Свобода бути «незручним»: ми приходимо в цей світ не для того, щоб бути приємним фоновим шумом у чиємусь житті

 

Невеличкий відступ... 

Випадково відкрила для себе автора life-beauti платформи Waivio. Мою увагу привернула його публікація «Бурдей — українська хата хобіта». Вона мені дуже сподобалася. «Мапи, які не брешуть: чому Воронеж та Кубань пам’ятають українську мову» теж його публікація.

Почала гортати далі, мабуть, його блог, і натрапила на цю публікацію. Ділюся з вами.

P.S. Вкотре життя підкидає мені знаки саме тоді, коли це потрібно... Дякую!!!

*****

Привіт! Давно хотів написати про це... Буде багато тексту, то ж беріть чайок та печеньку :)))

Знаєте, я довго жив у пастці, яку сам же й збудував. Це була золота клітка під назвою «що про мене подумають». Щоранку я одягав не просто сорочку, а маску доброзичливості, готовності допомогти та, що найважливіше, — маску абсолютної передбачуваності. Я був зручним. Зручним для колег, для друзів, навіть для випадкових знайомих. І в якийсь момент я зрозумів одну страшну річ: людина, яка намагається подобатися всім, поступово стирає власне обличчя. Вона стає прозорою, керованою і, чесно кажучи, абсолютно нецікавою. Але варто лише скинути цей тягар очікувань, як світ навколо починає стискатися від дивного дискомфорту. Докладніше...