Грушевський і не тільки: чому знаменитості перебували у Волочиську?

  

Майже півтора століття Волочиськ був «воротами у Європу», оскільки розташовувався на державному кордоні. Тому й не дивно, що трапляються свідчення про перебування у нашому містечку відомих людей. Адже їм доводилося, наприклад, проходити тут митний прикордонний контроль, а часто й очікувати пересадки на інший потяг. Мені вдалося знайти деякі відомості про майбутніх лідерів Української революції 1917-1921 років, котрих привели у наш край різні життєві обставини.

Володимир Винниченко – людина експресивна, письменник європейського гатунку, котрий вів бурхливу політичну діяльність, очолив перший український уряд – Генеральний Секретаріат, а пізніше – вищий орган державної влади – Директорію.

 

Володимир Винниченко. 1902 рік.

22-річний Володимир розпочав строкову військову службу, однак, як член Революційної української партії (РУП), вів агітацію серед робітничої молоді. Коли виявилася небезпека арешту, Винниченко у лютому 1903 року потягом перетнув кордон на «австрійський» бік, тобто самовільно залишив свою частину. У Галичині швидко зрозумів, що дорога революціонера не узгоджувалася із письменницьким ремеслом. Аби не перекладати на інших небезпечну справу транспортування підпільної літератури, революціонер-романтик взявся за неї сам. Мабуть, він не знав, що в усі поліцейські управління та охоронні відділення імперії, на всі прикордонні пункти надійшов «гончий лист». У ньому вимагалося «принять зависящие меры к обнаружению места нахождения Винниченка и, в утвердительном случае, подвергнуть его задержанию и передать местному воинскому начальнику для отправление в распоряжение командира 5-го сапёрного баталиона».

У липні 1903 року візник-контрабандист за винагороду в 30 рублів (сакраментальна сума!) видав Винниченка жандармам у Волочиську. Його заарештували з паспортом на ім’я австрійського підданого, студента Львівського університету Генріха Долинського. При ньому було знайдено вантаж з кількасот примірників газет, брошур та авторських творів революційного змісту.

В. Винниченка відправили не у в’язницю, а на головну гауптвахту в київському гарнізоні. «Долинського» розшифрували майже відразу після арешту: він був пізнаний одним із своїх колишніх начальників – генералом Новицьким.

Літератора засудили за кількома кримінальними статтями на проходження служби у дисциплінарному батальйоні  строком 1 рік і 6 місяців. Ще на гауптвахті затиснутий у жорна царського законодавства Винниченко, за характером холерик, не витримав психологічного тиску і здійснив спробу самогубства, однак був врятований охоронцями. Володимиру не судилося служити у дисбаті: нерівна боротьба з тюремщиками завершилася через 15 місяців амністією з нагоди народження спадкоємця царського престолу.

 

Судячи з усього, неодноразово бував у Волочиську й «батько української історії» професор Михайло Грушевський. Майбутній голова Центральної Ради на зламі століть проживав у Львові, де посідав кафедру східноєвропейської історії місцевого університету. У службових справах вчений часто виїздив на велику Україну та до імперської столиці.

У Центральному державному історичному архіві (м. Київ) зберігається фонд документів родини Грушевських, де знаходимо згадки й про наше містечко. Так у рукописному листі від 2 лютого 1909 року з Києва до Петербурга дружина професора Марія Сильвестрівна поміж іншого радиться із чоловіком про час і маршрут виїзду до Львова – через Волочиськ чи Радивилів. У відповідь 6 лютого 1909 року М. Грушевський повідомляє про відтермінування свого виїзду з Петербурга у зв’язку з добрими перспективами видання там авторської «Історії України-Руси». Про свій виїзд обіцяє надіслати телеграму, а дружині радить вирушати на Львів саме через Волочиськ.

 

Професор Михайло Грушевський, його дружина Марія Сильвестрівна Грушевська (Вояковська) та донька Катерина.

3 листопада 1912 року дорогою до Києва  Марія Сильвестрівна та донька Катерина надсилають лист із Підволочиська про забуті у Львові ноти та подають батьку список з проханням привезти їх згодом.

 

Будівля Волочиської поштово-телеграфної контори, споруджена на початку XX ст. Саме тут міг відправляти листи Михайло Грушевський. Фото 1960-их.

Один із листів доньці та дружині до Києва, датований 3 травня 1913 року, був написаний й відправлений Михайлом Сергійовичем безпосередньо на станції Волочиськ. До речі, можна припустити, що вчений здійснив коротку прогулянку з вокзалу до поштового відділення, що розташовувалося на місці сучасного магазину «Тамара» по вул. Слави. У тексті листа йшлося про дрібні фінансові та видавничі справи.

Багаторічна дружба пов’язувала двох видатних українців – історика літератури й критика, майбутнього заступника голови Центральної Ради та академіка Сергія Єфремова та класика нашої літератури, упорядника 4-томного тлумачного «Словаря української мови» Бориса Грінченка. Їх поєднували літературні інтереси та політична боротьба.

 

Сергій Єфремов під час навчання у Київському університеті Св. Володимира.

 

Родина Грінченків: Борис Дмитрович, дружина Марія Миколаївна та донька Анастасія.

Обдарована багатьма талантами єдина донька Грінченка Анастасія брала участь у збройних повстаннях 1905-1907 років. Після ув’язнення російськими царськими сатрапами у дівчини розвинувся туберкульоз. Батьки робили зусилля, аби достроково звільнити дівчину за станом здоров’я, але марно, бо хвороба швидко прогресувала, і 1 жовтня 1908 року Анастасія Грінченко померла.  Невдовзі, на жаль, помер немовлям і її єдиний син. Ця життєва трагедія підкосила батька, котрий пішов з життя за півтора року в італійському місті Оспедалетті.

Українська громада Києва вирішила поховати письменника на Байковому кладовищі. 7 травня 1910 року депутація від видавництва «Вік» зустрічала тіло Б.Д. Грінченка у Волочиську. Серед присутніх був й Сергій Єфремов. Наступного дня покійного супроводили до Києва, де у Володимирському соборі відбулася панахида. Очевидець згадував: «Такого похорону з Шевченкових, мабуть, часів не зазнала Україна. Почувалося, що ці тисячі людей зійшлися сюди не з порожньої цікавості і не з холодної повинності, а з гарячим бажанням чимось означити день національного смутку й віддати останню шану тому, хто так багато зробив для рідного краю. Багато людей плакало.»

До слова додам, що у вирі бойових дій за українську незалежність у Волочиську кілька разів побував чи не найвідоміший діяч Визвольних змагань – голова Директорії та Головний отаман Дієвої армії УНР Симон Петлюра, про що уже згадувалося у попередніх публікаціях.

Сподіваюся, що перелік відомих українців, які побували у Волочиську, буде розширений. Знаю, що наше містечко відвідували, наприклад, Іван Франко і Леся Українка. Але про це спробую розповісти вам згодом.

Автор тексту – Володимир Матусяк, історик