1861, 21 грудня - на Херсонщині народився Євген Чикаленко, меценат, видавець, публіцист, землевласник, член Старої Громади, ініціатор заснування Товариства Українських Поступовців

  

Громадський діяч, який відмовився стати гетьманом України.  1918-го відійшов від політики та спостерігав за розгортанням  подій в Україні, але не брав у них бепосередньої участі. Олександр Шульгин називав Чикаленка „людиною до 1917 року”, ветераном українського відродження, цілком сформованою і не готовою до реалій, породжених революцією. Та тим, що Чикаленко оцінивши  неготовність українців до складного державотворчого процесу, вирішив відійти від цих процесів.

«Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», – ці слова приписують землеваласнику та меценату Євгену Чикаленко, який свої статки витрачав на розвиток української справи.

Оточення Євгена Чикаленка формується під час навчання в Єлисаветградському реальному училищі. Тут він здружився з Панасом Тобілевичем – у майбутньому відомим актором Панасом Саксаганським. Хлопці сиділи за однією партою. Через свого друга Чикаленко заприятелює з усією творчою родиною Тобілевичів.                                 

Перебування у Київському університеті позначилося знайомством Чикаленка з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом з ними він працював у «Словниковій комісії», яка видала «Словник української мови» за редакцією Бориса Грінченка.

«Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, – писав Чикаленко у «Спогадах», – або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями». Тому багато зусиль доклав до створення української газети «Громадська думка» (1906) та «Рада» (1906 – 1914). Фінансово підтримував редакції української періодики «Селянин», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада». Газета «Рада», якій Чикаленко віддав вісім років життя, була для нього виплеканим дитям. Прибутку від газети не було жодного – лише постійні вирати, які Чикаленко покривав, передаючи в заставу будинок та  продаючи землю. Видання газети припинилося на початку Першої Світової війни, відколи почалися переслідування російською владою самого видавця. «Зі смертю газети настала і моя духовна смерть, – писав Чикаленко Володимиру Винниченку. – Як український Дон Кіхот, я помру. Заховаюсь у селі, аби не бачити свідомих українців, не чути про них, одним словом, вернусь у «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого не знав і нічим не цікавився». У селі Чикаленко писав роботи на тему сільського господарства, яке він знав досконало. Він одним із перших у себе в господарстві запровадив американську сільськогосподарську техніку.

Він скуповував твори Шевченка для організованої ним бібліотеки. Втративши свою 8-річну доньку, Чикаленко вирішив вшанувати її пам’ять, створивши щось корисне. Частину грошей, які відкладав для посагу доньці, він відправив редакції журналу «Київська старовина» для премії за найкращий твір з історії України. Його коштом у Львові звели гуртожиток для студентів Політехніки.

Подружнє життя родини Чикаленків припинилося 1909-го, коли Євген  залишив дружину і пішов до її  небоги Юлії Садик. Кілька років він приховував почуття, був близький до самогубства. «Я любив тайно, ніхто про се нічого не знав, навіть та, яку я любив, – писав він письменнику Петру Стебницькому в березні 1909-го, – мені ніяково було їй натякнуть, бо вона ж була як дочка мені». Після відвертої розмови із коханою, Чикаленко залишив дружині маєток у Кононівці. З Юлією прожив у цивільному шлюбі двадцять років у Києві.

Український інститут національної пам'яті