1820, 21 грудня - народився Платон Симиренко, підприємець і меценат, один із піонерів української промисловості

  

2 січня 1821-го за новим стилем в містечку Сміла під Києвом в сім'ї кріпака Федора Симиренка народився син Платон. За родинними переказами, предки Симиренків були козаками, а дід Федора, Андрій Симиренко разом із сином Степаном (батьком Федора) відмовилися присягати Катерині ІІ, через що були «жалувані» кріпаками графині Браницькій.

Утім, Федір виявився хазяйновитою людиною з неабияким підприємницьким талантом, тож за короткий час зумів нажити такі статки, щоб самому викупитися із кріпацтва, а згодом викупити і всю свою велику родину. Одружившись із дочкою колишнього смілянського кріпака Настею Яхненко, він заснував фірму «Брати Яхненко-Симиренко», яка в 30-40 роках ХІХ століття стала на півдні Росії провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям. За визначні заслуги Федору Симиренку та братам Яхненкам у 1832 році було навіть надане звання спадкових почесних громадян Росії – грамоти, що засвідчували це, їм вручив особисто імператор Микола І під час приїзду до Києва.

Платон був первістком у родині Федора Симиренка (із 22 дітей Федора Степановича вижило лише семеро). Здобувши ґрунтовну освіту в найпрестижнішому на той час Паризькому політехнічному інституті, де здобув кваліфікацію інженера-технолога з цукрового виробництва та познайомився з роботою кращих підприємств у Франції та Німеччині, він у 22 роки очолив батькову фірму. Уже в 1843 році у селі Ташлик родина Симиренків запустила перший не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод, започаткувавши модерне промислове виробництво цукру-піску та рафінаду, що вивело його на перші позиції в Європі.

Центром промисловості згодом стає Мліїв – у 1846 році Симиренко будує тут найсучасніший в Росії завод з виробництва цукру, а через два роки з’являється перший в Російській імперії машинобудівний завод, який випускав устаткування для цукрових заводів і деталі для інших підприємств. На цьому ж заводі були побудовані й перші пароплави для Дніпра – «Українець» і «Ярослав Мудрий», що курсували між Києвом і Кременчуком.

 У Млієві для робітників звели ціле промислове містечко на 160 будиночків, яке справляло неабияке враження на кожного, хто його відвідував. Тут процвітав так званий «народний капіталізм» – тут існували безкоштовні технічне училище та заводська школа, в якій дітям робітників викладали вчителі з університетською освітою, бібліотека, лікарня на 100 місць, парова лазня, крамниця та їдальня. При школі функціонував спортзал, працював аматорський театр. У містечку був свій водогін і газове освітлення вулиць. Для робітників були створені всі умови для праці, гарантувався соціальний захист на випадок старості чи каліцтва.

Брати Симиренки (а крім Платона справами фірми займався і його молодший брат Василь) прославилися і як меценати – значну частину прибутків вони віддавали на розвиток української культури: книгодрукування, театр, освіту. При чому – без жодного зиску. Відомий факт, що Платон Симиренко прийшов до Шевченка сваритися за те, що на обкладинці «Кобзаря» був напис: «Видано коштом Платона Симиренка». Вартість цього видання оцінювалася значною на ті часи сумою – 1100 рублів. Цікаво, що в 1860 році вийшло два варіанти Шевченківського «Кобзаря»: один з них пройшов чиновницьку цензуру, а другий, не цензурований, був поширений серед вузького кола втаємничених людей.

Активна  українофільська  діяльність братів Симиренків насторожила уряд Росії, і в 70-х роках було зроблено все, щоб фірма «Яхненки-Симиренки» зазнала краху. У 1861 році Платон Симиренко тяжко захворів, і кредитори фірми призначили адміністрацію, яка перебрала на себе ведення справ родинної фірми. Всі фінансові справи заводів ретельно контролювалися судом, а витрати, в тому числі і сімейні, перевірялися державними чиновниками.

Не витримавши цього, 13 (за новим стилем – 26) січня 1863 року Платон Симиренко помирає, лишивши на руках дружини шестеро малих дітей. Одним із них був Левко Симиренко – майбутній знаменитий помолог і селекціонер. Свій зелений ранет «симиренка» він назве на честь батька.

Український інститут національної пам’яті

******************

ПЛАТОН СИМИРЕНКО – ЦУКРОЗАВОДЧИК, ПРОМИСЛОВЕЦЬ, ЯКИХ СЬОГОДНІ ТАК БРАКУЄ УКРАЇНІ

Цукрозаводчик, засновник раціонального садівництва в Україні. 

Походив з давнього козацького роду Симиренких (Семируких) від слова «ренка» (рука), який за Катерини ІІ потрапив у кріпацтво. Батько Платона, Федір Симиренко, тяжко працював, щоби заробити гроші на викуп з неволі. Аналогічно й батько Анастасії Яхненко, дружини Федора й матері Платона, замолоду працював, щоби викупитись з кріпацтва. Брати Анастасії уклали спілку з її чоловіком Федором і в кінці 1810-х започаткували родинну підприємницьку діяльність. І лише коли підприємство мало вже великі обороти, у 1858 воно було офіційно зареєстроване.

Платон закінчив приватний пансіон в Одесі та найкращий на той час політехнічний інститут в Парижі, де вивчав цукрове виробництво (початок 1840-х). Після навчання став одним з керівників фірми «Брати Яхненки і Симиренко», яка започаткувала промислове цукроваріння в Московитській імперії та була головним постачальником цукру до Західної Європи. Виробництво провадив на основі сучасних європейських технологій, які ручну працю максимально заміняли паровими машинами. Створив потужну цукрову галузь з мережі заводів високої продуктивности, залишивши позаду усіх конкурентів. Лише один цукровий завод у Городищі, заснований у 1848, щороку давав прибуток 50-150 тисяч рублів і був найбільшим в Європі. На ділянці між Млієвом і Городищем компаньйони збудували цілий промисловий комплекс з невеликим містечком. Спершу для власних потреб було зведено цегельний завод. Згодом для робітників і службовців збудовано більш як 160 комфортних садиб, біля кожної невеликий сад, а для одиноких – затишний гуртожиток. У містечку працювали школа, де вчителі мали університетську освіту, бібліотека, безкоштовна лікарня на 100 місць, аптека, парова лазня, їдальня, аматорський театр, водогін і газове освітлення вулиць. Заробітна платня була вищою за середню по країні, робітникам виплачувались також премії. І це в 1840-х роках, в часи, коли навколо народи імперії перебували в неволі кріпацтва. Уже в ті далекі часи підприємці на маленькому клаптику України створили острівець народного капіталізму, до якого Європа та світ прийшли лише в другій половині минулого століття.

Наступним кроком стало будівництво першого в імперії сучасного машинобудівного заводу, на якому ремонтувалось обладнання підприємств Яхненків-Симиренка, а також ремонтувались і вироблялись верстати для всієї країни. При заводі засновано спеціалізоване училище. На ньому для потреб корпорації збудовані перші в Україні пароплави «Українець» і «Святослав». В той час, коли Москва забороняла українську мову та саму назву «Україна», Дніпром кілька десятиліть гордо плавав корабель «Українець». А ще у Млієві на Черкащині П. Симиренко насадив розлогі сади, в яких плекав нові сорти плодових дерев. Завдяки його сину Левку та онуку Володимиру це розвинулось у напрямок наукової селекції в українському садівництві. Виведений відомий сорт українських зимових яблук «Ренет Симиренка» (Зелений Ренет) Лев назвав на честь батька.

Та найбільшою заслугою Платона й усієї родини Симиренків було те, що в умовах переслідування московитським урядом усього українського, вони наважились протиставитись офіційній русифікаторській державній політиці й відкрито та щедро інвестували в національне відродження України. Впродовж 50 років щорічно компанія Симиренків давала 10 % прибутку на підтримку й розвиток української літератури. Зокрема, стипендії від Симиренків отримували М. Коцюбинський, М. Драгоманов, Л. Українка, П. Чубинський, М. Грушевський. Платон фінансував видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1860). При цьому було оплачено два варіанти «Кобзаря»: один – після вилучень царської цензури виданий офіційно, другий – нецензурований і поширений серед втаємничених людей. Молодший брат Василь, коли очолив фірму, десятиліттями фінансував майже всі видання в Україні: «Київська старовина», «Науково-літературний вісник», «Україна», «Нова громада», національні газети «Громадська думка», «Рада» та інші. Для НТШ виділив 100 тисяч рублів золотом на зведення будівлі у Львові, для М. Драгоманова оплатив купівлю друкарні, фінансував потреби хору М. Лисенка, усе майно у 10 мільйонів рублів Василь заповів на потреби української справи. При цьому меценатська діяльність родини здійснювалась анонімно, без розголосу та слави.