Останній парад фортець на колесах

  

Люди старшого віку добре пам’ятають, як у радянські часи у школі на уроках музики в обов’язковому порядку розучували пісню про крейсер «Варяг», яка починалася словами:

«Наверх, вы товарищи, все по местам!

Последний парад наступает!..»

«Останній парад» – фраза з цієї пісні, яка, до речі, написана австрійським поетом Рудольфом Грейнцем, стала ідіоматичним виразом та у розмовній мові означає усвідомлення того, що бій або справа будуть програні чи зазнають фіаско, але іншого виходу немає й потрібно йти до кінця.

Одним із таких «останніх парадів» сміливо можна назвати трагічно-героїчний бій екіпажів двох бронепоїздів Української Народної Республіки – «Чорноморця» та «Кармалюка» із більшовицькими підрозділами, який відбувся 21 листопада 1920 року у Волочиську. «Фортеці на колесах» з одного, героїчного боку, до останнього прикривали відхід українського війська на Галичину, а з іншого, трагічного, не могли евакуюватися самі, оскільки ширина австрійської залізничної колії за Збручем була вужчою за її російський аналог перед річкою.

Що ж це за бронепоїзди, як вони були облаштовані та де вже встигли відзначитись?

 

Бронепоїзд часів Громадянської війни

Визначити термін «бронепоїзд» можна як залізничний поїзд із обладнаними артилерійським та (або) кулеметним озброєнням, броньованими паротягом, вагонами й платформами, призначений для ведення бойових дій уздовж залізничних ліній. «Лебедина пісня» бронепоїздів припала саме на період І-ої Світової війни та Визвольних змагань, коли ще не відбувся процес вдосконалення існуючих та створення нових видів зброї, котрі б на полі бою виступали серйозними конкурентами для бронепоїздів. До таких озброєнь слід віднести літаки, танки, протитанкову артилерію, гранатомети, міни. А в часи, про які йдеться у нашій публікації, це по суті були рухомі важкоозброєні фортеці на колесах, практично не вразливі для стрілецької зброї, якою були масово озброєні воюючі сторони. Єдиним вразливим місцем бронепоїздів, на відміну від танків, стала їх «прив’язаність» до залізничних колій.

У вересні 1920 року на озброєнні армії УНР перебувало кілька бронепоїздів – «Кармелюк», «Запорожець», «Чорноморець», «На Україну». Для них був розроблений тимчасовий штатний розпис. За стандартами він передбачав наявність у складі поїзда бойової частини (паровоз, кулеметний та два гарматних вагони, дві контрольні платформи) і бази (паровоз, 15 вагонів, одна платформа). Штатне озброєння визначалось у дві гармати і 10 кулеметів (у т. ч. два запасних). Чисельність особового складу мала становити 160 осіб (14 старшин, 5 урядовців, 141 козак). Цим же штатом визначалась наявність при бронепоїзді постійного десантного загону у складі пішої сотні (двоє старшин, 95 козаків), кінної чоти (один старшина, 15 козаків) і гармати (один старшина, 15 козаків). Слово «козаки» означало не рід військ – кавалеристів, а статус військовослужбовців, тобто їх звання, у даному випадку – «рядові». Проте, в час ведення активних бойових дій екіпажі бронепоїздів ніколи не були укомплектовані згідно штатів.

Бронепоїзд, або як його ще називали, панцирний потяг «Кармелюк», був збудований у залізничних майстернях м. Станіслав. Своїми технічними характеристиками він не вражав, мав досить примітивну конструкцію: складався з 4 звичайних залізничних платформ, обкутих залізом, і паротяга, обшитого бронею. На озброєнні мав 2 тридюймові гармати, 7 кулеметів і 38 гвинтівок. У команді панцирного потяга, на момент його формування, служило 8 старшин і 42 козаки. Командиром був сотник Павло Петрів.

 

Церемонія освячення бронепоїзда «Кармелюк» в присутності Юзефа Пілсудського (приймає рапорт) та Симона Петлюри (стоїть від нього зліва, в чорній формі)

Своє перше бойове завдання «Кармелюк» отримав 14 липня 1920 року – спільно з 3-ю Залізною дивізією він відбув на ділянку фронту в район м. Гусятин, де 17 липня відзначився у відбитті наступу червоних військ, засипавши їх гарматним та кулеметним вогнем. Невдовзі українським і польським військам під тиском ворога довелося відступити на територію Східної Галичини. Тут «Кармелюк» оперував у районі станцій Тлусне та Заліщики. Згодом він брав участь у боях поблизу Чорткова та Джурина. Потяг настільки дошкуляв червоним, що 5 серпня радянське командування наказало своїм військам будь-якою ціною знешкодити його. «Кармелюк» продовжував свою бойову роботу, захищаючи протягом 5-7 серпня станцію Бучач. Командуванням УНР планувалося посилити вогневу спроможність «Кармелюка» шляхом включення до його складу додаткового броньованого паротяга, одного броньованого гарматного та одного кулеметного вагону, тим самим доводячи кількість гармат до 4 та кулеметів до 15-17. На осінь 1920 року його особовий склад нараховував 20 старшин та 266 козаків, командиром був полковник Анатолій Дворенко-Дворкін.

 

Григорович Костянтин, заступник командира бронепоїзу«Кармелюк»

 

Токайло Леонід, старшина бронепоїзу «Кармелюк»

19 серпня 1920 року у розпорядження командира 3-ї Залізної дивізії надійшов бронепоїзд «Чорноморець». Це був колишній польський поїзд «Revera», створений у травні-червні 1920 р. в районі Києва та укомплектований переважно особами непольського походження. Бронепоїзд був на той час вагомим аргументом у протистоянні, адже був озброєний 4 гарматами (3 із яких були калібру 76,2 мм, а одна – калібру 114-мм) та десятком кулеметів. Екіпаж нараховував 20 старшин та 210 козаків, при формуванні екіпажу до його складу намагалися включати військових моряків. Командиром бронепоїзда був прапорщик флоту Л. Костяченко.

Уже 23 серпня «Чорноморець» відбув із Станіслава у північно-західному напрямі для підтримування зв’язку між Армією УНР та польськими військами. Згодом панцирний потяг дістав наказ встановити зв’язок із 6-ю Січовою дивізією, яка наприкінці серпня 1920 р. боронила від червоних фортецю Замостя. Через Ходорів і Львів «Чорноморець» невдовзі дістався польського Замостя, де відзначився у переможних боях із 1-ю Кінною армією червоних під командуванням Будьонного, ставши одним із авторів «дива на Віслі».

15 вересня 1920 року армія УНР спільно з польськими військами розпочала контрнаступ на схід – на Велику Україну. Подолавши з боями 110 км, українські частини 18 вересня перейшли Збруч й опинилися на Наддніпрянщині. Українські бронепотяги могли супроводжувати війська лише до Збруча. Збудовані польськими інженерами, вони призначалися для експлуатації на європейських вузькоколійних залізницях (такі, до прикладу, були прокладені у Східній Галичині). На території колишньої Російської імперії, зокрема на Наддніпрянщині, залізнична колія була ширшою, тож потяги потребували заміни коліс.

«Кармелюку» і «Запорожцю» було вирішили замінити колеса на такі, що могли б просуватися широкою залізницею. Першим на черзі був «Чорноморець», який по прибутті з-під Замостя певний час ремонтувався у Станіславі. 9 жовтня його передали у розпорядження командувача Лівої групи Армії УНР, що діяла в районі Деражня-Літин-Летичів. 18 жовтня 1920 року на польсько-радянському фронті було встановлено перемир’я; невдовзі Польща та Радянська Росія домовились про мир. Армія УНР залишалася наодинці зі своїм ворогом. Для українських військ бойові дії мали поновитися 10 листопада.

Для здійснення централізованого керівництва всіма трьома панцирними потягами їх підпорядкували начальникові Технічних військ Армії УНР полковникові Рукіну. Коли закінчився час перемир’я, червоні війська одразу атакували позиції армії УНР. Кожний потяг мав боронити свою ділянку залізниці:

– «Кармелюк» – прикривати правий фланг Армії УНР по лінії Проскурів-Деражня;

– «Чорноморець» – оперувати на лінії Проскурів-Ярмолинці.

Вони кілька днів продовжували завзяту боротьбу, прикриваючи гарматним і кулеметним вогнем відхід українських військ під Чорним Островом та Волочиськом. Станція Волочиськ розташовувалася біля Збруча – на кордоні з польською територією. Переобладнані для ширококолійної залізниці панцирні потяги не могли діяти за цією межею. Полковник Рукін на чолі окремої Запорізької залізничної сотні та кількох інших технічних частин здійснив відчайдушну спробу «перекинути» кілька сотень метрів широкого залізничного тору на польську територію. Але реалізувати цей план не вдалося. Дізнавшись про намагання українських залізничників, Волочиськ стрімко атакувала кінна бригада Котовського.

Останній свій бій бронепоїзди УНР прийняли спільно із підрозділом морської піхоти УНР 21 листопада 1920 року. Коли «Кармелюк» та «Запорожець» достріляли останні гарматні набої, команди мусили, познімавши кулемети та гарматні замки, покинути обидва бронепотяги у Волочиську, на колії, перед залізничним мостом, де їх згодом захопили радянські війська.

автор – Олександр Фрадинський, дослідник історії, канд. екон. наук

P.S. Під час підготовки цього матеріалу, за основу було використано науково-популярне видання «Панцирні потяги, панцирники та залізничні війська у Визвольній війні1917-1920 рр» за авторством Я.Тинченка, видавництво Темпора, 2012 року.