Катря Грушевська на тлі родинної вілли у Львові

  

Літо 1904 року. У саду, засадженому квітами і молодими деревами, перед нещодавно зведеним будинком, бавиться донька відомого історика Михайла Грушевського. Катря і вілла за її спиною на фото – майже ровесники. Для обох XX століття виявилося буремним, а для вже дорослої Катерини – й трагічним.

Вілла на Софіївці

Історія вілли Грушевських у Львові почалася 1901 року. "Купив кусень ґрунту під містом, щоб поставити собі хату", — згадував професор. Будинок постав на одній із наймальовничіших околиць Львова неподалік Стрийського парку — Софіївці. Проєкт створив будівничий Мартин Заходний.

Дім на вулиці Понінського, 6, був не першим помешканням Михайла Грушевського у Львові. Історик переїхав з Києва 1894 року. Його взяли на посаду професора на щойно створену кафедру всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету. Учений жив у кам’яниці на вулиці Длугоша, 5.

 

Михайло Грушевський серед близьких та друзів. Сидять зліва направо: Марія Грушевська з донькою Катериною, Стефанія Левицька, Михайло Грушевський. Стоять: Іван Труш, Северин Данилович та Іван Франко. Львів, червень 1901 року 

За два роки Михайло Грушевський одружився із вчителькою львівської школи Марією-Іванною Вояковською. Сім’я часто переїжджала: спершу оселилися на вулиці Зиблікевича, 24, потім — на вулиці Замойського, 1, у 1900–1902 мешкали у будинку на Домбровського, 6.

21 червня 1900 року  у подружжя народилася донька Катерина, вдома її лагідно називали Кулюнею. А ще — "викапаним татусем", бо ж так була схожа на свого відомого батька-вченого, та "потішечкою" — адже єдина донька у сім’ї Михайла та Марії-Іванни стала для батьків справжньої втіхою.

До вілли на вулиці Понінського Грушевські поселилися, коли дівчинці було два роки. Ошатна споруда, збудована у неоромантичному стилі, мала два парадних та два господарських входи, а також два балкони. Вілла стала затишним помешканням і робочим місцем для вченого та його дружини. Катря через слабке здоров’я здобула там початкову освіту: "Вчилася дома під керуванням батька й матері".

 

Більшість шкільних дисциплін донці викладала мама. У чотири роки Катря прочитала перші слова "море" та "русин" (тодішній відповідник в Галичині етноніма "українець"), викладені на кубиках. Українську історію викладав тато. Французької Катрусю навчала подруга батьків, донька Михайла Драгоманова та дружина художника Івана Труша — Аріадна, яка була випускницею Сорбонського університету. Інколи уроки малювання проводив батьків товариш художник-монументаліст Михайло Бойчук.

Щорічно на день народження Катрі влаштовували велелюдні гостини, які  закарбувалися пам’ятними подарунками. Відомо, що на триріччя від Івана Труша іменинниця отримала в презент власний портрет, а коли дівчинці виповнилося чотири, батьки подарували їй домашнього улюбленця — песика Рікі.

Узимку — до Києва, влітку — до Криворівні

Грушевські вперше взяли доньку у закордонну подорож до Венеції коли їй було 4 роки. У свої вісім Катря знову відвідала з батьками Італію з вояжами до Риму, Неаполя, Флоренції, Венеції, на Везувій та у Помпеї.

На зимові свята сімейство переважно їздило до Києва, де, крім обов’язкових візитів до Лаври, відвідували Лисенків, Старицьких, Леонтовичів, Чикаленків та інші відомі наддніпрянські родини, з якими приятелювали Грушевські.

 

Перший ряд сидять: Михайло Грушевський, Павло, Тетяна Калитовські — діти племінниці Марії Грушевської Стефанії, Катерина Грушевська, Марта Левицька (племінниця Марії Грушевської). Другий ряд стоять: Йосип Савицький (чоловік племінниці Марії Грушевської Людмили), Марія Грушевська, Людмила Савицька, Стефанія Калитовська (племінниці Марії Грушевської), Ієронім Калитовський (чоловік Стефанії). с. Криворівня. 16 серпня 1912 р.

А літні вакації сім’я щороку проводила у Криворівні — особливо після того, як влітку 1907 року Михайло Грушевський придбав на тамтешньому присілку Бережниця садибу. Цю місцину, яку професор гонорово називав "наш хутірець" в одному з листів до своїх київських родичів описував так: "Він лежить над самим Черемошем, при потоку Бережниці (тому і місце називається Бережниця), над дорогою з Криворівні до Жаб’я, при кінці Криворівні. Дуже гарний вид на всі чотири сторони, бо се коліно Черемоша, відкрите на всі сторони, з видом на верхи "Чорної гори", де ще й тепер місцями лежить сніг".

Пригадуючи у щоденнику сімейний відпочинок влітку 1909-го, коли "Криворівня смакувала як ніколи", вчений писав, що і Кулюня була "в екстазі утіхи" від місцини, яку ще й 17 липня з Чернігова прибув "портретувати" маляр Михайло Жук. 

Репресії проти Грушевських

Галицька ідилія Грушевських завершилася саме у Криворівні — влітку 1914-го з початком Першої світової війни.

Не маючи змоги через російський наступ безперешкодно повернутися до Львова, вчений разом із дружиною та донькою спершу виїхали з Карпат до Відня, звідти — до Італії. Після листування з родичами Грушевський вирішив через Румунію дістатися Києва, де ще з 1908 року володів шестиповерховим будинком на вулиці Паньківській, 9. До міста Грушевські таки потрапили, щоправда, аж у листопаді.

Проте вони не знали, що ще на початку війни російська влада видала наказ про арешт Михайла Грушевського, обшук київського помешкання, а з окупацією Львова військом Російської імперії — ще й вілли вченого на Понінського, 6. Його звинуватили у зв’язках з керівними колами Австро-Угорщини, підозрювали у "мазепинстві". Після тримісячного ув’язнення у Лук’янівській в’язниці, наступні три роки вчений провів на засланні в Симбірську, Казані та Москві.

Розпал війни став крахом мрій і для Катрі, яка не лише втратила рідну домівку у Львові, але й омріяне навчання в гімназії, заплановане на осінь 1914-го. Натомість впродовж наступних двох років вона разом із матір’ю залишалася опорою для батька, щоразу переїжджаючи на нове місце заслання — і це попри хронічну анемію та тяжко перенесений під час такого "вояжу" кір.

Лише у 1916 році через важкий стан здоров’я Катря з матір’ю повернулися до Києва, куди зі спалахом Лютневої революції в Росії у березні 1917-го приїхав і Михайло Грушевський. Напередодні його заочно обрали головою Української Центральної Ради. Катруся ж стала студенткою правничого та природничого факультетів щойно відкритого Українського народного університету (зі серпня 1918 року — Київський державний український університет) та приєдналася до київської "Просвіти". Почала займатися і науковою працею, написавши у 18 років свою першу статтю, яку опублікували в "Літературно-науковому віснику" під прикметним псевдо "Професорівна".

Здавалось би, життя Грушевських налагодилося. Але більшовицька агресія проти України з подальшою їх перемогою на початку 1920-х років змусила родину вченого вкотре покинути рідну домівку в Києві.

Року 1918 київська домівка і велика колекція цінностей Грушевських згоріли під час наступу військ Муравйова на Київ. Протягом 1919—1924 років сімейство мігрувало між Прагою, Женевою, Парижем, Берліном, Віднем, Баденом. У Європі Катря продовжила навчання у Женевському університеті, студіювала римське право, у Празі долучилася до українського емігрантського клубу "Громади студенток-українок" та Чесько-українського комітету допомоги українській молоді. У Відні асистувала батькові у створенні Українського соціологічного інституту (УСІ), в межах якого заснувала студії первісної культури та Комітету помочі голодним України. Катерина цікавилася соціологією, етнографією, дослідженнями первісних культур та їхньої міфології. Її перша самостійна монографія "Примітивні оповідання, казки і байки Африки та Америки" побачила світ 1923 року в австрійській столиці під грифом УСІ.

Однак наступного року Грушевські вирішили повернутися до Києва. Частково через фінансові негаразди, на тлі яких вкрай привабливо виглядала радянська пропаганда про розмах в УСРР українізації (і відповідне грошове та організаційне забезпечення тамтешньої інтелігенції). А частково з ностальгії за рідними теренами: "Іншої України немає!", — написала пізніше Катря.

І, здавалося, не прогадали. Михайла Сергійовича обрали академіком Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) та керівником її історико-філологічного відділу. Крім того, він почав викладати історію в Київському державному університеті та очолив археографічну комісію ВУАН. Катерина працювала науковим співробітником Культурно-історичної комісії та Комісії історичної пісенності ВУАН, очолила Кабінет примітивної культури та народної творчості при ВУАН, стала незмінним редактором часопису "Первісне громадянство і його пережитки на Україні" та долучилася до видання відновленого батьком журналом "Україна", брала участь в етнографічних експедиціях. Головною науковою працею Катрі цього періоду стали перші два томи "Українських народних дум", у яких вона зібрала 33 тексти та 293 варіанти дум, вперше систематизувавши їх за сюжетами та детально проаналізувавши.

Однак на початку 1930-х українознавчі студії різко згорнули, проти української інтелігенції розпочали масові репресії. Сім’ю Грушевських вони начебто оминули – у 1931 році все обмежилося "почесним засланням" Михайла Сергійовича до Москви, за ним поїхала й донька, яка допомагала вченому у наукових студіях та роботі в архівах.

Під час відпочинку в Кисловодському санаторії вчених восени 1934-го у Михайла Грушевського виявили карбункул та вирішили його прооперувати. Саме Катерина, яка хворіла анемією, переливала татові кров. На жаль, не допомогло — 24 листопада 1934 року вона надіслала батьковому брату Олександру коротку телеграму: "Отец умер едем Киев".

Після смерті батька і вчителя, як Катерина писала колись у листах до тата, вона відклала власні дослідження і взялася упорядковувати його незавершену наукову спадщину: 10 том "Історії України-Руси" та 6 том "Історії української літератури". Перший — історичний проєкт вдалося реалізувати у 1936 році.

Однак у ніч на 11 липня 1938 року Катрю арештували за доносом колишнього викладача Ніжинського інституту народної освіти, а згодом Київського університету Костя Штепи. Помістили у Лук’янівську тюрму. "Забрали її в літній сукні, навіть без пальто! Катрусі від дня арешту не бачила. Як це я проживу без неї стільки років... А я розлучалася з нею лише один раз за все життя, та й то на один місяць", — писала її мати до приятелів.

Додому Катерина Грушевська вже не повернулася. 15–16 квітня 1939 року Військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив її до 8 років позбавлення волі, нібито за участь в "антирадянській націоналістичній повстанській організації, яка готувала збройне повстання, повалення радянської влади та створення «Самостійної буржуазної націоналістичної держави»".

Самотня 70-річна Марія Грушевська намагалася знайти свою Кулюню. А доньку возили "лабіринтами" ГУЛАГу: від Владивостоку до Магадану, Женкомандировки, Сусуману, Бухти Нагаєво, радгоспу Ельген, Владивостоку, Москви, Києва, Уфи, Павлодару…

Катерина Грушевська померла в Темлазі 30 березня 1943 року. Поховали доньку українського вченого у Новосибірську, але точне місце її спочинку досі не знайдене. Втім мати, яка пережила дочку на п’ять років, навіть не знала про її смерть — відомості про це з’явилися лише наприкінці 1950-х років.

Від пекарні до музею

Сповненим перипетій виявилося XX століття і для львівської вілли Грушевських. Після 1914 року сім’я більше не повернулася. З цього часу домом фактично керувала їхня колишня кухарка Юлія Чек (після заміжжя — Кинаш) під наглядом призначеного судом спеціального куратора та друзів вченого, які проживали у Львові — Володимира Дорошенка та Кирила Студинського. Втім від клопотів це не вберегло: Кинашева разом зі своїм чоловіком військовим пекарем вирішили відкрити у віллі пекарню, суттєво її перебудувавши під малу фабрику.

 

З такими планами вчений не погоджувався, судова тяганина між Грушевськими та Кинашами тривала аж до 1930 року. Врешті сім’я колишньої служниці будинок таки покинула, хоч і залишила після себе, як згадував сам науковець, "велику руїну".

Із 1931 по 1941 рік дві горішні кімнати вілли займала віолончелістка Марія Левицька-Юзвяк, а на нижньому поверсі з 1932-го проживала родина композитора Філарета Колесси. Їх виселили в часі нацистської окупації Львова, коли у будинку певний час жив штадтгауптман Ганс Куят. А після Другої світової до початку 1950-х мешкав син Івана Франка Тарас з родиною. Згодом споруду передали музею Івана Франка, у складі якого перебувала до української незалежності.

1 травня 1998 року у віллі Грушевського відкрили державний меморіальний музей, присвячений пам’яті видатного історика та його сім’ї. За допомогою архівних матеріалів та спогадів сучасників Грушевського вдалося максимально відновити інтер’єр та екстер’єр будинку станом на той момент, коли тут існувала ідилія молодих батьків Михайла та Марії-Іванни Грушевиських і їхньої маленької "потішечки" Кулюні.

Павло Артимишин

кандидат історичних наук, науковець, дослідник проєкту "Локальна історія"