Член загону Зеленого і найяскравіша постать серед київських письменників: історія життя Григорія Косинки

  

Свій псевдонім Григорій Косинка узяв від польових квітів – червоних косинців, які дуже любив.

29 листопада 1899 року в селі Щербаківка, Обухівський район, Київська область, народився Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище Стрілець) – український письменник-новеліст, учасник Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого, перекладач доби "Розстріляного відродження", який став жертвою сталінських репресій.

Дитинство "на буряках" та перша робота в Києві

Григорій Косинка народився у бідній селянській родині Наталки і Михайла Стрільців. Рід був давній, чумацький, але зубожілий – батько Григорія мав лише 1/8 десятини орної землі і щовесни ходив на заробітки косарем у херсонські степи. Григорій змалечку пас худобу, а взимку ходив у сусіднє село до земської школи.

У пошуках кращого життя 1908 року родина виїхала на Далекий Схід, оселились на березі Амуру, почали будувати хату, проте вже через пів року повернулися на Батьківщину.

Малий Грицько полов буряки восени, а навесні працював у панській економії – погоничем худоби чи то робітником біля машини. Його мати, Наталя Романівна, "шитвом почала заробляти паляниці", а батько підробляв на цукроварні.

Читати його навчив дід по матері, Роман Онищенко. Також він ознайомив хлопця з "Кобзарем" Шевченка та подарував йому три тоненькі зошити, у які Грицько записував почуті від матері та односельців пісні. Книжки він читав різні, а привозив їх його неписемний батько, який часто їздив у Київ на заробітки. Особливо заохочував малого Григорія до навчання брат матері, згодом – відомий прозаїк Калістрат Анищенко.

Першою його книгою українською мовою була повість Квітки-Основ’яненка "Конотопська відьма".

"Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицкому, – писав згодом Косинка, – а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після "Конотопської відьми" не знав – "хто ми і чиї ми діти...", – казав письменник.

Після закінчення в 1913 році, в чотирнадцять років, початкової школи батько зміг прилаштувати сина писарчуком у волості (помічник трипільського волосного писаря), а згодом Григорій уже став канцеляристом у суді.

1914 року Григорій їде до Києва на заробітки, де влаштовується чистити черевики. У шістнадцять років йому вдалося влаштуватися кур'єром-реєстратором до земської управи, це дало можливість відвідувати, а пізніше скінчити вечірні гімназійні курси та скласти іспити.

"Козакував" у банді Зеленого проти більшовиків

Про життя Григорія Косинки протягом Української революції 1917-1921 років даних мало. Проте упорядник видання "Вибрані твори" Григорія Косинки та передмови до нього Хоменко пише: "У замітці "Автор о себе", що була опублікована 1930 року в збірці перекладених російською мовою його новел, читаємо: "Принимал активное участие в боях в период Гражданской войны на Украине". Якось воно незрозуміло. Якщо це "активное участие" було на боці червоних, то чому про це відверто і не написати?".

З фрагментів листів Анищенка до Косинки, наведених у статті Домотенка "Родовід Григорія Косинки. Правда селянської бідноти", стає відомо, що Григорій перебував у повстанських загонах отамана Зеленого, боровся проти більшовиків і денікінців.

1926 року вийшла літературна хрестоматія "За 25 літ", де про цей період у житті Косинки написано так:

"Служив у армії рядовим козаком, брав участь у боях… та ще по дурному сидів місяців зо три в тюрмі…".

Про те, що ця "тюрма" була Лук'янівська, згадується у статті Віктора Гриневича "Григорій Косинка служив в отамана Зеленого". Хоменко припускає, що саме "боротьбисти" могли його звідти визволити, як це було пізніше із Довженком та Остапом Вишнею.

Найяскравіша постать серед київських письменників

Протягом 1920-1922 років навчався в Київському інституті народної освіти, на історико-філологічному факультеті, який так і не закінчив через матеріальну скруту. Адже саме в той час помирає його батько, і турбота про багатодітну сім'ю (підростали ще дві сестри й три молодші брати) лягла на плечі Григорія. Мати Косинки пізніше згадувала: вони й освіту здобували в Києві, й жили до повноліття в сім'ї Григорія, а в нього ж на перших порах не було навіть стабільної стипендії, бо сплачували її студентам нерегулярно, тому через нестатки він залишає навчання і йде працювати.

Навчаючись, Косинка паралельно починає співпрацювати в газеті "Вісті Київського губревкому", в журналі "Нова громада" та в інших виданнях, працює відповідальним секретарем сценарного відділу "Українфільму", в сценарному відділі Київської кінофабрики, диктором Республіканського радіомовлення.

В той самий час Косинка стає однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступає на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук із читанням власних творів.

У 1920 році стає членом літературно-мистецької групи "Гроно". "Гронівці" виступали за оновлення мистецтва через долучення всіх найліпших здобутків та серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм та футуризм. Також він був членом групи "Ланка" та МАРС (Майстерня Революційного Слова).

Середина 20-х років – час активної творчої Косинки праці й великої популярності серед читачів. Олександр Ковінька згадував про це так:

"У двадцяті роки оповідання Григорія Косинки – їй-бо, не перебільшую – з рук виривали".

Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об'єднання АСПИС (1923-1924). Листувався з Володимиром Винниченком, Василем Стефаником. Останній називав його "своїм сином з Дівич-Гори".

У 1923 році в журналі "Нова Україна" (Берлін-Прага) поряд із творами Осьмачки, Підмогильного з'являється оповідання "Анархісти" та цикл нарисів "Повстанці" Косинки, у якому відтворюється складна пореволюційна ситуація на селі – протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв Винниченко. Ця подія в тогочасних мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв'язках із ворожою до радянської влади еміграцією.

Косинку вважали найкращим українським прозаїком першої половини двадцятих років – поруч із Хвильовим і Підмогильним. Микола Хвильовий називав його "одним із наших найкращих майстрів слова".

Максим Рильський зауважував: "…Косинчині оповідання мають велике пізнавальне значення. Але й інше: вони мають безперечну естетичну цінність, вони гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися".

Варто зазначити, що свій псевдонім Косинка узяв від польових квітів червоних косинців, які дуже любив.

Сімейне життя

У 1924 році познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії, яка залишалася вірною йому до глибокої старості, зберегла в складні роки пам'ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів.

Мешкало подружжя на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору, адже батько його дружини, Михайло Мороз, був головою Всеукраїнської православної церковної ради УАПЦ. Їхнє помешкання часто ставало місцем зборів найталановитіших київських літераторів, які об'єдналися під назвою "Ланка" (з 1926 року – "Майстерня революційного слова"): Валер'ян Підмогильний, Михайло Івченко, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Марія Галич, Тодось Осьмачка та інші. Особливо Косинка товаришував із останнім, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх називали Косьмачкою.

Бурхливий характер і прямолінійність письменника

Восени 1929 року, у публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом. Вже на початку 30-х років цензура заборонила розповсюджувати надруковану збірку Косинки "Серце". Офіційна радянська критика звинувачувала його у сповідуванні "куркульської ідеології" та "націоналізмі".

У червні 1934 року, в Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: "Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ".

Домонтович згадує, замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: "Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое". Він говорив про те, що в умовах "соціального замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. Це була не промова. Це була гістерія. Крик одчаю в самотній порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галереї письменника привітали бурхливими оплесками.

Викрадення Косинки органами НКВС СРСР і розстріл

4 листопада 1934 року викрадений органами НКВС СРСР. Ось як про це згадує його дружина:

"Дипломну роботу я закінчила. Написала слово до захисту і суботнього вечора на 5 листопада попросила Григорія, щоб прочитав його. Може, щось виправить. Він же мені у відповідь:  – А, Тамаря! Не треба братися на ніч за таку серйозну роботу. Завтра неділя, у нас буде час уважно перечитати і зробити так, щоб усе було хороше. Поспішати не треба. Все в наших руках. Ти згодна? Я погодилася. Завтра, то й завтра. Не прочитав Григорій мого слова... Ця субота була останнім днем, коли ми були разом і коли я бачила його... Останні слова закарбувалися в серці й звучать мені всі роки мого самотнього життя...".

Косинку засудили за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти зверхників російських комуністів. Він проходив у судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця – "розстріляти".

Косинку розстріляли 15 грудня 1934 року. За свідченнями дружини письменника Тамари Мороз-Стрілець, страта відбулася в Жовтневому палаці в Києві. Перед смертю він встиг передати дружині листа:

"Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий".

Письменника реабілітовано 19 жовтня 1957 року посмертно.

Місце поховання Григорія Косинки невідоме. Тамара Михайлівна розповідала, що розстріляних, ймовірно, поховали десь біля стіни Лук’янівського цвинтаря, тобто неподалік від Лук’янівської тюрми.

5 канал