пʼятниця, 31 січня 2025 р.

Йосип Маршак, «київський Картьє» з Гнатівки

  

Професія ювеліра вимагає від людини бути дуже різнобічно обдарованою — вона й слюсар, і гранувальник, і коваль, і художник, і, звісно ж, психолог — без цього багатому та вибагливому покупцеві важко буде продати навіть геніальне творіння.

Типовий приклад ювеліра, який домігся успіху, — Бенвенуто Челліні: не тільки ювелір, а й будівельник, різьбяр по кістці, творець музичних інструментів, влучний стрілець, який убив під час облоги Риму прицільним пострілом ворога-головнокомандувача і поранив його наступника, та ще й автор мемуарів, які перевидають і через 500 років після їх написання. Людина з такою біографією, безперечно, цікава літераторам — Челліні став одним із головних героїв роману Дюма «Асканіо» і ще цілої низки книг та фільмів.

Але сьогодні мова піде про іншого геніального ювеліра. Сам великий Фаберже наказав закрити філію своєї фірми в Києві, сказавши, що двом ведмедям в одному барлозі затісно. Хто ж у Києві зміг скласти таку сильну конкуренцію подібному ювелірному монстру? Мабуть, його шлях до вершин ремесла був вільний від зайвих перешкод та вистелений трояндами? А от і ні — і це ще цікавіше. Про цю людину варто дізнатися якнайбільше.

ЯК СТАТИ ЮВЕЛІРОМ: СПРАВИ СІМЕЙНІ

Не дивно, що часто ювелірами стають діти й онуки ювелірів — їм і навчатися є в кого, і коштів на недешеву професію вистачає. Луї-Франсуа Картьє лише заснував знаменитий торговий дім, експансію якого до Лондона очолив його онук Жан-Теодюль, а до Нью-Йорка — інший онук — П’єр-Каміль.

Англійський король Едуард VII недарма назвав Картьє «ювелірами королів і королями ювелірів» — безліч коштовностей британської корони (та інших корон) створено їхніми руками. Але починав династію, як уже зазначалося, Луї-Франсуа — спочатку скромний службовець ювеліра Адольфа Пікара, який після його відходу від справ купив його майстерню та назвав своїм ім’ям.

 

Луї-Франсуа Картьє (2 листопада 1819 — 15 травня 1904) — французький бізнесмен, ювелір і годинникар. У 1847 році він заснував всесвітньо відомий ювелірний дім Cartier / wikipedia.org

Так само не одразу виникла знаменита фірма «Фаберже» — її засновник Густав Фаберже, перебравшись з рідного естонського Пярну до Санкт-Петербурга, довго навчався ремесла у виробника золотих скриньок Андреаса Фердинанда Шпігеля, тільки 1842 року відкрив свою першу ювелірну крамницю, а розквіт фірми настав, мабуть, навіть не за його дітей, і навіть не за сина Карла, а за його онуків — Агафона, Євгена та Олександра.

Ціла низка шедеврів Фаберже, зокрема їхні знамениті «великодні яйця», сприяла тому, що саме прізвище Фаберже першим спадає на думку, коли говориш про ювелірне мистецтво Російської імперії. Звідки таке дивне прізвище — питання цікаве. Є версія про те, що французький гугенот Фаврі втік від релігійних переслідувань ще 1685 року, осів в Естонії та вже там змінив прізвище спочатку на Фав’єр, а потім і на Фаберже.

Однак відомий естонський письменник Яан Крос у своєму романі «Відхід професора Мартенса» розповідає, як спадкоємець Густава Карл Фаберже переходить з естонської церкви до німецької і роздратовано кричить: «Що ми від цих чортових естонців отримали? А? А я вам скажу: нічого, крім нашого неможливого прізвища. Знаєте ви, як наше прізвище естонською? Vanaperse наше прізвище».

Для тих, хто не знає естонської, перекладу -— «стара дупа», міль пардон. Ну не знаю… Аристократичності в такому прізвищі, напевно, менше, а народності, мабуть, більше. Утім, не це важливо, а те, що в усій імперії фірма не знала конкуренції. Чи ні?

 

Густав Фаберже (30 грудня 1814, Пярну — 29 жовтня 1893, Дрезден) — ювелір родом з естонського міста Пярну. Засновник ювелірної фірми «Дім Фаберже» / wikipedia.org

ЩЕ ОДНЕ РІДКІСНЕ ПРІЗВИЩЕ

Ця людина теж носила незвичайне й непоширене прізвище, як і Фаберже, але в ньому не було ні французького, ні естонського коріння. Він був євреєм, і ця обставина в Російській імперії теж аж ніяк не спрощувала його шлях до успіху. Єврейські прізвища утворюються різними шляхами, і серед них є цей шлях — цікавий та майже унікальний: абревіатура, скорочення за першими літерами фрази-характеристики засновника прізвища.

Таким є походження відомих прізвищ: як-от Брік (Бен Равві Єгуда Коен), Башмет (Бааль Шем Тов — «володар доброго імені»), Кац (Кохен Цадек — «праведний коен»), Харпак (Хатан Равві Пінгас Калман — «зять рабина Пінгаса Кальмана») та інші, сприймайте як хочете, навіть Рембо (Работ Махшавот Бєлєв Іш — «у серці людини безліч думок») — щоправда, походження прізвища французького поета дещо інше.

Є серед цих прізвищ-абревіатур і одне дуже добре нам знайоме. Не зовсім зрозуміло, від імені якого релігійного діяча воно походить — чи то від Морейну Ха-рав Раббі Шмуель Кайдановер («наш учитель рабі Шмуель Кайдановер», на честь відомого польського рабина XVII століття), чи то від Морейну Ха-рав Раббі Шломо Клугер («наш учитель рабі Шломо Клугер», на честь відомого галицького рабина XIX століття), проте воно вже точно вам знайоме — це прізвище Маршак.

Блискучого поета і перекладача Самуїла Маршака знають усі, а та людина, про яку піде розповідь, — його двоюрідний дядько. Причому представник найбільш бідної та провінційної гілки сімейства — якщо Самуїл Маршак усе ж таки народився в велелюдному Воронежі в родині майстра миловарного заводу, який зміг відправити сина в гімназію, то його дядько Йосип Маршак народився в глухому селі Гнатівка під Києвом 1854 року (на півтисячі мешканців жодної гімназії) і освіту здобув, як заведено казати в таких випадках, «домашню» — тобто жодної.

 

Йосип Абрамович Маршак (1854, Гнатівка, Київський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 22 серпня 1918, Київ, Українська Держава) — купець, ювелір, меценат. Засновник ювелірного дому «Маршак» / wikipedia.org

Та люди — вони різні. Багато хто б так усе життя і прожив, а Йосип Маршак у 14 років подався до Києва, шукати місце учня і, що цікаво, знайшов його! Причому саме місце учня ювеліра: перепустка до професії складної та престижної. Напевно, дуже вже хотів — інакше таке не виходить.

Знайти таке місце — теж нічого особливого не означає, на ньому можна застрягти на десятиліття і нічого надзвичаного не навчитися. Але це не той випадок — через кілька років Маршак уже благополучно складає іспит у ремісничій управі й отримує можливість самостійно зайнятися ювелірним ремеслом.

Це ще теж нічого не означає: професія ювеліра — штука недешева, вимагає чималих вкладень. А Маршак ще й одружується у 19 років — треба на весілля витрачатися, молоду дружину Лію годувати-пестити… Але ж треба готувати для продажу свої вироби, до того ж із золота й срібла — а на які гроші? Маршак намагається використати свій єдиний шанс — весілля, яке щойно відбулося.

Дружина принесла в дім 100 рублів приданого, однак цього не вистачає, і щасливий чоловік продає свій весільний костюм — ось тут і вистачило копійка в копійку на перший золотий ланцюжок. Одна невдача — і він знову жебрак, але права на невдачу в нього немає, і він успішно продає свій перший «шедевр» та починає створювати нові. А дружина ще й намагається освоїти більш-менш просту частину ювелірних умінь, як може, допомагає чоловікові — і так протягом усього життя.

 

Ювелірний дім Йосипа Маршака в Києві, Хрещатик / wikipedia.org

РОЗВИТОК ТА МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ

Справи йдуть добре, і через рік Йосип переїжджає на Хрещатик, де вже тоді розташовувалися найдорожчі магазини, зокрема й ювелірні. Він орендує дві кімнати в будинку №4 у швейцарського годинникаря Верле — безпомилковий маркетинговий хід: клієнти вже знають цю адресу!

Його обороти зростають, робочих рук його й дружини вже не вистачає, і він наймає помічників, причому для робіт із гравіювання, які потребують акуратності та уважності, він єдиний серед своїх колег починає наймати жінок — якщо його дружина справляється з роботою ювеліра, то чим інші жінки гірші?

1890 року Маршак вперше виїхав за кордон, відвідав Всесвітню виставку в Парижі, низку європейських виробництв і повернувся з новими ідеями. За ними приспіло й міжнародне визнання: медаль з почесним дипломом на Всесвітній виставці в Чикаго 1893-го, золота медаль на Всесвітній виставці 1894 року у світовій столиці ювелірної справи Антверпені. Потім прийшли головні призи виставок у Києві, Парижі, Петербурзі, Льєжі…

Він викупив у Верле його бізнес та побудував на Хрещатику, 4 справжню ювелірну фабрику, яка вже 1896 року випустила тільки золотих виробів аж 7 пудів (112 кг). Його продукція розходиться по ярмарках у багатьох містах Російської імперії — Полтаві, Харкові, Тифлісі, проте найзначніший успіх має у найбільших містах — Петербурзі, Москві, Варшаві, ну і в Києві, звісно, — сам Фаберже не витримує в цьому місті конкуренції.

1899 року фабрика Маршака гине у вогні пожежі, але навіть збитки у 155 000 карбованців уже не могли його зупинити. Фабрика відбудовується, причому, як у «Горі від розуму» Грибоєдова, «пожар способствовал ей много к украшенью». Він відновлює виробничі площі, оснастивши їх найсучаснішим устаткуванням, використовує не тільки працю жінок, про що вже йшлося, а й працю підлітків… А це, може, погано?

Однозначно й не відповіси — діти працювали на 3 години менше, щоб мати можливість відвідувати школу, після її закінчення залишалися на престижному робочому місці, і охочих віддати дітей до Маршака в науку вистачало.

КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА: РОДИННІ ЦІННОСТІ

Управління фабрикою багато в чому мало корпоративний характер. Якщо два співробітники фірми одружувалися, то, за умови, що вони залишаються працювати в Маршака, їм виплачували коштом господаря цілком гідне придане. Складніше говорити про систему штрафів, заведену на виробництві, — 1 карбованець за паління в недозволеному місці, хамство й пияцтво, 30 копійок за запізнення, 75 копійок за недотримання тиші на робочому місці тощо.

Часто кажуть, що штрафи потрібні лише для посилення експлуатації, але чомусь охочих працювати у Маршака завжди вистачало, незважаючи на ці штрафи. Вихідними були не лише табельні дні, а й релігійні свята, причому не тільки християнські, а й іудейські.

Понад 300 видатних майстрів ювелірного мистецтва працювали на фірму Йосипа Маршака — деякі, як уже йшлося вище, з раннього дитинства. Працював на нього й Ізраїль Рухомовський, який своїм мистецтвом обдурив навіть Лувр — виготовлену ним золоту тіару, нібито подаровану ольвіополітами скіфському цареві Сайтоферну, в Луврі виставили в розділі античного мистецтва як ні з чим не порівнянний шедевр.

Пізніше, коли Рухомовський зізнався, що сам її виготовив, йому спочатку ніхто не повірив — мовляв, секрети стародавніх майстрів втрачено, і таке зараз уже не зможе виготовити ніхто! Рухомовському довелося зробити другу тіару, щоб довести, що і сучасний ювелір може створити таке.

Приїзд до Києва Миколи II 1913 року обернувся для Маршака черговим тріумфом — всі офіційні подарунки царю були виготовлені його майстрами. Зокрема, подарований фінансистом Могилевцевим макет Педагогічного музею (нині Будинок учителя) — його купол відкривався і слугував чорнильницею, були також відділення для ручок, цигарок та сигар.

Це одна з небагатьох робіт Маршака та його колег, що збереглася, — час безжальний, а люди корисливі. До речі, навіть після таких досягнень Маршаку не вдалося отримати дозвіл міністерства двору ставити на свої вироби клеймо з двоголовим орлом — на лист людини небажаної владі національності навіть не відповіли.

 

Прикраси, створені на фабриці Йосипа Маршака: «Брошка-черепаха з кварцитами», «Коробка у вигляді скрині», «Діамантовий восьминіг» / jewel-fashion.com

ДОЛЯ СПАДЩИНИ ТА СПАДКУ

Після десятиліть успішної роботи, на жаль, Маршака спіткало важке онкологічне захворювання, яке й призвело до його смерті. У заповіті він розділив свої активи між вісьмома дітьми, залишивши при цьому фантастичну суму в мільйон рублів на благодійність. Він взагалі ніколи не шкодував грошей на добрі справи: утримував на свої кошти хедер (іудейську духовну школу), щедро винагороджував тих, хто пропрацював у нього 25 і більше років (ось як довго існувала його фірма!).

Але його заповіт не було виконано — він помер у серпні 1918 року у віці 64 років, і більшовики, які захопили його майно, наплювали на його останню волю та розібралися з ним по-свійському.

Його виробничий комплекс, що займав цілих 5 будинків на початку Хрещатика в Києві, більше не існує, ювелірні вироби з його торговою маркою знищувалися, переплавлялися, а залишки можна знайти в музеях РФ. Його сини змогли емігрувати до Франції, і там торгова марка «Маршак» продовжувала існувати, знала і найкращі, і найгірші часи, але, що цікаво, збереглася й дотепер, до того ж вона вельми відома.

Син Маршака Олександр продовжує роботу з ювелірними виробами до 1970 року, а потім передає керівництво фірмою та уславлену торговельну марку «Маршак» талановитому фахівцю Жаку Верже.

Під час сплеску інтересу до ювелірного мистецтва в США у 60–70 роки він пропонує ринку вироби в новому стилі — об’ємні каблучки, щедро всіяні діамантами, рубінами та смарагдами, що нагадують маленькі подушечки, прикрашені гірляндами каміння, що зображають зелене листя та ягоди, надзвичайно яскраві й пишні.

Брошки у формі грона або пензля, яскравих струмливих відтінків, часто прикрашені метеликами та квітами, дещо не співпадали з традицією схильного до умовностей французького ювелірного мистецтва, проте цим тільки привертали увагу і мали безсумнівний успіх.

Цінував мистецтво фірми «Маршак» навіть король Марокко Хасан II, який замовляв саме у неї подарунки для рівних йому за становищем — наприклад, для дружини генерала де Голля.

Представництва ювелірного дому «Маршак», що має штаб-квартиру в Парижі, працюють у США, Японії, Австралії, низці інших країн. А чи багато хто знає в Україні про компанію, яка виникла саме в Києві, і людину, котра успішно конкурувала із самим Фаберже і котру ще за життя називали «київським Картьє»? Чи достатньо пам’ятають людину, яка змусила весь світ захоплюватися майстерними ювелірними виробами наших земляків? Який об’єкт у його рідному Києві зберігає його пам’ять? Чи не заслужив він кращого ставлення нащадків?

Згадаймо його, віддаймо належне його таланту й подумаймо, як ми можемо хоч трохи загладити свою провину перед цим майстром, який так багато зробив для слави рідного краю…

Борис Бурда

Немає коментарів:

Дописати коментар