Сумна доля веселого «Щедрика»: ім’я Леонтовича замовчується, а етика ігнорується

  

«Щедрик», як і кутя чи різдвяний «дідух», скажімо, існував в українському фольклорі ще з давніх-давен, коли роки відчислювалися від дати весняного рівнодення (21 березня), народні прикмети служили прогнозом синоптиків, а на ритуали родючості покладалась така ж надія, як нині – на агрономію.

У передчутті весни люди бажали один одному (щедрували) добра й усіляких гараздів, опоетизувавши такі, здавалося б, буденні речі, як ластівка під вікном – провісниця весни чи теличка в хліві – запорука заможності...

Потрапила чи ні ця старовинна річ під перо перших збирачів українського фольклору (як ось і Михайло Максимович, який, услід за Миколою Цертелевим, першим наголосив у 1820-х–1840-х на істотних відмінностях усної народної творчості Росії та її «придатка» – Малоросії»), але дожила-таки до щасливіших часів.

Першим, хто звернув увагу на гармонійне злиття мелодії й тексту щедрівки, був Микола Леонтович (1877–1921) – учитель, просвітитель на теренах українства й обдарований композитор.

Більше того... Ця мелодія, чута, либонь, не раз на Різдвяних святках рідного Поділля, не давала йому, напрочуд чутливому до фольклору, спокою. І ось настав час, коли вчитель музики й співів кладе на ноти те, що жило в народі віки. Кладе цей щедрувальний одноманітний мотив у такий спосіб, що вийшов твір з дрібно розсипаним розспівом, в прадавньому колориті народного співу.

Коли слухаєш мелодію «Щедрика» – аж не віриться, що Леонтович «мучився» над нею ще з ранніх 1900-х, адже нічого, здавалося б, дивного, просто низка повторів – та й усе: «Щедрик-щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка...». Але ж які повтори! Яка простота в цих розмережаних на чотири голоси – сопрано, альт, тенор і бас – нотних переливах!

 

Втім, саме простота дається творцю найважче, і не тільки в компонуванні музики.

Однак, Леонтовичу це не завадило створити за свого короткого життя, обірваного кулею, більш як 150 творів хорової класики, що й до сьогодні вражають гармонією авторської й народної мелодики.

Згадаймо лиш «Піють півні», «Ой зійшла зоря» чи «Дударик»...

Чому ж не «Дударику», скажімо, а саме «Щедрику» судилося вирватися на велику сцену, перетнути кордони і навіть стати в закомерціалізованому світі сучасної Америки чимось на зразок «заїждженого коника»?

Що зробив Олександр Кошиць?

«Щедрика» змусив Леонтовича випустити на сцену Олександр Кошиць, який уже мав авторитет поборника української культури в тодішньому середовищі. Він наполягав, щоб той перестав «солити» твір, бо йому давно місце на сцені.

І ось надійшов момент – Новоріччя 1916 року рік (ще за старим, юліанським, календарем), і студентський хор Київського державного університету підніс Україні й небесам над нею витвір Леонтовича і його народу.

Успіх був надзвичайний. Але не студентам судилося стати «посланниками Божими», коли в кращих умах молодої держави – Української Народної Республіки – зародилась дипломатична ідея показати світові народну пісню: мовляв, ось на що здатні українці – народ, який сильний власною історією й культурою і таки вартий того, щоб мати власну державу.

Україна Симона Петлюри випроводжає в світ свого місіонера – Українську республіканську капелу (пізніше перейменовану в Український національний хор), керовану Олександром Кошицем, і за п'ять з лишком років та обспівує не тільки всю Європу, а й Америку.

 

Український національний хор, очолюваний Олександром Кошицем, на гастролях у Аргентині. 1923 рік

Європейські газети заходилися компліментами від цього видовища барвистих сценічних костюмів і голосистого темпераменту, в ауру якого так органічно вписалися імена українських композиторів Кирила Стеценка, Миколи Лисенка, Олександра Кошиця і, звичайно ж, Миколи Леонтовича. Це саме тоді Франція назве його «українським Бахом», а Польща – «Гомером у музиці».

Що й не дивно... Ще за царату російські знавці словесності визнавали самобутність малоросійської обрядової культури й інакше, як «Іліадою», її не називали. А «Щедрик» саме ж у цій культурі й народився...

В «Американу» ж твір Леонтовича потрапляє не відразу... Його прем'єра в престижному концертному залі Carnegie Hall, що в Нью-Йорку, відбувається 5 жовтня 1922 року.

УНР програла, а Леонтовича убив агент ВЧК

На той час молода українська держава була задушена, і цим непокоїлись, окрім самого хору Кошиця (вони мусили залишатися в Штатах та Канаді), тільки емігранти, які вимагали від уряду США підтримки незалежної України, та, можливо, політики, які не без скептицизму згадували тезу президента Вудро Вільсона про право націй на самовизначення.

На цьому соціальному тлі Америка навряд чи й була поінформована про те, що 23 січня 1921 року автор «Щедрика» був підступно вбитий у отчій хаті.

У рідних же краях бродили завбачливо запущені чекістами чутки, що нібито це була справа рук злодіїв.

Тільки після того, як стали доступними в 1990-х архіви КДБ, ось цей документ – рапорт начальника Гайсинського повітового відділу міліції – спростував цю живучу вигадку.

У рапорті чітко сказано, що вбивцею є чекіст Грищенко (Афанасій). Так московська рука розправилася з митцем України, який, до того ж, ще й не бажав зрікатися своєї віри й належності до Української автокефальної православної церкви.

Нищення цвіту нації виллється в 1930-х у вседержавну акцію, названу істориками сталінським терором.

Так чи інакше, соціополотно, на якому веселі барви «Щедрика» пробивалися до сонця, було не таким уже й веселим. Навіть той вікопомний концерт у Карнегі Холлі сприйняли в Америці по-різному. Одні відзначали надзвичайно яскравий національний дух виступу, інші були в захопленні від артистизму хористів, треті ж (хоча б і Dallas Morning News) уперто називали артистів «Russians», з чим ті, звісно, не згоджувалися.

Не обійшлося й без «ложки дьогтю», як завжди буває, коли пригноблена нація пробиває собі путівець, не маючи сильного дипломатичного корпусу за плечима: газета The New York Times, наприклад, відгукнулась досить саркастично на національне вбрання хористів, а їхній спів назвала «primitive peasants airs» (примітивне селянське звучання).

Ось як насправді звучав «Щедрик» в Карнеґі-Холлі 1922 року:

 

Вільховський та інші

Критичні відгуки не завадили «Щедрику» підкорити американця українського кореня з Брукліна, Пітера Вільховського. Правда, це станеться значно пізніше, в 1936-му. Америці, затягнутій у прірву фінансового «обвалу» на Уолл-Стріті в 1929-му та Великої Депресії, що за ним послідувала, просто буде не до мистецтва, багато митців потрапить до категорії «незатребуваних», включаючи й таку величину в музикальній культурі Штатів, як Дімітрі Тьомкін (ще один українець родом з Полтавщини).

Скажете, а при чому тут Тьомкін? Він, цей невтомний творець чудової музики та пісень до фільмів Голлівуду, начебто й ні при чому... Просто був одним із тих, хто – як і композитор Джордж Гершвін (Яків Гершович), маестро Пітер Вільховський чи піаніст Сергій Тарновський з дворянського роду Тарновських з Чернігівщини, а пізніше й віртуоз концертної бандури Василь Ємець та пропагандист українського кобзарства Григорій Китастий – так чи інакше представляв генетичний потенціал українського народу на світовому видноколі.

Пітер Вільховський виріс в родині карпато-русинів, що емігрували до Америки, і, отже, мав добрий слух на українську ноту. Як, між іншим, мав його й Гершвін, який увів колискову «Ой ходить сон коло вікон...» в свою оперу «Перґі та Бесс» (під назвою «Summertime»). Йому, єврею Джорджу Гершвіну, який мав щось у крові трохи від одесита і трохи – від гоголівської Диканьки з її неповторним українським характером, дуже припала була до душі капела (хор) Кошиця.

Це йому належать слова із розмови із Кошицем після концерту: «Ваші співи – пік хорової техніки». Саме цей «пік» запав до серця й Вільховському, який вважався незамінним у Нью-Йорку, коли мова заходила про концерти знаменитостей, підготовку зведених хорів, не кажучи вже про персональну участь в численних шоу та концертах; сам Вільховський вважав своїм головним життєвим набутком залучення до світу музики та співу американської юні.

Вільховський робить власну обробку партитури Леонтовича і припасовує до неї текст, який не має нічого спільного з текстом оригіналу. Юридично оформляє авторське право на свою роботу, і… «ластівка» Леонтовича вилітає в чужий їй світ.

Правда, з обрізаними крильми. Тут, у Штатах, про неї не чули і не дуже-то й хотіли чути – настільки твір з англійським текстом Carol of the Bells заполонив людську уяву про це популярне в США християнське свято з його обов'язковими атрибутами – дзвониками на санній упряжці, якою поспішає до дітвори Санта (Святий Миколай) казкової Різдвяної ночі.

Відновлення історичної правди... краплями

Тільки ось недавно хтось завантажив у ютуб відео з українським текстом «Щедрика» Леонтовича, перекладеним дослівно на англійську:

Це дає змогу англомовному користувачу в певній мірі зрозуміти трансформацію цієї перлини хорового співу і дати їй власну оцінку.

А також і оркестр Військово-повітряних сил США вирішив 2021 року віддати належне українському походженню «Колядки дзвонів» (Carol of the Bells) і висловити своїм співом підтримку Україні в її праведному відстоюванні суверенітету:

 

Ця крапля в морі, однак, не робить сумну долю українського «Щедрика» в США веселішою. Хоча його «зведена сестриця» і справді завойовує не тільки Америку, а й світ, відтиснувши плечем найбільш сильних конкурентів в репертуарі Різдва – «Тиху ніч» (Silent Night), «Радуйся, світе» (Joy to the World) і навіть такий шедевр, як «О, Свята ноче» (O Holy Night).

Де тільки ця динамічна мелодія не лунає у США: в магазинах, ресторанах, бібліотеках, на телеекранах і катках, з вікон автомобілів на вулиці!

Та якось я спитала в диригента після концерту в містечку Crown Center (що є резиденцією компанії Hallmark Cards Inc., м. Канзас-Сіті, шт. Міссурі), чий твір його хористи щойно проспівали, а він, порившись в паперах, назвав прізвище Вільховського – не Леонтовича.

Коли при першій-ліпшій нагоді я коментую комусь «Колядку дзвонів» словами: «Під цю музику мене мама колихала…», на мене дивляться, як ото в Маяковського: «…глядят, как в афишу коза».

Комерціалізація і етика

І в той же час, в які тільки жанри не тулять первозданну непорочну красу «Щедрика» – від колядки – до музичного супроводу якогось динамічного дійства в кіно, від року – до хореографічних композицій з напівоголеними тілами, як у версії скрипальки Ліндсі Стірлінґ.

Одних тільки версій «Колядки дзвонів» – як вокальних, так і інструментальних – існує з півсотні, якщо не більше. Музиканти створюють обробки для скрипки, фортепіано, віолончелі і ледь не гармошки.

До тексту Вільховського, який і без того далекий від українського, вільно вписують рядки, як ось і в партитурі британського дитячого хору Libera, куди додано славлячий Бога рефрен «Glory to God in the highest» з «Гімну ангелів».

 

Між тим, акапельне виконання твору Вільховського популярною групою Pentatonix з Техасу, схоже, є найбільш популярним у ютубі. Мало поступається йому й спів таких відомих колективів, як хор Tabernacle, Trans-Siberian Orchestra, Vienna Boys Choir, Celtic Women …

Ось така насправді трансформація в нашого «Щедрика». Щире українське серце настільки їй раде (судячи по відгуках, статтях і коментах в інтернеті на кшталт: наш «Щедрик» підкорив увесь світ!!!), що якось і невтямки йому: від твору Миколи Леонтовича залишається після подібної трансформації дуже мало.

Якщо покопатися в інтернеті – можна знайти ноти численних обробок «Колядки дзвонів», але далеко не в кожній із них шляхетно, як на тому концерті військовиків США, зазначається ім’я композитора Миколи Леонтовича.

Тоді як первинна партитура «Колядки дзвонів» має обидва імені: автора мелодії Леонтовича і автора тексту й обробки Вільховського.

Як бачимо, затерлось ім'я Леонтовича в перебігу десятиліть, адже ніхто з українського загалу не подбав вчасно про такий вид захисту інтелектуальної власності України, як авторське право. Ось і маємо тепер: крутять «Щедриком», як хочуть, заробляючи на цьому шалені гроші, а на рахунки українських сиротинців навіть і крапля не впаде.

А зі звороту цієї медалі читається ще й таке… Все частіше мелодія українського «Щедрика» використовується в жанрах, далеких від ліричної духовності первинного твору (цією духовністю просто дише спів Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки).

 

Що за жанри такі? А такі – як не відеогра «Batman: Arkham Origins», так рекламні відеоролики на ТБ, що пропонують споживачеві чипси (канал NHL), очні краплі Xiidra (Fox News), млинці ресторану IHOP (Hallmark), а на харчах для домашніх тварин «Щедрика» просто «заїздили».

На мою думку, це свідчить не про що інше, як про неетичне ставлення не тільки до самого жанру української щедрівки, яка в Леонтовича стала перлиною камерного хорового мистецтва, а й до пам'яті самого композитора, замордованого радянським режимом. А також є неповагою до народу, в стражденній колисці якого визрівала непересічна особистість композитора. Нашого з вами народу.

І якщо ми тут, в Америці, ще можемо якось простити, коли нас плутають з Russians, а жінок з України малюють такими, як ота домробітниця в телесеріалі Sex and the City, то у випадку із «Щедриком» це буде схожим на зраду, чи не так?

​Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі 

Українка, проживаюча з 1995 року в США. Журналіст за фахом, є власним кореспондентом в Америці українського етнічного тижневика «Нова газета» (місто Нью-Йорк, ред. Валентин Лабунський). Друкується також у журналі Союзу Українок Америки «Наше життя», на канадському українсько-етнічному порталі новин newpathway.ca та в пресі України. Її провідні теми – політика і мораль, доля культурно-побутової спадщини (як України, так і Америки), історичні трагедії України на прикладі її власного роду, етика й мораль, історія в особах.