пʼятниця, 10 січня 2025 р.

1936, 7 листопада – народився Микола Степанович Вінграновський, улюблений учень Довженка, який мав нагороду кінофестивалю США

 

Видатний український поет, актор, письменник та кінорежисер Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 року у місті Первомайськ Миколаївської області. Попри міську прописку, його дитинство було сільським – хата стояла далеко в степу. Неозорі степові простори й особливості південноукраїнської природи вирішальним чином позначилися на формуванні особистості майбутнього митця, проявилися в широті характеру, схильності до "козацькій вольниці" в житті й творчості.

 

Навчання і вплив Довженка

1955 року Вінграновський вступив до Київського інституту театрального мистецтва, на акторський факультет. Однак окрім занять з акторської майстерності відвідував ще й заняття з режисури.

На той час до Києва прибув Олександр Довженко, він шукав в Україні молоді таланти, майстрові дозволили набрати у Всесоюзному державному інституті кінематографії власний курс. Юний Вінграновський надзвичайно сподобався йому, і Довженко забрав хлопця до москви.

Видатний кінорежисер став для Вінграновського не тільки викладачем-наставником, що навчав фаху, а наче другим батьком (москвою навіть ширилися чутки, що Вінграновський його син) – увів юнака до свого дому, допомагав матеріально, обрав на головну роль художнього фільму "Повість полум'яних літ", який розпочав знімати.

На кінофестивалі в Лос-Анджелесі актор-початківець Вінграновський отримав золоту медаль за найкраще виконання чоловічої ролі. Лише рік тривало їхнє спілкування (1956 року Довженко помер), але позначилося на всьому подальшому житті і творчості.

 

Найбільш національний поет

1961 року Вінграновський повернувся до Києва. Він уже був знаменитим, оскільки цього ж року у прокат вийшов фільм "Повість полум'яних літ", тоді ж таки заявив про себе як поет. Хоча поетичний дебют відбувся 1957 року в журналі "Дніпро", однак справжнє визнання автор отримав після публікації в "Літературній газеті" (від 7 квітня 1961 року), а наступного року побачила світ його перша збірка "Атомні прелюди" – до нього прийшла поетична слава, якою міг похвалитися мало хто із поетів старшого покоління. Його слава була не тільки офіційною, як у радянських письменників, а й неформальною, живою, – мав велику популярність у молоді, ще не видані твори Вінграновського розповсюджувалися українським "самвидавом".

Поет-академік Максим Рильський, відгукуючись на "літгазетівські" публікації молодих поетів – Вінграновського, Драча і Віталія Коротича, зазначив, що найбільш національний із них Вінграновський.

Поет категорично не визнавав авторського редагування, його творчість не передбачала лабораторності, цебто експериментів зі словом.

Перші дві збірки Миколи Вінграновського – "Атомні прелюди" і "Сто поезій" – данина часові: тогочасні космізм, науково-технічна революція тощо – все це наявне в цих його збірках. Він ще природно почувається в ролі поета-трибуна, глашатая істин, співця прогресу, але не чужа для нього і "тиха поезія".

У ньому поєднувалися, якимсь чином уживаючись, полярні вподобання: любив усе масштабне і неозоре – людей, події, плани, і водночас замиловувався і захоплювався "звичайними" людьми, "незначними" речами, якоюсь дрібною живністю, якою кишіла природа. Усе це поєднувалося із невинною дитинністю. Критик Володимир Базилевський відзначав здатність Вінграновського сублімувати дитяче в доросле, а буденне у фантастичне.

 

Нероздільна поезія і проза

Попри те, що прозовий доробок Вінграновського удвічі переважає поетичний, у свідомості читацької спільноти він зафіксувався як поет, котрий писав прозу. Це аж ніяк не свідчить про слабкість цієї прози. Особливість прози Вінграновського полягала в тому, що вона не була прозою поета, а продовженням його поезії. Для нього поезія і проза не були роздільними, зрештою, як і поезія та життя. Своїм зоряним часом Вінграновський вважав написання роману "Северин Наливайко" (1986-1992), зізнавався, що коли дописав його, то відчув, що цим романом він цілковито виразив себе, власне "Я". Роман став тим безмежним і рідним степом, у якому розгулявся неприборканий козацький дух Вінграновського.

Радянська влада начебто й не переслідувала Вінграновського, зважаючи на його "нейтральність", однак навіть відзначаючи, прагнула принизити, применшити роль і значення його поезії.

Режисер, який "горів" козацькою добою

Вінграновський був дипломованим кінорежисером. Зняв п'ять художніх фільмів (дебютний у співавторстві), усі за радянських часів (у дусі соцреалізму), але жоден із них не став кінематографічною подією. Знімав також документальні кінострічки – три фільми в радянський період і п'ять за незалежної України. Доробок чималий, зважаючи, що за СРСР існували бюрократичні та ідеологічні перепони, а за України кіно майже перестало фінансуватися.

"Український" період характерний тим, що митець звернувся до українських історичних постатей і пов'язаної з ними топоніміки, шукав зразки національних героїв та лідерів, аби висвітлити їх перед глядачем у новому світлі, відкидаючи попередні інтерпретації, що диктувалися російсько-імперською та радянською ідеологією. Найбільше його цікавила козацька доба, як найсуголосніша його натурі.

Девʼяності роки минулого століття, які у багатьох аспектах для України виявилися кризовими, Вінграновський провів у творчій активності: "Довженко. Щоденник 1941-1945" (1993), "Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького" (1993), "Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи" (1993), "Галич – столиця князя Данила Галицького" (1993), "Гетьман Сагайдачний" (1999) – цими фільмами Микола Вінграновський шукав в історії України ті основоположні сенси українства, які можна було б розвивати у майбутньому. 

Крім того, Вінграновський як актор знявся у п'яти фільмах.

 

Від стюардеси до лікарки: особисте життя митця

Миколи Вінграновського двічі був одружений: перша дружина Лідія Вінграновська працювала стюардесою. Лідія Вінграновська згадувала, що познайомилися з Миколою Степановичем на висоті 10 тисячі метрів, він схопив її за руку і вже не відпустив. Їхній шлюб тривав 10 років. Зі спогадів першою дружини письменника, вона тоді була "найщасливішою зі всіх на землі".

Другою дружиною Миколи Вінграновського стала донька літературознавця Івана Білинкевича Олександра, яка була родом з Коломиї. Вона раніше була одружена з Яремою Полтонюком, сином Ірини Вільде. Як для Вінграновського, так і для Білинкевич це був другий шлюб, у якому народився син – Андрій.  Олександра Іванівна працювала лікарем-кардіологом.

Останні роки митця пройшли у праці над дитячою літературною творчістю. Микола Вінграновський хворів на тяжку недугу і помер на 68-році життя, 26 травня 2004 року у своїй квартирі в Києві. Поховали письменника 27 травня на Байковому цвинтарі.

5 канал

Немає коментарів:

Дописати коментар