Творчість Панаса Мирного щільно пов’язана з відображенням
кріпацької неволі та нових форм капіталістичної експлуатації селянства.
Панас Мирний – один із найбільш плідних письменників свого часу, який увійшов в історію як автор першої в українській літературі реалістично-психологічної прози. Він створив великі епічні полотна, які склали цілий етап у розвитку української літератури.
З дитинства
"дуже мирний, колотнечі не терпів"
Панас Якович Рудченко, що писав під літературним псевдонімом Панаса Мирного, народився у Миргороді 13 травня 1849 р. Батько його був незначним урядовим службовцем, походив з родини простого козака, який брав участь у війні з Наполеоном 1812 року, зумів дослужитися до чину прапорщика, а повернувшись на Полтавщину, придбав невеликий маєток у селі Білики Миргородського повіту. Мати, Тетяна Іванівна Гординська, — донька місцевого колезького реєстратора. Свій рід вона виводила від захожого грека, який брав участь у Семирічній війні (1756–1763). За словами самого Панаса Мирного, цей чоловік, "що й прозвавсь Грековим, мав штабс-капітанського чина і за свою службу був нагороджений землею і кріпаками".
Панас був третьою дитиною в сім'ї. Як згадувала ровесниця Панаса Мирного Олена Пчілка:
"Обставини хатнього життя в сім'ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Іванівна, говорила до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сім'ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й П. Рудченка змалку. Часто заходили і в їх господу кобзарі, лірники; вони грали дітям "Чечітку", "Щиглика", а всім — пісень поважніших".
Малий Панас відзначався тихою, миролюбною і замкнутою вдачею. Його старша сестра Олександра згадувала, що він любив самотність, був "дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть".
Олена Пчілка згадувала: "Малий Панас... пригадується мені яко хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві... держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався йому з гори".
Панас Якович Рудченко закінчив лише три класи початкової церковно-приходської школи. Роботу над підвищенням своєї освіти Панас Якович провадив самотужки та значною мірою під впливом свого старшого брата Івана (літературний псевдонім – Іван Білик).
Своє творче покликання Панас Мирний визначив ще в юності, записавши в "Щоденнику...":
"...хочу показати безталанну долю життя людського, високую його душу, тепле серце".
Панас Мирний розпочав державну службу у 14 років писарчуком Гадяцького повітового суду, прослужив на різних посадах у Прилуцькій і Миргородській державних скарбницях та в казенній палаті у Полтаві 56 років, дослужившись до чина дійсного статського радника та відповідних відзнак і нагород.
Творчість Панаса
Мирного – це ціла епоха в історії національної літератури
Тільки під його пером українська проза вийшла на рівень романів із міцним соціальним та психологічним осердям. Дебютував письменник одразу і як поет, і як прозаїк: у 1872 р. у львівському журналі "Правда" (№ 5) було надруковано його вірш "Україні" й оповідання "Лихий попутав".
На той час у доробку Панаса Мирного було вже кілька неопублікованих зразків малої прози, драматичних проб і перекладів (зокрема, "Слова о полку Ігоревім"). У листопаді 1872 р. він завершив повість "Чіпка", яку згодом "розбудував", з допомогою брата – відомого на той час літературознавця та літературного критика Івана Білика – створив на її основі роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?".
Спільна робота братів Рудченків над романом тривала кілька років. У зв’язку з сумнозвісним Емським указом 1876 р. епохальний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" майже п’ять років (1875–1880) пролежав у рукописі. Лише у 1880 р. його було видано в Женеві під двома псевдонімами – Панаса Мирного та Івана Білика.
Так само в рукописі пролежав і розпочатий цикл оповідань "Як ведеться, так і живеться". Щоправда, два оповідання з цього циклу – "День на пастівнику" та "Батьки", як засвідчував Іван Франко, – було у 1878 р. надіслано до Львова для друкування в журналі "Громадський друг", але світу не побачили, бо австрійський уряд скоро закрив цей перший український революційно-демократичний журнал.
З 1870 по 1919 роки письменник надрукував близько тридцяти творів, у яких відбилося життя українського народу у різних його проявах. Різноманітні і жанри, до яких звертався Панас Мирний: ліричні вірші, оповідання, повісті, великі романи, драми, прозові вірші, казки.
Прозова творчість Панаса Мирного належить до явищ, якими відкривалися нові сторінки у розвитку українського письменства. Олесь Гончар порівнював Панаса Яковича з "першим симфоністом української прози".
Михайло Коцюбинський у своєму листі до письменника писав:
"Ваші твори мали великий вплив на мене. Опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив у них широкий та вільний розмах думки – власне те, чого не стає мало не всім белетристам".
Але той, хто ставить своїм завданням глибше пізнати Панаса Мирного, формування його творчої особистості, стильових особливостей його прози, не може обійти віршів письменника, які він писав майже впродовж усього свого творчого життя. Віршів, як засвідчує архів Панаса Мирного, багато.
Світогляд Рудченка формувався саме в той період, коли в центрі суспільного життя стояло питання про скасування кріпацтва та наступав період поміщицьких "реформ".
Іван Франко так сказав про Панаса Мирного: "Заглянув у душу чоловіка глибоко-глибоко".
Цим пояснюється те, що творчість Панаса Мирного щільно пов’язана з відображенням кріпацької неволі та нових форм капіталістичної експлуатації селянства, які прийшли на зміну феодальному рабовласництву. На цій тематиці письменник і спинився, в подальшій своїй діяльності лише доробляючи і переробляючи старі твори, не беручися майже зовсім за нові теми, що відбивали б добу промислового розвитку країни.
Майже у 40 років Панас Якович одружився на капітанській доньці Олександрі Шейдеман. Із нею виростив трьох синів.
І словом, і ділом служив на славу рідного народу
Письменник підтримував тісні зв'язки з Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком та іншими.
Він був членом нелегальної організації "Унія" у Полтаві. Вона поширювала заборонену українську літературу. Крім того, співпрацював із журналом "Рідний край", який 1905 року почали видавати у Полтаві.
Своєю творчістю Панас Мирний майже не відгукнувся на революцію 1905 р., осторонь лишився він і від жовтневої революції 1917 р. Свого часу письменнику доводилося зазнавати на собі гніт царського деспотизму, який переслідував найменші вияви національного руху і провадив політику жорсткої русифікації, забороняючи, зокрема, друкування книжок українською мовою. Більшість творів Панаса Мирного з’явилися у світ за межами царської росії.
Вся творча спадщина письменника, його громадська діяльність мали єдину мету – і словом, і ділом служити на славу рідного народу.
Про те, що письменник Панас Мирний і чиновник Панас Рудченко – одна й та сама особа, знало не так і багато людей. Панас Мирний цілком щиро вважав, що літературна слава не потрібна письменнику, а його твори мають прокладати шлях до людських сердець швидше за ім’я.
Подейкували, що псевдонім "Мирний" взяв чи не з бажання підкреслити свою лояльність владі і нехіть до насильницького спротиву. Хай там як, але Панаса Мирного, який пише "противні твори українською мовою й живе десь нелегально", розшукували жандарми: 1915-го року проводили обшуки в родинах полтавської інтелігенції, начебто приходили і до статського радника Панаса Рудченка, шукали в Харківській губернії, однак безуспішно.
Після остаточного утвердження більшовицької влади Панас Рудченко змушений був і надалі працювати: старому й хворому чоловікові нічого не залишалося, адже треба було утримувати родину – себе, дружину і невістку з онуком-немовлям.
Панас Мирний помер 28 січня 1920 р. у Полтаві. Поховали Панаса Яковича, як він того і бажав, поруч із сином на старому військовому кладовищі. Але в 1936 р. тіло письменника було перенесено до іншої нібито любої йому місцини – Зеленого Гаю. Творчість автора стала набутком українського письменства, якому судилось тривале існування.
Творчість цього великого сина українського народу належить
до золотого фонду нашої класичної художньої спадщини.
5 канал
Немає коментарів:
Дописати коментар