Він був сучасником великого Амадея Моцарта. Багато хто його так і називає — «український Моцарт». І він точно заслуговує на такий титул. З його спадщиною пов’язано багато дивного, таємничого, неоднозначного. Дехто й досі не може визначитися: українським чи російським композитором вважати Дмитра Бортнянського? У цій статті ми спробуємо дати правильну відповідь…
Композитор
залишив нам багату творчу спадщину: не лише опери, а й романси, кантати, сюїти,
сонати і навіть симфонії. У них органічно поєднуються здобутки
західноєвропейської та православної музики з особливостями української
мелодики. Його внесок у світову музичну культуру високо оцінювали Петро
Чайковський і Гектор Берліоз. І з плином часу масштаб цього внеску вражає все
більше.
Символічно, що
втрачена понад 200 років тому опера Бортнянського «Креонт» була знайдена під
час війни. Це ще одна культурна ланка, яка пов’язує Україну з Європою. Опера
була написана Бортнянським в Італії, під впливом європейських тенденцій і
поставлена вперше на театральних підмостках Венеції. Потім її сліди було
втрачено…
Світова прем’єра
«Креонта» відбулася в українській столиці у листопаді 2024 року під егідою
ЮНЕСКО та міжнародної організації Europa Nostra, що опікується
збереженням європейської культурної спадщини. Коментуючи цю подію, організатор
прем’єри та диригент-постановник опери Герман Макаренко сказав: «Сьогодні війна
йде не тільки на передовій… наш сусід намагається знищити не лише територію, а
й нашу самоідентичність, культуру та духовність.
Нам нав’язують диктат ідеології «руського міра», але сьогодні ми повертаємо всьому світу першу оперу, написану українським композитором Дмитром Бортнянським, чия творчість вплинула на розвиток не тільки європейської, а й світової музичної культури. Наш проєкт — це внесок української музичної спільноти в боротьбу з російським агресором».
ГЕНІЙ МІСЦЯ
Щоб зрозуміти
витоки музики Бортнянського, потрібно постаратися зануритися в те культурне
середовище, яке сформувало й потім усе життя підживлювало його талант. Геній
місця — так стародавні римляни називали дух, пов’язаний із конкретною
територією, що надає їй неповторного вигляду й атмосфери.
Мабуть, в
української Сумщини цей геній був особливим — музичним. З цією землею виявилися
пов’язані долі цілої плеяди видатних музикантів, композиторів та співаків:
Сергія Рахманінова, Петра Чайковського, Марка Полторацького, Максима Березовського
та Дмитра Бортнянського. Останні двоє народилися на Сумщині, у місті Глухові,
яке з 1708 року, після розорення Петром І Батурина, стало новою столицею
української Гетьманщини.
Варто згадати тут
ще одного їхнього великого земляка — ясновельможного князя Андрія
Розумовського, який пропагував українську музику в Європі. Він сам віртуозно
грав на скрипці. Зібрав багатющу музичну бібліотеку з 2300 творів оперної,
симфонічної та камерної музики. Дружив із Гайдном і Моцартом.
Був меценатом та покровителем великого Бетховена, який присвятив Розумовському три струнні квартети і дві свої знамениті симфонії — П’яту і Шосту. Життя цих людей та їхня творча доля виявилися пов’язані з Глуховим невипадково.
КУЛЬТУРНА СТОЛИЦЯ
УКРАЇНИ
Це було
стародавнє місто, відоме за літописами ще з XII століття, яке мало багату культурну традицію. У XVIII столітті воно стає музичною столицею
України. Не останньою чергою тому, що глухівські гетьмани надавали величезного
значення «музичному оформленню» своєї влади.
1727 року
«поставлення на гетьманство» Данила Апостола вирізнялося надзвичайною
помпезністю, в якій грі на «котлах і трубах» відводилася велика роль.
Стилістика музичного бароко, епоха якого в Україні тривала, як відомо, дещо
довше, ніж у Західній Європі, якнайкраще пасувала до цієї мети, яку можна
висловити такими словами — прославляння величі.
Насамперед,
звісно, Бога й церкви. Потім — земних правителів. Проігнорувати такий
унікальний культурний ресурс, який за велінням долі опинився на території
імперії, російське самодержавство, звичайно ж, не могло.
Культурне життя в Глухові XVIII століття вирувало: барокова архітектура, драматичний театр, хор, оркестр, оперна та балетна трупи… На відміну від Санкт-Петербурга, що викачував таланти з усієї імперії, все це культурне розмаїття зростало на місцевому ґрунті.
ІМПОРТ ТАЛАНТІВ
Європейське
бароко подарувало музичному світові уявлення про «тональність», чудернацькі
музичні орнаменти, нові прийоми інструментальної гри та зміни до нотного
запису. Західна музична традиція пишним цвітом розквітла на українській землі.
Ще на початку XVII століття з’являється багатоголосий
партесний спів, який стрімко розвертає українську сакральну музику в бік
західних зразків. У православній традиції, де століттями панувало одноголосся,
це скидалося на справжню культурну революцію. Чимось схоже з інструментальними
концертами Вівальді, українське хорове бароко було настільки яскравим,
незвичним і віртуозним, що справляло на російську еліту оглушливе враження.
Нічого подібного
в самій Росії на той момент не було, а її імператорам дуже кортіло бути не
гіршими за цивілізованих європейських государів. І тоді Санкт-Петербург взявся
до імпорту українських талантів у промислових масштабах. Нічого нового — до
подібної практики вдавалися завойовники всіх часів і народів.
Початок цьому процесу, як і багато чому іншому в російській історії, поклав Петро І. За його правління вперше в 1714 і вдруге в 1717 році дяк государя й регент Петра приїздив до Глухова, щоб рекрутувати співаків у приватну придворну капелу царя. З 1700 року, коли помер останній російський патріарх, вона стала світською альтернативою синодальному хору, який занепадав дедалі більше.
ГЛУХІВСЬКІ
ХЛОПЧИКИ: «ПОДАТОК НА ТАЛАНТ»
А далі Глухів
перетворився на центр підготовки малолітніх співців для потреб Придворної
співочої капели, що комплектувалася майже виключно з українців. 1729 року
відкрилася Глухівська співоча школа — перший і доволі тривалий час єдиний у
Російській імперії спеціалізований музичний навчальний заклад.
До школи щорічно
відбирали до 30 найталановитіших українських дітей для навчання нотної грамоти,
співу, гри на бандурі та скрипці. Після закінчення 2 років із них відбирали ще
10 учнів — найкращих із найкращих, яких відправляли до Санкт-Петербурга. Таким
чином для Придворної співочої капели було підготовлено понад 300 музикантів, хористів,
солістів та регентів!
Чи була в цих
українських хлопчиків можливість якось інакше розпорядитися своєю долею? Навряд
чи. Російські «музичні яничари» мало чим відрізнялися від справжніх яничарів
Османської імперії, на яких перетворювали дітей та юнаків підкорених турками
народів.
І якщо вони платили так званий «податок кров’ю», то гетьманська столиця платила «податок талантами». Справедливості заради треба сказати, що Російська імперія використовувала для цього не тільки батіг, а й пряник у вигляді соціальних ліфтів.
МІЖ КАР’ЄРОЮ І
САМОГУБСТВОМ
Перед українськими
юнаками придворний хор та оркестр часом відкривали фантастичні кар’єрні
можливості. Глухівські випускники поповнювали лави російської еліти. Сліпий
співак і улюблений бандурист Єлизавети I Григорій Любисток здобув дворянство й став полковником; Марк Полторацький,
володар унікального баритона, заснував знамениту дворянську династію, що мала
герб у вигляді арфи.
Один із його
нащадків навіть керував Петербурзьким монетним двором. Неймовірно, але факт:
завдяки музиці майже відродилася українська державність! 1750 року в Україні
знову з’явився гетьман. Ним став брат Олексія Розумовського Кирило, теж музично
вельми обдарована людина. Проте не лише карколомних кар’єр, а й страшних
трагедій у середовищі глухівських випускників було чимало.
Показовою є доля
видатного композитора Максима Березовського, ім’я якого було викарбувано
золотими літерами на будівлі Болонської академії поруч з ім’ям великого
Моцарта! Музична тканина його хорових творів, що ознаменували перехід від
бароко до класицизму, пронизана мотивами української церковної співочої
культури.
Талант композитора не знайшов належної оцінки при імператорському дворі. На жаль, багато його творів виявилися втраченими. Проєкт музичної академії, яка за сприяння Григорія Потьомкіна мала відкритися в Україні, після смерті князя було згорнуто. У 32 роки, змучений важкою депресією, самотністю і хворобами, Березовський наклав на себе руки.
АВТОР МАСОНСЬКОГО
ГІМНУ
Його молодшому
сучасникові Дмитру Бортнянському, який народився в Глухові 1751 року, пощастило
більше — він отримав посаду капельмейстера при царському дворі. Хоча загалом
основні етапи їхніх біографій дуже схожі: спочатку — Глухівська співоча школа,
із семи років — Придворна співоча капела… Володіючи чудовим голосом, 13-річний
юнак уже виконував в операх сольні партії.
Одного разу під
час всеношної Дмитро заснув, але замість покарання імператриця наказала
віднести його у свої покої. Прокинувшись, хлопчик вирішив, що потрапив до раю.
У 17 років вундеркінд отримує державну стипендію і вирушає на навчання до
Венеції. В Італії ставлять його перші опери — «Квінт Фабій», «Алкід» і
«Креонт».
Остання вперше
була виконана 1776 року в театрі Сан-Бенедетто під час венеціанського
карнавалу. Потім втрачена. І тільки зараз, майже через 250 років, виявлена в
одній з бібліотек Лісабона.
Не менш дивною є й доля іншого його «хіта», що являє собою перекладення Псалма 64: «Як славен наш Господь у Сіоні», котрий став у Російській імперії масонським гімном. Надалі цей твір зазнав дивовижних трансформацій. Його мелодію до 1917 року відбивав годинник на Спаській вежі Московського Кремля.
ЗА МЕЖАМИ МОВ І
КОРДОНІВ
До офіційного
імперського гімну «Боже царя храни», ухваленого в 1830-х роках, перекладення
Псалма 64 вважалося гімном неофіційним. Саме це сьогодні деякі «дерусифікатори»
в Україні закидають композиторові. Однак його творчість давно перетнула кордони
епох, культур та імперій.
Перекладений
німецькою мовою, гімн Бортнянського нерідко виконується в Німеччині на
військових церемоніях. Його мелодію було використано британським композитором
Беком при написанні гімну єврейської соціалістичної партії Бунд «Ді швуе».
Соціалісти та імперці, євреї та німці, масони та священики — кожен знаходив у
Бортнянському щось своє. Чи не це ознака справжньої геніальності композитора?
Ознака того, що його геній живе в культурному просторі, який виходить далеко за
межі партій, держав, ідеологій і націй.
Бортнянський
говорить із людством зрозумілою для всіх людей універсальною мовою — мовою
музики. І те, що у цієї мови український акцент, — не недолік, а привід для
гордості українців. За всієї уявної простоти музика Бортнянського справляє
магічний вплив на людей.
Є багато свідчень
виконавців духовної музики Бортнянського, які стверджують, що під час виконання
його творів вони впадали у стан, схожий на релігійний екстаз. Не забуватимемо,
що «Як славен наш Господь у Сіоні» є перекладанням Псалма 64. Не більше того й
не менше!
У ньому присутні виключно релігійні смисли і відсутня будь-яка політика та ідеологія. Тому за використання свого твору «не за призначенням» Бортнянський навряд чи несе відповідальність. Так само, як Христос не несе відповідальності за тортури інквізиції, Ніцше — за Освенцим, а Толстой — за те, що став «дзеркалом російської революції».
МИ ЗНОВУ МУСИМО
ПЛАТИТИ «ПОДАТОК НА ТАЛАНТ»?
Історію не
обирають. Такою, яка є, вона відбулася назавжди. На жаль, ми не можемо змінити
минуле й викреслити з нього ні трагічні, ні великі, ні навіть суперечливі та
неоднозначні події. Але ми можемо зробити одну дуже важливу річ — не
викреслювати з неї українських геніїв.
Українським
композитором, як-от Березовський і Бортнянський, довелося жити й творити в
епоху імперії. Це не було їхнім вибором, проте вони обрали набагато важливіше —
зберегли в собі світло та гідність української культури, її резонанс із
загальнолюдськими цінностями.
Колись давно
Російська імперія спробувала забрати глухівських хлопчиків в України, змусивши
її заплатити «податок на талант». Якщо сьогодні ми в пориві хибно зрозумілої
«дерусифікації» відмовляємося від таких геніїв, як Бортнянський, ми, по суті,
погоджуємося, що цей імперський податок був справедливий.
Фактично ми
погоджуємося заплатити його вдруге. Замість того, щоб не дати Росії знову
забрати їх у нас.
Huxley
Немає коментарів:
Дописати коментар