
“Володя з
юнацьким завзяттям працює над “Червоною рутою”, яка завдає йому багато клопоту,
– писав Михайло Івасюк у книзі “Монолог перед обличчям сина”. – Спочатку
хотілося надати пісні характеру і форми балади, але твір виходив розтягнутим,
композиційно недолугим, а композиторові потрібні лаконізм, простота і щирість
народної пісні. Переписує її безліч разів, постійно шліфує текст твору. Коли
переконується, що вклав у пісню все, на що був здатний, відкладає її зі
сподіванням, що через деякий час у нього з’являться нові ідеї, зринуть свіжі
образи. Для вісімнадцятирічного юнака, закоханого в рідний фольклор, чутливого
до всього нового, образ червоної рути був хвилюючою знахідкою, справжнім
одкровенням. Та квітка не давала йому спокою майже три роки. Мандрував селами,
особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття, в якому
відчув життєдайний подих поезії, вібрацію пісні. На Косівщині знайшов новий
варіант коломийки про червону руту, а на Путильщині, у Розтоках, записав
легенду про загадкове чар-зілля, яке постає у народних переказах символом
вічного і чистого кохання.