до першої публікації поетки — саме цього року в журналі "Зоря" під віршами "Конвалія" і "Сафо" вперше з'явилось ім'я "Леся Українка".

Висоцький і Марія Занковецька

Зірка української сцени Марія Заньковецька також полюбляла фотографуватися в столиці, переважно у фотографа Висоцького спочатку в домі Верхаловського, а потім в домі Попова. Київська світлина родини Адасовських, де непосидюча молода акторка Марійка знялася зі своєю молодшою сестрою Лізою та батьками, датована 1883 роком. На той час Марія Костянтинівна вже рік, як тріумфально дебютувала на сцені Єлізаветградського театру, де грала під псевдонімом "Заньковецька" на честь села Заньки, де народилася.

Артистична людина, тонкий психолог і художник Висоцький був все життя відданий єдиному фотографічному жанру – портрету.

Втрачені архіви

А скільки "додаткових" портретних зйомок зробив Висоцький за 14 років, виготовляючи Альбоми випускників Київського Університету Святого Володимира, важко навіть уявити. Титул "Фотограф університету" Висоцький отримав у 1880 році.

Однак, коли я попросив у бібліотеці КНУ імені Тараса Шевченка показати мені хоча б декілька з них, виявилося, що на початку Другої світової війни під час евакуації архіви закладу вивозилися по Дніпру на баржі і були потоплені десь під Запоріжжям. І все ж таки частину його титанічної праці мені пощастило тримати в руках. Це 14 портретів викладачів Університету, що зберігаються в окремій папці в Національному інституті рукопису. Збірка світлин професорського складу – це енциклопедія української наукової еліти, починаючи з першого ректора Михайла Максимовича і відомого історика Миколи Костомарова.

У 1845 році випускник Академії мистецтв Шевченко робив замальовки розкопок, якими керував Іванішев. Висоцький виготовляв випускні альбоми також для слухачів Духовної академії.

 

Деякі з них я тримав в руках у відділі мистецтва в бібліотеці Вернадського й був в захваті від задуму автора та майстерного виконання альбомних сторінок-колажів. Без перебільшення це – високе мистецтво, яке ще очікує свого вивчення. Художні фотографічні колажі – роботи Висоцького-молодшого, Й. Хмелевського, Ф. де Мезера та ін. – тому яскраве підтвердження.

 

Фотографічний колаж авторства Висоцького-молодшого.

Помічники й наступники

У листах до письменниці Ожешкової Володимир неоднарозово жалівся на нестачу часу для літературної творчості та читання через велику перевантаженість студійною роботою. Це зайвий раз підтверджує високу репутацію, яку швидко здобула його студія у киян. Тоді на допомогу Висоцькому ставала уся родина поета: дружина Терезія Станіславівна допомагала в ретушуванні, а син Володимир практично володів усіма хімічними процесами обробки.

І це незважаючи на те, що у 1880 році Висоцький взяв собі в помічники 23-річного земляка з Житомира Альфреда Федецького. Фотографія була дитячим захопленням Федецького, і це рано визначило його життєвий шлях. Тому після гімназії батьки відрядили юнака навчатися до Відня, в єдиний у Європі фотографічний інститут.

Висоцький швидко розгледів в молодому талановитому світлописці творчі здібності й невдовзі призначив Федецького управителем майстерні. Після шести років стажування той переїхав до Харкова і вже там здобув славу одного з видатних світлописців. До того ж Альфреда Федецького називають "батьком російського кіно", адже це він у вересні 1896 зняв в Харкові першу в імперії хронікальну кінострічку — "Джигітування козаків 1-го Оренбурзького полку".

Смерть матері

Десятирічне листування Висоцького з Ожешко є безцінним джерелом відомостей про реальне життя київського поета та світлописця. Так, з цієї переписки з’ясувалося, що Володимир Висоцький у 1886 році гостював у Гродно у своєї "літературної хресної" — Елізи Ожешко. Саме тоді Еліза, відома європейська романістка, запропонувала Володимиру разом з нею написати наступний твір і розповіла йому фабулу майбутнього роману.

Але не судилося… Через рік Висоцький напише на надгробному камені на Байковому кладовищі: "Кохана мати Емілія Вайкоца померла 29 листопада 1887 року, вона прожила 67 років". Син важко переживав втрату матері й біографи стверджують, що після цієї події Висоцький впав у депресію, яка врешті-решт спричинила хворобу і передчасну смерть митця в 1894 році. Він прожив всього 48 років.

Але ще десять років двері його студії не зачинялися і вивіска "Фотографія В. Висоцькаго" яскраво світилася на Лютеранській вулиці. Справу фотографа і поета успішно продовжили його рідні — спочатку дружина, а пізніше син Володимир. За десять років тут було зроблено тисячі фотографій під незмінним фірмовим знаком "фотограф Володимир Висоцький". Тому в наш час музейники деколи плутають світлини Висоцького-молодшого з творчим доробком його талановитого батька.

За своє життя світлописець з вул. Лютеранської зробив близько 180 000 скляних негативів — про це свідчать номери, проставлені в лівому верхньому куту на реверсі кожної світлини митця. На жаль, скло не пережило соціальних катаклізмів, революцій та війн, які відбувалися пізніше на території України, тому до наших днів не збереглося жодної пластини, експонованої Висоцьким.

У музеях можно побачити лише паперові відбитки Висоцького, і наш обов’язок – не втратити з них жоден. Сьогодні це візуалізована "Українська мелодія" (так називається один з віршів поета), яку Влодзимеж складав усе своє життя. Він сподівався, що не змарнував час і залишив свій слід в історії України. Про це написав у вірші заповіті — "Рідна країна, на світі єдина":

Словом: чи побачу я той край, мій коханий

Де усюди, о кожній порі

Буде лиш диво, дай, Господи!

Дай! — як складу я кістки,

Хай після смерті — залишаться думи мої!

Автор - Олеся Котубей-Геруцька