Микола
Леонтович зростав у родині священника. Фото: Музей-квартира М. Леонтовича
Микола Дмитрович
Леонтович, як глибокий знавець народної творчості, вписав яскраву сторінку в
історію української музики. Його життя – це приклад самовідданого служіння
Україні, справі відродження української культури, зокрема, українського
хорового мистецтва.
У світової слави
видатного композитора виявився і зворотній бік. Сучасний медіа-простір є ласим
до сенсацій. Тому історичну постать Миколи Леонтовича деякі несумлінні
дописувачі, оперуючи термінами – «сенсація», «викриття» і «відкриття таємниць»
– перетворили на об’єкт вигадок, припущень і відвертих нісенітниць. А деякі
фактичні помилки, пов’язані з деталями його біографії, після потрапляння у ЗМІ,
почали «блукати» на різних ресурсах, адже ретельна перевірка інформації не є
пріоритетом у наповнювачів інформаційного контенту, особливо в Інтернеті.
Очевидно, що усі
священицькі родини намагалися зберегти й продовжитицерковні традиції, в яких
вони виховувалися, навіть не зважаючи на відомий указОлександра ІІ від 22
травня 1867 р., якийскасував спадковість місць у приходах, а згодом, за два
роки, священицькі діти втратили право приналежності до духовного стану.
Священство у
родині Леонтовичів бере свій початок з прапрадіда визначного композитора –
Матфія Григоровича Леонтовича, принаймні про це свідчать віднайдені архівні
документи. Останні ж виявлені відомості, які вказуютьна приналежність
Леонтовичів до духовного стану, датовані 1917 р.
Матфій Григорович Леонтович народився у 1751 р. і був священиком
Свято-Богословської однопарафіяльної церкви с. Рогинці Вінницького повіту
(тепер Хмільницького району Вінницької області), про що йдеться у клірових
відомостях Брацлавської єпархії Подільської губернії за 1800 р.При цій же
церкві дяком служив його син Адам (1783 р. н.). Отець Матфій був багатодітним
батьком та мав ще трьох синів: Хому (Фому), Іоанна, Мафія (Матфія), який з
дев’ятирічного віку навчався руській грамоті. З родиною проживав племінник
Іоанн Кізменський(1780 р. н.).
На прохання
о.Матфія 26 червня 1815 р. була зроблена виписка з метричної книги про
народження і хрещення його синів, де зазначені дати народженнярізняться з віком
хлопчиків вказаним у клірових відомостях. Однак, такі розходження можливі через
неспівпадіння фактичної дати народження та дати хрещення. Так, за витягом,
немовля Хома був охрещений і святим миром помазаний 6 жовтня 1785 р.,
Іоанн-Пафнутій – 19 квітня 1792 р., Матфій – 9 серпня 1795 р.Усі діти охрещені
одним священиком – ієреєм Іоанном, парохом (у пер. з грец. «парафія», тобто
парафіяльний священик, духовний батько парафії) Кустовецьким. Священик зазначає
у записі, що всі діти народжені від законовінчаних батьків – ієрея Матфія
Леонтовича, пароха Рогинецького, протопресвітера і його дружини Анни.
Церква, у якій
служив Матфій Григорович Леонтович, побудована у 1751–54 рр., дерев’яна. При
ній знаходилось 87 дворів, чоловіків було 348 осіб.Найбільшими і найближчими
населеними пунктами до с. Рогинці були м. Вінниця у 50-ти, Сальник у 10-ти,
Кустівці у 2-х, Шипіївка у 4-х верстах.
Матфій Григорович
навчався латинській і польській мовам, богослов’ю і російській грамоті, нотному
співу й церковному уставу. Висвячений у священика в 1775 р. уніатським
митрополитом Леоном Шептицьким, від якого мав підтверджуючу грамоту, до
православ’я був приєднаний протоієреєм Строцьким, та мав про це відповідний
ордер.
Син Матфія
Григоровича – Хома Матвійович Леонтович
доводився прадідом Миколі Дмитровичу Леонтовичу. Він народився в 1787 р. у с.
Рогинці та мешкав там до 1816 р. В селі його поважали за працьовитість,
чинність, доброзичливість, вихованість.
На поч. ХІХ ст.
значною залишалася станова замкненість духовенства. Священицькі посади
закріплювалися архієрейськими резолюціями за доньками священиків і переходили
до їхніх чоловіків, молодих священиків, вихідців з священицьких родів.
У 1815 р. Хома –
студент Подільської семінарії. 12 жовтня цього ж року він пише прохання на ім’я
Високопреосвященнійшого Іоаннікія, архієпископа Подільського і Брацлавського,
кавалера ордена святої Анни першого ступеня. У проханні Хома просить дозволу на
законне одруження з донькою покійного священика Іоанна Барановського (помер у
1812 р.) Теклею. Парафія о. Іоанна у с. Бабин Літинського повіту в
Свято-Михайлівській церкві (тепер Старосинявського району Хмельницької
області), за резолюцією вищезгаданого архієпископа Іоаннікія, залишилася за
сиротами померлого священика – дружиною та двома доньками Теклею і Марфою. Хома
просить також дозволу і на висвячення його у священика в парафію с. Бабин та
обіцяє після отриманого дозволу завжди піклуватися про вдову попадю Барановську
та її молодшу доньку Марфу до її одруження.
Хома Леонтович
отримав позитивну відповідь з єпархії. З Теклею Барановською він одружився 9
листопада 1815 р.Також він отримав письмове схвалення бабинських парафіян з
чисельними підписами про їхнє бажання мати його за священика при цьому приході.
Рукоположення Хоми Леонтовича у священики відбулося 16 лютого 1816 р.
Дід композитора Феофан Хомич Леонтович, священицький
син, народився 27 серпня 1818 р.у Літинському повіті в с. Бабин. У 1827 р.
вступив до Кам’янець-Подільського училища, а 1836 р. переведений у семінарію,
яку закінчив у 1841 р. зі ступінню (розрядом) студента.18 лютого 1842 р.
архієпископом Арсенієм висвячений в Березнянську парафію у священики, про що 3
березня 1842 р. за № 15. була видана ставленицька грамота. За указом
Подільської духовної Консисторії у 1852 р. призначений наставником
Березнянського сільсько-приходського училища. 10 жовтня 1858 р. за старанну
службу нагороджений набедреником, а у 1862 р. синодальною скуфією.
Дружина Феофана
Хомича – Олександра Александрова (1829 р. н.), донька священика.У подружжя було
восьмеро дітей.У кліровій відомості Березнянської Свято-Дмитріївської церкви за
1867 р. зазначено:Іоанн (1849 р. н.) навчається у вищому відділенні учбових
училищ, Дмитро (1851 р. н.) у нижчому відділенні Подільської духовної
семінарії, Сергій (1859 р. н.), Костянтин (1861 р. н.) і Олександр (1864 р. н.)
вчаться читати і писати, а Марія (1847 р. н.), Єлизавета (1851 р. н.), Ольга
(1858 р. н.) вже вміють і читати і писати.
У цій же
відомості містяться детальні дані про церкву в с. Березна (тепер Хмільницького
району Вінницької області). Зокрема, відомо, що церква освячена на честь
великомученика Дмитра Солунського, побудована у 1767 р. старанням парафіян.
Будівля дерев’яна з трьома куполами, які вкриті чорнолистковим залізом і
пофарбовані зеленою фарбою. Храм має кам’яний фундамент, кам’яну дзвіницю і
таку ж саму огорожу. У церкві один престол. Є достатня кількість начиння і
службових книг. Причт складається зі священика, диякона і паламаря. При церкві
є три десятини присадибної землі, сорок п’ять орної, дев’ять десятин
сінокісної. Будинок для священицької родини виділений казенний із землею,
городом і садком, за якіз 1856 р., за розпорядженням губернського управління
державного майна, на користь казни священиком сплачується оброк. Службові
приміщення біля будинку побудовані власне священиком Леонтовичем із придбаних
ним у різних поміщиків матеріалів за власні кошти. Кошти, що надходять до
парафії, витрачаються на придбання свічок, освітлення церкви, вино, вугілля,
єлей, ладан, борошно дляпроскурок та інші церковні потреби.
Феофан Хомич
активну участь брав у облаштуванні та підтриманні в належному стані церковного
приміщення. Завжди старанно повчав слову Божому своїх парафіян.
Дмитро Феофанович Леонтович (1851 р. н.) – батько видатного
композитора, навчався у Подільській духовній семінарії і закінчив курс
семінарських наук 31 травня 1875 р. у другому розряді.
Був одружений,
дружина – Марія Йосипівна Ятвинська(1859 р. н.), мала м’який характер,
вирізнялась душевною чуйністю і тонкістю. У подружжя було п’ятеро дітей – сини
Микола (1877 р. н.) і Олександр (1879 р. н.) та доньки Марія (1885 р. н.),
Вікторія (1886 р. н.), Олена (?). Дмитро Феофанович був людиною освіченою і
любив музику. Грав на кількох інструментах: віолончелі, скрипці, фісгармонії,
гітарі. В роки навчання брав участь у семінарському оркестрі, деякий час
керував хором семінаристів.
Перше місце
служіння Дмитра Феофановича – с. Селевинці Брацлавського повіту, де6 лютого
1877 р. Преосвященним Феогностом, єпископом Подільським і Брацлавським,був
висвячений у священики Успенської церкви. За власним проханням, 30 березня 1878
р., тим самим Преосвященним переведений на штатне священицьке місце у
Немирівський жіночий монастир. 20 червня 1879 р., знову ж таки за своїм
проханням, Преосвященним Маркелом переведений на служіння у с.
ШершніТиврівської волості.
Церква у Шершнях
була однопрестольна, кам’яна, з такою ж дзвіницею, вкрита листовим залізом,
побудована у 1825 р. зусиллями поміщика Ігнатія Собещанського і парафіянна
честь Воздвиження Хреста Господнього. Храмовий іконостас був дерев’яний
триярусний, простої столярної роботи з іконами простого письма, написаними
місцевими іконописцями. У церкві було достатньо церковного начиння. Причт
складався зі священика і псаломщика.
Церкві належала
присадибна земля у розмірі однієї десятини, орна в трьох змінах у кількості
тридцятидесятин та сінокісна – чотири десятини.
Новий,
дерев’яний, на кам’яному фундаменті,критий шалівкою (тесом) будиноксвященика,
побудований у 1880 р.,за Дмитра Феофановича Леонтовича.Будинок мав п’ять кімнат
і кухню. При ньому був один сарай і погріб, решта господарських служб старі.
Знаний дослідник
священик Євфимій Сецинський у своїй книзі про приходи й церкви Подільської
єпархії зазначає, що у 1898 р. священицькі приміщення згоріли від пожежі.
Наразі,
ґрунтуючись на сільських легендах, деякі активісти намагаються видати за
автентичний будинок родини Леонтовичів кам’яну будівлю, вимагаючи перетворити
її у меморіальний об’єкт. І навіть звинувачують науковців у небажанні
одностайно погоджуватися з доволі сумнівними припущеннями. Що ж, подібні
псевдо-історії завжди вирують навколо визначних подій або видатних постатей
минулого.
Псаломщицькі
приміщення старі, біля них не було й господарських служб.
Інші будівлі, що
належали б цій церкві,відсутні. Відстань до Духовної Консисторії становила 160
верст. Найближчі церкви в трьох верстах від Шершнів – Михайлівська, у
с.Василівка, і Вознесенська м. Тиврова – в чотирьох верстах.
У 1866 р.при
церкві було відкрите церковно-парафіяльне опікунство. З 1867 р. тут
діялацерковно-парафіяльна школа. У 1870 р. граф Гейден подарував під школу
будинокіз садибою, а у 1898 р. на кошти парафіян і графа Гейдена побудоване
нове приміщення для школи.
Першими учителями
у школі були місцеві псаломщики. Згодом граф Гейден прислав з Петербурга
вчителя – Василя Петровича Зальотова. Наступними учителями були селянин
Березовський, закінчив міністерське однокласне народне училище та Яків
Пясецький. За час священства Дмитра Леонтовича в Шершнях учительствували: у
1879–80 навчальному році Данило Василевський, закінчив духовну семінарію; Федір
Пасічник, вихованець учительської семінарії, який залишив про себе добру
пам'ять як старанний учитель і улаштовувач церковного хору (при ньому, у 1884
р., було побудовано нове приміщення для школи з поганого матеріалу, що стало
причиною його швидкого руйнування і виникла потреба побудови нового
приміщення); Павло Тарноградський, син бувшого священика с. Шершні Сильвестра
Тарноградського; Павло Загайкевич, закінчив духовну семінарію.
У 1885 р.
Шершнянська спілка селян асигнувала на утримання школи щорічно 161 крб, у тому числі
50 крб на платню вчителю.
Більш точні і
детальні відомості про школу починаються з 1887–88 навчального року, коли
учителювала в ній Марія Сенчиневич, яка закінчила Каменецьке жіноче духовне
училище. Це була дуже старанна і здібна вчителька. При ній у 1888 р. відбувся
перший випуск трьох учнів, які закінчили школу з пільговими правами і отримали
свідоцтва. У 1888–89 навчальному році у школі навчалося 32 хлопчики і 10
дівчаток, закінчили 4 учні. У 1889–90 навчальному році у школі – 40 учнів,
закінчили – 3. Сенчиневич отримувала від графа Гейдена щорічну грошову допомогу
у розмірі 100 крб. З Шершнів вона була переведена в жіночу школу Браїлівського
монастиря.
У 1890–91
навчальному році, при випускнику семінарії учителю-псаломщику Діонісію
Кричковському, сталася пожежа, від якої згорів дах школи (у школі навчалося 22
хлопчики і 5 дівчаток). Школа прийшла в занепад, випуск учнів став неможливим.
Граф Гейден, у свою чергу, відмовив Кричковському у виплаті грошової допомоги.
Відомо, що 11
квітня 1896 р. на шкільній ділянці землі було висаджено сорок сім саджанців,
грушок і яблунь, переважно зимових сортів. Частина посаджених трирічних рослин
прислані без грошей з Уманського Царициного саду, а частина однорічних придбана
за грошову допомогу Подільськоїєпархіальної училищної ради. У 1897 й 1898 рр.
зроблені нові посадки на вільних місцях і у 1898 р. деякі дерева дали перші
плоди.
29 серпня 1897 р.
селяни села Шершні асигнували на побудову нового шкільного приміщення 2000 крб,
опікун школи граф Гейден пожертвував для будівництва всю необхідну цеглу,
близько 80000 штук. Навесні 1898 р. зроблено закладку будівлі, а 29 жовтня того
ж року цегляне приміщення, крите залізом, було освячено, і у ньому розпочалися
заняття. Складалося воно з теплого передпокою, класної кімнати, бібліотеки,
двох кімнат для учителя, сіней (чорного ходу), кухні і комори.
Повертаючись до
перебування у Шершнях Дмитра Леонтовича, потрібно сказати, що у 1882 р. за
ревну старанність і переконання парафіян до пожертви 1500 крб на ремонт
парафіяльної церкви Дмитро Феофанович бувудостоєний подяки Єпархіального
керівництва. У серпні 1888 р. нагороджений Подільською Духовною Консисторією
набедреником. Дмитро Леонтович завжди зі старанням промовляв власніповчання.
Піклувався про церковно-парафіяльну школу, як законовчитель провів у
навчальному 1888 р. до 80 уроків. Відомо, що у Шершнях, зокрема з 1881 по 1888
рр., з родиною Леонтовичів мешкали мама і брат Марії Йосипівни – Юлія Іллівна
Ятвинська (1832 р. н.) та Федір Йосипович (1870 р. н.), який навчався у Подільській
духовній семінарії.
Географія
служіння Дмитра Феофановича на духовній ниві у Подільській єпархії була доволі
розгалуженою: с. Монастирок Брацлавського повіту, с. Шершні Тиврівської волості
Вінницького повіту, села: Новоселиця Літинського, Білоусівка Брацлавського,
Немичинці Проскурівського, Носівці Гайсинськогоповітів, с. Марківка Кублицької
волості.
Так, 14 березня
1891 р. з парафії у с. ШершніДмитро Леонтович адміністративно переведений в с.
Новоселиця Літинського повіту (тепер Літинського району),з якого у 1895 р.
переміщений в с. Білоусівка Брацлавського повіту на місце священика Ігнатія Лотоцького,
призначеного старшим священиком при Браїлівському жіночому монастирі. У той же
час, у с. Новоселиця, на місце о. Дмитра парафіяльним священиком призначений о.
Миколай Базилевич.
Наразі невідомо,
коли родина священика Леонтовича вкотре змінила місце свого проживання і
покинула Білоусівку, але відомий той факт, що у 1908 р. композитор Микола
Дмитрович, який в цей період працював у Гришинській залізничній школі на
Донеччині, у листі до батька повідомляє його про свої наміри залишити Гришино.
Дмитро Феофанович, у свою чергу, радить сину повертатися до рідного Поділля.
Навесні 1908 р. Микола Леонтович із сім’єю переїхав до Білоусівки.
До сьогодні
залишаються білі плями в подальшій долі та місці служіння о. Дмитра. Але у той
же час, з листа-прохання Дмитра Феофановича відомо, що у 1917 р. він був
настоятелем Свято-Дмитрівської церкви с. Немичинці Проскурівського повіту
(тепер Хмельницький район Хмельницької області).
Прохання було
адресоване Преосвященнійшому Пімену, єпископу Балтському,вікарію Подільської
єпархії, та датоване 22 вересня 1917 р. Щоб показати надзвичайно жалюгідне
становище о. Дмитра на той час, вважаємо за потрібне привести весь текст цього
прохання: «Після довгих для мене поневірянь Подільською єпархією за пошуком для
себе священицького місця я, Преосвященним Митрофаном, єпископом Подільським і
Брацлавським, призначений на священицьке місце у Свято-Дмитрівську церкву с.
Немичинці Проскурівського повіту, де зазнав повного зубожіння церковної садиби,
в якій квартирували наші російські війська, які проходили на фронт і назад.
Будинок, призначений під квартиру для священика, являє собою якусь руїну, де
з-під прогнилої підлоги вилазять жаби, скло у вікнах побите, вхідні двері
настільки осіли в землю разом зі стінами будівлі, що їх доводиться відкопувати
для того, щоб зняти. З чотирьох, у тому будинку, кімнат, я міг би користуватися
лише двома, але і тих не маю чим опалювати, так як залишки соломи в садибі, яка
належала моєму попереднику, забрана військами, а закупити таку у кого-небудь з
місцевих жителів неможливо, в одному випадку через неймовірну її дорожнечу, а в
іншому через її нестачу. Крім таких важких для мене умов життя я рішуче не маю
ніякої можливості перевезти в с. Немичинці і своє майно і мою родину, розкидану
по світу, так як і сам не маю певного притулку і вимушений дні і ночі проводити
в чужому житлі, харчуватись крихтами, служачи обтяжливо їм, самому морально
мучитися і страждати фізично. За підрахунком підводчиків, що виявили готовність
перевезти моє майно з колишньої моєї парафії з с. Білоусівка Брацлавського
повіту в с. Немичинці Проскурівського повіту, мені потрібно заплатити дві
тисячі карбованців, яких я не маю, а залізнично-дорожнє керівництво приватних
вантажів не приймає; збути своє майно я не можу, так як втративши його, придбати
його вже не зможу. Якби я навіть і зумів перевезти мою родину і майно без
усіляких витрат з мого боку, то і тоді я не зможу бути впевненим, що я, моя
родина і моє майно не зникне у випадку наступу ворогів Росії на Подільську
губернію. Зважаючи на вищевикладене покірно прошу Ваше Преосвященство
відрахувати від мене цю парафію, яку я зараз займаю – с. Немичинці, і
зарахувати за мною парафію – с. Антонівка Ямпільського повіту або с Носівці
Гайсинського повіту,щоб позбавити мене від необхідності потрапити у руки
кредиторів, і цим Ви надасте можливість, порівняно спокійно, дожити мій
призначений Богом вік».
У наступному,
другому своєму проханні від 5 жовтня 1917 р., Дмитро Феофанович наголошує, що
священицьке місце у с. Носівці Гайсинського повіту вакантне на час написання
другого листа, тому він знову прохає про переміщення у цю парафію. Прохання о.
Дмитра було задоволено, про що йдеться у резолюції Благочинної Ради 1-го округу
Гайсинського повіту, де вказано про його призначення на настоятельське місце у
Свято-Покровську Церкву с. Носівці.
У похилому віці
Дмитро Феофанович жив у с. Марківка Кублицької волості.Відомо, що у 1919–21
рр., які були найбільш злиденними для родини видатного композитора Миколи
Леонтовича, що проживала у Тульчині й для сім’ї не вистачало харчування, Микола
Дмитрович відправляв доньку на різні релігійні свята у гості до дідуся в
Марківку, з надією, що та повернеться хоч з якимись харчами.
Невідомими
залишаються час, місце смерті та поховання о. Дмитра.
Наступним відомим
продовжувачем священицького роду Леонтовичів став Олександр Дмитрович Леонтович (1879 р. н.), молодший брат всесвітньовідомого
композитора.
Олександр
Леонтович закінчив Кам’янець-Подільську семінарію у 1901 р., його висвячення у
священика відбулося 14 липня 1902 р. під час недільної літургіїу церкві святих
апостолів Петра і Павла.Літургія була здійснена Його Преосвященством,
Преосвященнійшим Христофором, єпископом Подільським і Брацлавським.
Під час служби,
серед інших, був висвячений у диякона вихованець Кам’янець-Подільської
семінарії, вчитель церковно-приходської школи с. Велика Мочулка Гайсинського
повіту Олександр Леонтович, який був призначений на штатне дияконське місце у
Проскурівський собор.
За родинною
традицією духовну освіту отримав і сам Микола
Дмитрович Леонтович. Після підготовчого класу Немирівської гімназії,
розпочалося його навчання у Шаргородському духовному училищі (1888–1892), де
окрім церковних дисциплін, юний Леонтович професійно студіював хоровий спів.
Наприкінці навчального курсу Кам’янець-Подільської духовної семінарії
(1892–1899) він став визнаним регентом хору семінаристів.По закінченню
семінарії Леонтович, усупереч родинним традиціям, вирішив бути світським
учителем та з 1 вересня 1899 р. розпочав викладання співів і арифметики у
Чуківській двокласній школі.
Є люди зі
звичайними долями. У інших вони переплітаються з покликом часу або ж обставин.
Але є люди, навіть цілі родини, які мають своє неповторне обличчя. Такою була
родина Леонтовичів. І неважливо був це священик чи геніальний композитор.
Важливо інше, що за будь-яких обставин вони залишалися вірними своїй справі та
мали виключні людські якості. Проходять роки, минають десятиліття, але пам'ять
про цю родину назавжди залишиться у людських серцях.
Висоцька Катерина
Іванівна,
директор
Вінницького обласного краєзнавчого музею;
Кошельник
Марина Петрівна,
завідувач
науково-методичного відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею
Немає коментарів:
Дописати коментар