1935, 8 січня - народився поет, один із найяскравіших представників шістдесятництва, Василь Симоненко

  

Український поет і яскравий представник шістдесятників, якому судилося прожити всього 28 років, видати за життя єдину поетичну збірку і – бути безкінечно цитованим уже поколінням українців. Його називали "поетом без каменю за душею". Про Симоненка говорять, що його біографію треба вивчати як частину історії України.

Післявоєнне дитинство

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.

За словами письменника Олеся Гончара, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".

Почав шкільне навчання Симоненко в рідному селі, а закінчував у сусідніх Тарандинцях — куди ходив пішки полями щодня 9 км. По закінченні отримав золоту медаль.

Клуб творчої молоді

Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет "Молодь Черкащини", "Черкаська правда", "Робітнича газета". Якраз на цей час припадає початок "відлиги", а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об'їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук'янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м'яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт... Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам'яті.

Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.

Творчість

Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-1970-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.

Василь Симоненко також брав участь у роботі Клубу творчої молоді, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.

У 1962 році вийшла його перша й остання прижиттєва збірка "Тиша і грім". Тоді ж був запрошений до Львова на "День поезії" – по гарячих слідах з'явилася присвята місту "Український лев", що згодом була покладена на музику Віктором Морозовим і стала відомою піснею, як і пів сотні інших поезій Симоненка. Нотував у щоденнику: "Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія".

Тоді ж: "Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"…" Режим уже йшов за поетом назирці.

Симоненко писав у щоденнику, пізніше виданому під назвою "Окрайці думок": "Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети".

Трояндове вино – сімейне життя

Під час роботи в Черкасах Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням усього життя, яка працювала там кур'єром.

Знайомі та друзі не сприймають їхнього союзу. Колеги відмовляють поета. Переконують, що Людмила не пара йому, бо Василь перспективний журналіст, а вона – кур'єрка. Поет Василь Оглоблін пояснює вибір Василя Симоненка так: "Романтики – це ідіоти‚ відірвані від життя".

Дівчина припала до серця не тільки Василю, а і його приятелю Станіславу Буряченку. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь".

У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.

Один з друзів поета, журналіст Микола Сніжко, розповів, що "причарувати" Люсю вдалося завдяки вину з троянд. Робити цей напій Василь навчився під час відрядження в Тальне, де почув легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.

"Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх", – пригадував Микола Сніжко.

За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – "Симоне". А дружину Людмилу – Люсьєн.

У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь, якому він присвятив одну з найвідоміших своїх поезій "Лебеді материнства". Сім'ї дають невелику двокімнатну квартиру у п'ятиповерховому будинку із видом на Дніпро. Живуть учотирьох. В одній кімнаті – Василь та Людмила, в другій – мати Ганна Федорівна з онуком.

Однак життя їхнє не було ідеальним. Людмила дорікала Василеві.

"Думала, що він на хліб зароблятиме‚ а вийшло – якісь віршики пише. З глузду з'їхав – ночами сидить і пише", – скаржиться письменниці Дарії Ястребовій.

У вересні 1963-го в чоловіка діагностують рак нирок. Дружина хворобою переймається не одразу:

"Нічого з ним не станеться. Хай менше курить".

Після смерті поета жінка ще двічі виходила заміж.

"Доля всіх близьких до Симоненка людей була фатальною. Олесь Симоненко ще в школі почав пити й курити‚ ця пристрасть не залишила його й після одруження. Олесева донька Миро­слава народила сина Гордія Симоненка, – згадував письменник Микола Сніжко у книжці "Симоненкова хода".

Онука Василя Симоненка – Мирослава, журналістка та лінгвістка, живе в Канаді. Вона збирає фінанси на підтримку ЗСУ та допомагає особисто, про що відомо, зокрема, із соцмереж. Онука поета відправила десятки тисяч місцевої валюти на підтримку України з початку війни. Правнук Гордій Симоненко – ще підліток, ходить до школи.

Поет міг би прожити довге життя, якби не міліція

Влітку 1962 року Симоненка заарештували і жорстоко побили працівники міліції.

"На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення", – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

Наступного дня "обробленого" Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що "ніби щось обірвалось усередині". Саме після цієї "зустрічі з владою" в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих "охоронців порядку", звісно, ніхто не шукав.

"Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України", – говорить Євген Сверстюк.

Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва. Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять "літературознавці в погонах", які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.

1965-го року в Мюнхені в журналі "Сучасність" виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою "Окрайці думок", а також його збірочка "Берег чекань". Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. "Ми настільки були вражені силою його віршів, що назвали видавництво "Смолоскип" імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість", – згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка за кордоном. В газеті "Радянська Україна" з'являється "покаянний" лист мами Симоненка. "Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, – жалілася вона потім Петрові Засенку. – Соромно перед Васею".

Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки – часто передають – та так, наче набалакаюся із ним...".

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів, за словами Малишка, ця премія уже "лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана". Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

5 канал