Історія Валентина Манкіна

             

Валентин Манкін – видатний яхтсмен, єдиний, хто виграв три золоті олімпійські медалі у різних класах: "Фін", "Темпест" та "Зоряний". Унікальний майстер під час розвалу Радянського Союзу опинився в Італії, для якої виховав чимало чемпіонів.

Перегін від Шенбрейта до Манкіна

Валентин Григорович Манкін народився 19 серпня 1938 року в селі Білокоровичі Олевського району Житомирської області. У ті місця біля білоруського кордону його батьки-кияни потрапили після закінчення інститутів: батько-будівельник будував аеродром, а мати-лікар працювала завідуючою пологовим будинком.

Від народження Валентин носив прізвище свого єврейського батька – Шенбрейт. Згодом, коли його спортивна кар’єра пішла вгору, він змінив прізвище на материне і став Манкіним, щоб мати можливість виїжджати з СРСР на міжнародні старти.

Родина повернулась до Києва у 1944 році. Батько відбудовував зруйновані квартали, а мати завідувала поліклінікою в Залізничному районі. Мешкали вони у комунальній квартирі на розі вулиць Саксаганського і Толстого. Одним з яскравих дитячих спогадів Валентина стало те, як він на початку 1950-х цілу ніч стояв у черзі в гастрономі, що знаходився в їхньому домі, щоб отримати три кіло борошна…

Вчився Манкін у 136-й школі для хлопців. Його улюбленою дисципліною була фізкультура. У сім років його віддали у секцію плавання в басейні Інституту фізкультури на вулиці Червоноармійській. Валентин плавав брасом, потім грав у водне поло. Паралельно він займався гімнастикою та акробатикою, але його звідти відрахували через занадто високий зріст.

Якось, коли влітку басейн був на ремонті, плавці тренувались на Трухановому острові на Дніпрі. Валентин побачив на водній станції хлопців, які ремонтували човен. Він спитав дозволу займатись з ними веслуванням, але виявилось, що вони – вітрильники. Так у 1954 році Валентин Шенбрейт почав займатися вітрильним спортом у ДСТ "Водник" у тренера Сергія Машовця.

Він почав досить пізно, у 15 років. Проте на той час хлопець вже усвідомлював цінність тренувань, необхідність ставити перед собою цілі та завдання, дотримуватись спортивного режиму. Крім того, завдяки попередньому різнобічному спортивному досвіду, Валентин мав добре розвинуту координацію, силу, витривалість. В руках майстерного тренера все це стало запорукою добрих результатів.

Валентин Манкін розповідав, що вранці дивився з вікна квартири на труби теплоелектростанції: якщо вітер дув проти напрямку течії Дніпра, йшов до школи; а якщо ні – їхав на ріку тренуватися.

"Він завжди вирізнявся безпомилковою інтуїцією, практичним розумом. До того ж мій учень – блискучий математик, здатний до нестандартних рішень. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут із червоним дипломом", – згадував Сергій Аркадійович Машовець.

До КІБІ Валентин вступив за наполяганням батька, щоб отримати серйозну спеціальність. І таки став фахівцем із залізобетонних конструкцій (закінчив виш у 1962 році). Проте його головні мрії були пов’язані зі спортом.

У 1956 році в Запоріжжі Валентин Шенбрейт виграв чемпіонат Української РСР. А у 1958-му в Горькому став бронзовим призером чемпіонату СРСР та здобув звання майстра спорту. Після перемоги на першості Союзу 1959 року його включили до складу збірної СРСР у класі "Фін". Він виграв відбір на Олімпіаду-1960 у Римі, але до Італії не поїхав, не дали виїзну візу.

Щоправда, існує думка, що Валентина не взяли до Риму через суто спортивну конкуренцію: адже представник СРСР Олександр Чучелов з Таллінну взяв на Іграх срібло – після легендарного данця Пауля Ельвстрема, якого Манкін називав своїм кумиром.

Втім, лише після того, як за порадою тренера Валентин Шенбрейт змінив прізвище і став Манкіним, він 1963 року вперше виїхав за кордон – на міжнародну регату у Варнемюнде (НДР). Кажуть, що йому допоміг стати виїзним тодішній інструктор спортивного відділу ЦК ВЛКСМ Микола Русак (у майбутньому – останній голова Держкомспорту СРСР), до якого Манкін зумів пробитися на прийом.

Олімпійські регати

У 1964 році Валентин Манкін був запасним на Олімпійських іграх у Токіо. І вже у 30 років він дебютував на Олімпіаді-1968 у Мехіко, виборовши найдорожчу для себе золоту олімпійську медаль у класі "Фін". На той час він вже був срібним призером чемпіонату світу 1967 року, а також – членом КПРС (також з 1967-го). На водах заливу Акапулько Манкін був набагато кращим за 35 суперників, фінішувавши першим або другим у п'яти із семи гонок.

За перемогу в Мехіко Манкіну дали орден "Знак пошани", звання "Заслужений майстер спорту" та грошову премію, якої, за його словами, могло вистачити на одне колесо до автомобіля. Чемпіон з родиною (дружиною та донькою) мешкав у двокімнатній квартирі на Русанівці та їздив на "Запорожці".

На Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені Манкін виступав уже в класі "Темпест" і разом зі шкотовим Віталієм Дирдирою виграв золото. Цікаво, що їхній екіпаж був першим лише в одній гонці з семи – проте загальну перемогу їм забезпечила стабільність: у жодній гонці на водах озера Шількзєє вони не мали нижчого показника, ніж четверте місце.

На Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі Манкін виступав також у класі "Темпест", але з іншим шкотовим – Владиславом Акименком. Попри статус фаворитів, вони поступилися шведам та здобули срібло. Змагання відбувались на водах озера Онтаріо.

На Московській Олімпіаді 1980 у 41 рік Манкін перейшов до класу "Зоряний", виступаючи разом з Олександром Музиченком. У напруженій боротьбі, що точилася до останньої гонки, радянський екіпаж здобув перемогу і золоту медаль. Валентин Григорович відзначав, що то були найбільш комфортні для нього Олімпійські ігри: акваторія Таллінна, де проходили змагання, була йому добре знайома по чисельних балтійських регатах; навколо було багато друзів, які підтримували його; зі шкотовим було повне взаєморозуміння.

Манкін винайшов цілу серію тренажерів, які допомагають скоротити час на відпрацювання технічних прийомів: лавку для відкренування, поворотний верстат для тренування на березі... Він виробляв витривалість, сидячи годинами навпочіпки перед телевізором, що необхідно гонщику на яхті при слабкому вітрі. Також Манкін займався плаванням та веслуванням, показуючи дуже добрі результати. Він написав дві книги: "Білий трикутник" (1976) та "Біліє парус..." (1978).

Манкін змагався у багатьох класах яхт, але найулюбленішим був "Фін": це човен, розрахований на одного, і він вважав, що готуватися до змагань, будучи "одинаком", набагато простіше.

З 1970 року Валентин Манкін числився на військовій службі у Чорноморському флоті, був приписаний до Севастопольського яхт-клубу, отримав звання капітана 2-го рангу. Він жартома казав, що якби не бойкот Олімпіади-1984 у Лос-Анджелесі, можливо, дослужився б до адмірала. Хоча адміралом він не став, але того року отримав звання "Заслужений тренер СРСР".

На ОІ-1988 у Сеулі Манкін був старшим тренером збірної СРСР у класі "Зоряний". У 1989-1990 роках він працював начальником Управління водних видів спорту Держкомспорту СРСР.

А потім розвалився Радянський Союз, і життя різко змінилось. З січня 1991 року Валентин Манкін переїхав до Італії, куди його запросили на тренерську роботу. Він мешкав у Ліворно, де заснував Олімпійський тренувальний центр і працював технічним директором та тренером Італійської федерації вітрильного спорту.

Манкін фактично створив італійську школу парусного спорту, підготувавши велику кількість яхтсменів світового рівня, які виступали в найпрестижніших регатах світу. Серед його вихованців: олімпійська чемпіонка 2000 (клас "Містраль") Алессандра Сенсіні, віцечемпіон ОІ-2000 (клас "Фін") Лука Девоті, чемпіон світу 1994 (клас "Зоряний") Франческо Бруні.

Помер Валентин Григорович Манкін 1 червня 2014 року в тосканському місті Віареджо. Прах великого чемпіона був розвіяний над Тірренським морем.

На щорічній конференції Міжнародної федерації парусного спорту (ISAF), яка відбулася в Китаї в листопаді 2015 року, Валентин Манкін посмертно був введений до Зали слави ISAF. Ще раніше, у 1987 році його ввели до Міжнародної єврейської спортивної зали слави.

У пам'ять про Валентина Манкіна українська асоціація класу "Фін" заснувала регату "Кубок Манкіна", яка щорічно проходила у київському яхт-клубі "Оболонь".

Київський журналіст Михайло Френкель розповідав мені, що якось, коли він спитав у Манкіна, чи впізнають його на вулиці та просять автограф, той тільки гірко посміхнувся:

"Та я ж не футболіст з дублюючого складу київського Динамо. Ні, звичайно".

Ігор Левенштейн