Сім'ю землеміра
Прокопа Тимошенка та його дружини, доньки відставника-військового Юзефіни
Сарнавської, дітьми Бог не обділив. Молодший, Володимир, став відомим
економістом, був економічним консультантом урядів України, потім став доктором
економічних наук у США, 14 років викладав у Стенфордському університеті.
Середній, Сергій, став відомим архітектором, а крім того, був видним діячем Центральної Ради, міністром шляхів сполучення України, після закінчення громадянської війни побудував чимало будівель у Львові та Волині, а після Другої Світової - викладав у США. От і уявіть загальний рівень виховання в цій сім'ї, якщо я їх лише згадую, як рідних братів мого героя, людини значно яскравішої та помітнішої.
Степан Тимошенко
народився 23 грудня 1878 року в селі Шпотівка Чернігівської губернії, а як
трохи підріс, вступив до реального училища міста Ромни Сумської області.
Реальне училище - не гімназія: гуманітарних наук там дають трохи менше,
математики та фізики - побільше. Це підходило не тільки Степану Тимошенку, а й
його однокласникам. Наприклад, тому самому Абраму Іоффе, фізику-атомнику, якого
іноді називають «батьком радянської фізики» за велику кількість знаменитих
учнів - три нобеліати, Капіца, Семенов і Ландау входили в науку під його
керівництвом. Тимошенко та Іоффе потоваришували ще в училищі і зберігали дружні
стосунки багато років.
Хороший учень
повинен після закінчення середньої школи, обираючи професію, прагнути до
найпередовішого. Що було найбільш передовою технікою початку століття? У 60-ті
роки - космічний корабель, у 30-ті - літак, а в нульові?
Безсумнівно, паровоз
- залізничні мережі до цього часу вже обплутали весь світ і зробили досяжними в
реальні терміни найвіддаленіші країни і міста.
Ті, хто присвятив
життя залізницям, були в ті часи шанованим станом, і їхня напівзабута назва
«колійники» користувалася в суспільстві не меншою увагою, ніж слова «льотчики»
в 30-ті, «ядерники» в 60-ті та «бізнесмени» в 90-ті. От Степан Тимошенко й
обрав собі інститут шляхів сполучення, закінчив його блискуче, а який
нормальний інститут хорошого студента відпустить? Вивчився сам - давай тепер
учи інших. Починав він асистентом механічної лабораторії, і це визначило багато
чого.
Бачте, теоретичну
механіку і пов'язану з нею науку, опір матеріалів, середні студенти настільки
не люблять, що лякають ними молодшокурсників. Теоретична частина цих дисциплін
сповнена серйозної математики, емпіричні формули доводиться просто
запам'ятовувати - образно кажучи, потрібен великий вступний внесок. Напівзнайки
банкрутують одразу і не отримують нічого, зате людині з достатнім капіталом
знань дістається дуже багато.
Сергій Тимошенко
був якраз із таких - уже через п'ять років після закінчення інституту він
захистив докторську, після чого його запросили до Київського політехнічного
інституту, де він і пропрацював п'ять років. Результатом його праць став
виданий 1911 року «Курс опору матеріалів», тільки в СРСР перевиданий 11 разів,
перекладений безліччю мов, за яким інженери всього світу вчилися десятиліттями.
І ось на такому
піку продуктивності Тимошенко втрачає роботу в Києві - він підписав разом зі
студентами протест проти ініційованого Столипіним закручування гайок у вищих
навчальних закладах, і не допомогли жодні наукові заслуги. Він перебирається до
Петербурга, консультує будівельників російського військового флоту з питань
міцності, пише і видає фундаментальний «Курс теорії пружності». Але в грудні
1917 року він їде провідати рідню до Києва - і вже не повертається звідти.
Настали інші часи...
При гетьмані
Скоропадському створюється комісія зі створення Української академії наук.
Тимошенко входить до цієї комісії, після закінчення її роботи сам стає
академіком, очолює ним же організований інститут механіки. Але восени 1919 року
Київ займають війська Денікіна. Схоже, що чекати того, як незабаром денікінців
проженуть більшовики, Тимошенко не став - йому вистачило дошки з написом:
«Українська Академія Наук», зірваної денікінцями зі стіни будівлі.
Він відправляє
синів навчатися до Берліна, а сам із дружиною та донькою спочатку вирушає до
Загреба, де читає студентам вищої технічної школи лекції, додаючи до рідної
мови всі вивчені їхні хорватські слова - і його розуміють! Але невдовзі його ж
колишній учень запрошує його до США, де й пройшло все його подальше плідне
наукове життя.
Він встигає
попрацювати в дослідницькому відділі компанії «Вестінгауз» - до речі, разом із
колишнім земляком Володимиром Зворикіним, творцем американського телебачення.
Але з 1927 року він повертається до викладання - спочатку в Мічиганському
університеті, а потім у всесвітньовідомому й нині Стенфорді, одному з найкращих
університетів світу, що зберігає цю славу й до сьогодні. Він пропрацював у
Стенфордському Уніерситеті з 1936 до 1960 року - коли він вийшов на пенсію, він
подав у відставку, але її не прийняли (унікальний випадок!) і він продовжував
викладати ще 10 років. В університеті Стенфорда досі є його меморіальна
кімната, де виставлені його нагороди, свідоцтва та дипломи.
Утім, слава
Тимошенка і за межами цієї кімнати не тільки велика, а й дуже персоналізована.
І зараз його колеги знають «плиту Тимошенка» і «балку Тимошенка», для
розрахунку напружень поблизу отворів розв'язують «задачу Тимошенка». Задачі з
теорії стійкості тонкостінних пружних систем і зараз розв'язують «методом
Тимошенка».
А почесна
нагорода Американського товариства інженерів-механіків за успіхи в прикладній
математиці досі називається «Медаллю Тимошенка» - він сам став 1957 року її
першим лауреатом. Ім'я Тимошенка і без цього було відоме всьому світу - його
було обрано до 17 академій різних країн.
Що цікаво, з 1928
року серед них була й Академія наук СРСР - його всесвітня слава пересилила
невдоволення партійної верхівки його еміграцією. Та й узагалі його стосунки з
колишньою країною перебування складалися благополучніше, ніж у багатьох
емігрантів - він двічі приїжджав до СРСР на запрошення радянських учених: у
1958 і 1967 роках. Навіть зміг заїхати в рідні Ромни, а під час першого візиту
побачився зі шкільним товаришем Абрамом Іоффе - їм було не тільки що пригадати,
а й що порівняти...
Коли його
науковій роботі став заважати вік, він поїхав у ФРН до доньки. У неї він прожив
ще багато років і помер 1972 року, на 94-му році життя. Поховали його, згідно з
його власною волею, у Каліфорнії, поруч із могилою дружини, не так уже й далеко
від могил двох його братів.
В Україні його не забувають - заснований ним інститут механіки УАН і зараз носить його ім'я. На київському будинку, де він мешкав, на вулиці Гоголівській, встановлено на його згадку меморіальну дошку. У 1998 році йому присвятили українську поштову марку і на території вишу, в якому він колись викладав, встановили йому пам'ятник.
А
студенти-технарі, які досі вчать «плиту Тимошенка», «балку Тимошенка», і
вирішують «задачу Тимошенка», вже точно запам'ятають його ім'я - а то заліку не
отримають і з інституту вилетять! Ось це справді міцна пам'ять - як у Ньютона,
Паскаля і Бойля-Маріотта (утім, цих усе-таки двоє)...
Борис Бурда
Немає коментарів:
Дописати коментар