Понад 100 років тому, одного осіннього вечора 16-річний сільський хлопчина отримав від батька незвичне завдання — піти в село і записати пісню, яку ще не знають в їхній родині. Саме це стало поштовхом, завдяки якому розквітнув талант, — згодом цей юнак став видатним етнографом, фольклористом та педагогом. Нині ім’я Гната Трохимовича Танцюри відоме далеко за межами України. А народився він 10 червня 1901 року в селі Зятківці Гайсинського повіту Кам’янець-Подільської губернії (нині Гайсинський район на Вінниччині). Зібрав більше 5 тисяч українських пісень з мелодіями, близько тисячі казок, легенд, переказів, усмішок та анекдотів, 615 загадок, понад сотню зразків танців, сотні замовлянь, голосінь, прикмет та повір’їв.
СКРИПКА МРІЇ І
СКАРБИ СУСІДКИ
Отож творчий шлях
майбутнього фольклориста почався із його співочої родини. Матір, тітка й чотири
сестри юного Гната не лише знали багато пісень, але й мали прекрасні голоси.
Особливо часто співали осінніми й зимовими вечорами за ткацькими верстатами.
Якось, коли всі відомі родині пісні було переспівано, батько загадав Гнатові
піти в село й записати нову. Тоді йому було 16. Примітно, що юнак записував не
тільки слова, а й мелодії. А нотної грамоти навчив Гната сільський учитель на
прізвище Нестерук. Восени 1917-го хлопець вже зумів записати 113 пісень.
«Я переживав
якраз той період, коли ото хочеться об’їхати земну кулю, обійняти всіх простих
людей, сказати їм щось ніжне, хороше і зробити для них щось неповторне. Це був
період мого фізичного і духовного зростання», — пізніше згадував Гнат Танцюра
свої юнацькі роки. А 1918-го здійснилась велика мрія хлопця — сестри склалися
грошима, щоб він придбав собі скрипку. Звісно, такий інструмент не мав би
цінності у високих мистецьких колах, бо та проста скрипка залишилась після
смерті сільського музики, але Гнат дбайливо загортав її в тернову материну
хустку й ходив селом, записуючи пісні.
До речі, до
кожної він створював паспорт: зазначав ім’я і прізвище виконавця, вік,
письменна людина чи ні. Проте одна виконавиця — сусідка Явдоха Микитівна — не
схотіла вказувати своє справжнє прізвище. Не погоджувалась, щоб Гнат записав
ані її дівоче — Сивак, ані по чоловікові — Жук. Мовляв, вона уже похилого віку,
а як люди дізнаються, що співає про кохання, то по селу піде чутка, що про те й
думає. Тому взяла собі псевдо Зуїха, адже її покійний чоловік мав вуличне
прізвисько Зуй.
Саме від Явдохи
Зуїхи, яка була неписьменною, проте мала феноменальну пам’ять, Танцюра записав
найбільшу кількість народних скарбів — 1008 народних пісень, понад 400
прислів’їв і приказок, 156 казок та 45 загадок. А 1930 року у Харкові він видав
свою першу фольклористичну працю «Жіноча доля в народних піснях».
ФІСГАРМОНІЯ:
ЗВУЧАННЯ ОРГАНУ ДЛЯ ВІДТВОРЕННЯ НАРОДНИХ ПІСЕНЬ
20-річний Гнат
Танцюра пройшов педагогічні курси в Гайсині та вже з вересня почав працювати
вчителем у рідному селі Зятківці. Пізніше він обіймав посади вихователя в
Гайсинському та Дашівському дитячих будинках. А 1928-го вступив до Харківського
музично-драматичного інституту, але через гемофілію був змушений припинити
навчання й повернутися до Зятківців.
Проте любов до
музики навіки оселилась в його серці. Тому, коли батько наділив Гната шматком
землі, він здавав його в оренду, а на ті гроші в 1930-х купив у костелі
фісгармонію, або ж, як ще кажуть, — клавесин. Цей клавішний розкішний
інструмент виготовили в ХІХ столітті у Німеччині. Звучання фісгармонії нагадує
орган, й Танцюра відтворив на ній всі ті понад 5 тисяч пісень, які записав
упродовж життя.
«Батько підходив
до клавесину, зручно сідав, опускав на клавіші пальці та починав грати. Лише за
виразом обличчя було видно, яку радість приносить йому народжена ним музика», —
пригадувала єдина донька Гната Танцюри Наталія Громова (померла 29 грудня 2020
року). Нині старовинний інструмент зберігається в музеї-садибі Гната Танцюри у
Гайсині.
ЗУСТРІЧ ДОЛІ: ВІД
КУКУРУДЗЯНОГО КАЧАНА ДО ВЕСІЛЬНИХ ПІСЕНЬ
Не міг Гнат
Трохимович відмовитись і від педагогічної діяльності. 1932 року заочно закінчив
мовно-літературний факультет Вінницького інституту соціального виховання. Того
ж року Танцюру направили працювати вчителем у Клебанську школу сусіднього
Тульчинського району. Там і зустрів свою майбутню дружину — Тамару Бриль.
Історія їхнього кохання досить цікава: якось вчителів повели перебирати
колгоспну кукурудзу, Тамара засоромилася поглядів нового педагога і жбурнула в
нього качаном.
Інтелігентний Гнат
Трохимович делікатно пояснив дівчині, що його не можна бити, бо має гемофілію і
кров не вдасться зупинити. Тамара вибачилась, а Гнат запитав дозволу провести
її додому. Прогулянка була тривалою, адже жила дівчина на хуторі аж за 3
кілометри від школи. Невдовзі закохані одружилися. Через брак коштів влаштували
невелику вечірку, хоча наречений свого часу став автором великої
фольклористично-етнографічної праці «Весілля в селі Зятківцях», що складається
з 13 частин. Він детально змалював шлюбний обряд, що супроводжується весільними
піснями. Їх у книзі — 800, та ще півтори сотні танцювальних мелодій, чимало
народних ігор.
ЧОРНІ ДНІ: ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ
Учителювання
Гната Танцюри в Клебанській школі тривало недовго. У 1941 році село окупували
фашисти. Щоб зберегти зібране фольклорне надбання, Гнат ретельно загорнув свої
записи, обробив їх смолою для захисту від вологи й закопав у шкільному саду.
Через гемофілію він не міг воювати, але залишався активним у тилу. Щоб бути в
курсі новин із фронту, Танцюра змайстрував саморобний радіоприймач. Однак хтось
доніс на нього окупаційній владі, і Гната заарештували та відправили до
в’язниці. Судили в Тирасполі, але зрештою виправдали. Цей драматичний період
свого життя він описав у автобіографічній повісті «Чорні дні», де детально передав
пережите під час окупації.
«БЕЗ ПІСНІ НЕ ВПУЩУ»
1944-го Гайсин звільнили від німецької окупації. Гнат Трохимович із дружиною поїхали туди
вчителювати. Отримали чверть будинку — дві кімнатки та спільний коридор. Їжу
готували на веранді, яку ділили з сусідами. Але, попри тісноту, до Танцюр
часто-густо навідувались гості, особливо колишні учні. Коли хтось приходив,
Гнат Трохимович ставав на порозі й казав: «Без пісні не впущу».
Найбільшою
перевагою для етнографа було те, що його будинок розташовувався поряд із
парком. Щоранку Танцюра блукав стежками поміж дерев і слухав пташиний спів, а
вже потім ішов на уроки. Такі прогулянки його дуже тішили.
Взимку 1957 року
Гната Танцюру запросили на нараду збирачів усної народної творчості до Києва.
Чоловік важко переніс дорогу, а після наради захворів. Помер передчасно — 12
листопада 1962 року. З 1990-го в будинку, де мешкав Гнат Трохимович із сім’єю,
діє музей фольклору.
Автор: Ірина Мамрига
Немає коментарів:
Дописати коментар