Карпатські мольфи і мольфари: таємниці, факти, припущення. Частина 2

  

Мольфар Нечай (Михайло Михайлович Нечай)

Походження слова “мольфар”

Вперше, це питання порушив український лінгвіст,  мовознавець Броніслав Кобилянський, запропонувавши своє пояснення: „Староруське кореневе утворення МЪЛ (мълва, мълвити) + суфікс –аръ = МОЛВАР, той, що чаклує словом, молить, замовляє”. З часом, внаслідок різних фонетичних змін (таких як палаталізацція) відбулось чергування: літера “в” могла перейти у “ф”, на кшталт: Хведір > Федір.

Така етимологія, на наш погляд, є найбільш правдоподібною, так як кожен мольфар досконало володів словом, лікував ним, жоден обряд чи магічна практика не обходились без примівок, яких в мольфарській практиці чи не найбільше. Через це їх в народі й називали – примівниками – ті, які могли замовити/відмовити хворобу, заклясти, зашептати. Горяни вправно володіли гіпнозом з допомогою слова, вводили людей в транс, використовуючи гнучкі та архаїчні словоформи.

Згодом дослідник Броніслав Кобилянський висунув припущення, вбачаючи „правдоподібний зв’язок з італійським (латинсько-романським) malfare, maleficus – „чинити зло, злодіяння, злочин”, однак таке припущення є хибним не тільки в філософському сенсі: відуни ні в якому разі не чинили зло – в жодному етнографічному описі про це не сказано, натомість навпаки фолькористами записано із уст самих людей, що мольфар допомагав відвести бурю та град від сільських полів, а також лікував хвороби – був знахарем на селі. Але й в семантичному також: корені “мал” і “моль” не пов’язані між собою й беруть участь в творенні різних за значенням слів.

Певні джерела вказують про зв’язок слова “мольфар” із земноводними, а саме на спорідненість зі словенським “molavar”  – вуж, змія, полоз. Наприклад, російський славіст Микола Михайлов у своїй праці “Укр. мольфар, слвн. malavar и др. Демонологическая параллель // Terra Balcanica” (2007) подає дані, що у різних діалектах слово “мольфар” зустрічається в формах: malavar, malavr, molavr, molavar, mlavor і balavr. У словенському фольклорі це не просто плазун, а істота, подібна на василіск. Тут варто згадати про безліч повір’їв та ритуалів пов’язаних з плазунами і мольфарами на Гуцульщині. Так, старожили з села Корчівці на Буковині ще пам’ятають чоловіка на ім’я – Іван Ткачук, 1901 р.н., який отримав свою силу після того, як косив траву в горах та врятував жабу зі щелеп змії. Пізніше він почав відвертати град в селі цією палицею. А Володимир Шухевич підтверджує ці дані:

«Аби розігнати тучу, мусит мати бич, йиким розігнав гадину з жьибов (як гадина поволи пролигає жьибу, то йиким будь патиком ударена, пускає ї»  (1905, «Гуцульщина»).

«Він мав такі прути ліскові, що за рік виростають. Він завше йшов напротів хмари і так тим прутом махав. Той прут дістаєсі так. Як сі їсть гадина з жєбов, то треба віломити зараз прут такий, що за рік виросте і їх розігнати. І тот прут вже має право до хмари» (В. Гнатюк, 1912).

Жаба була тотемом карпатського села Жаб’є (з 1962 р. – Верховина), яке є  найвисокогірнішим населеним пунктом в Карпатах (1250 м. над рівнем моря). Та яким чином жаба може впливати на погодні явища, відвертати град, бурі і блискавки, розганяти хмари? Відповідь в міфологічному небесному походженні жаби, а саме в гімнах “Рігведи” (VII 103), де говориться, що жаби з’являються в сезон дощів і подають голос, пробуджений до життя богом грози Парджанья, при цьому жаби звертаються до нього, «як син до батька». Деякі дослідники вважають, що гімн жабі являє собою словесну частину ритуалу викликання дощу за допомогою жаби, відомого і в сучасній Індії. Зв’язок жаби з богом неба побічно засвідчена в байці Езопа про жаб, котрі випрошують у громовержця для себе царя.

Значна кількість мисливських обрядів Карпат, метою яких було забезпечення успішності полювання, була пов’язана із гадюкою:

“Для того, щоб рушниця влучно стріляла та щоб її нїхто не урік, мисливці застосовували наступний засіб: брали жало гадюки, гадючий «чесник», ладан, зрізані верхівки з дев’яти осик та приносили це у храм на дев’ять Богослужінь. Після цього дев’ять разів окреслювали цим навколо рушницю і ховали в отвір, висвердлений в прикладі” (В.Шухевич, “Гуцульщина”).

• Щоб рушниця «остро била» та щоб не розходився далеко звук пострілу, горяни в березні вбивали гадюку, відрубували та засушували її голову («ні на сонци, ні у печи, а так»). Після цього голову розтирали на порох, говорячи наступне замовляння: «Острас була, як вогонь; когос заразила, не віратував сі, так, аби моя пушка, кого закрасит, аби не втік». Цим порохом набивали рушницю. Цей ритуал, згідно з уявленнями мисливців, надавав зброї захисту.Серед мисливців панувало повір’я, що шматок гадюки, вкладений в отвір у прикладі рушниці (у «коморку»), притягував до зброї звірів.

• Для того, щоб рушниця «не підвела» мисливця,  він намагався застрілити гадюку в свято Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня). Цей день був пов’язаний з різними народними віруваннями, що стосувалися гадюк. Зокрема, загальноукраїнським було уявлення, згідно з яким на свято Воздвиження Чесного Хреста гадюки відповзають до вирію —  міфічного теплого краю. У зв’язку з цим людям (серед них й мисливцям) було вкрай небезпечно іти у це свято в ліс. Ю. Шнайдер зафіксував розповідь гуцулів про мисливця, якого у це свято «змії» забрали до своєї схованки, щось говорили до нього та примушували його лизати «гадючий камінь». Лише навесні цього чоловіка відпустили на волю. «Мисливець у цей день до лісу не піде», — закінчує переказ оповіді згаданий дослідник.

Уявлення, пов’язані з гадюкою, були досить сталими. Про це свідчать, зокрема, наступні розповіді старожилів зі с.Соколівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.:

«[…] Ше Яків Мувів, в нас мисливець був, він ше польський був, ти й казали, шо він купив рушницю і дотів шукав так, шо загнав у ствол гадюку. Та й відси вистрілив. Ну, а рушницю вурвало! Та й він собі відпиляв, та й ходив, то сміялися з него «Півтаранка». «[…] Казали мижи людьми […], єкшо її [гадю-ку] зловити, забити в ствол одним кінцем […] та й стрілити […], кажут, шо то добре. […]. А може ро-зірвати [дуло] […]».   Наведена інформація свідчить про те, що спроби вистрелити гадюкою з рушниці траплялися, ймовірно, приблизно у сер. ХХ ст. Окремі мисливські повір’я, пов’язані з гадюкою, збереглися до сьогодні. Подібною до матеріалу, який подав Ю. Шнайдер, є наступна, зафіксована нами, оповідь мисливця-старожила: «[…] Треба в змії витєгнути язичок, в приклад задовбати і попадаєш так шо є. […]. Таке чув ше недавно, шо говорили […] звір йде на рушницу».

Головний герой твору П. Шекерика-Дониківа «відгашував ватру» правою рукою, а в лівій тримав «гушемку иванского зіля, градєний чєпелик, громовицу тріску тай гадєчу пацирку». Про цей камінь “гадючу пацирку” розповідав карпатський знахар, мольфар Нечай:

“Камінь продутий зміями, має велику силу. Екстрасенс буде відчувати величезну силу біополя. Перед Водзвиженієм Чесного Хреста, гадюки збігаються у одно місце, величезна їх сила, сотнями, і находять такий камінь, поки що нерозгаданий ніким, якого вони вибирають, і той камінь починають продувати, усі в один центр. І продувають доти, поки із нього не вийде такий шарик, розумієте, білуватого відтінку, кремового. То сі називає – гадюча пацерка. Бо є в пословиці, якщо жінки докупи збираються, що ж вони говорять – та вони дують пацерку. Гадюча пацерка для примівництва має велику вагу, а также продутий той камінь. Коли вони продувають той камінь – він стає рідким, таким як тісто. І вни силою напруги сичання розсичують, продувають той камінь. Коли продують той камінь, що вже пацерка з нього той шарик вийде, вони тогді помаленьку кожна розходиться. Що це означує? Це означує, що на ціле зимованє, ці гадюки, вони так би сказати, заряджаються енергією біополя свого, щоб мати потугу визимуватиси у сплячці зимовій, щоб організм забезпечений був на протязі зимівлі у землі оцього плазуна. Вони набираються сили, цим способом, що заряджають цей камінь. І камінь у той час рідкий буває, а потім затверджується… А цей другий камінь, це є камінь з величезних водоспадів, такий як в Яремче є водоспад, у нас є у Черемошні водопад. На ці каміння величезна сила води безперестанно і невгамовно падала. Це звичайний камінь, але біополе води силенно насичувало камінь цей. І він має магічну силу у собі, що коли його приєднати до води, то тоді вода заряджається цим біополем великої потуги, водяною біо-енергією і тоді дає енергію силу того чи іншого організму, якого я пускаю”.

Отже, з усього вище сказаного, можна впевнено сказати: гадюка, жаба і змія – тотеми мольфарів, і відіграють величезну роль у віруваннях Карпат. Їх приналежність до двох стихій – води і вогню, зумовила зв’язок з небесними явищами та можливість ними маніпулювати. Таким чином, назва “molavar” як назва змії чи вужа цілком могла перейти на того, хто замовляв змій та інших плазунів, і застосовував їх у своїй магічній практиці. В українській традиції, споконвіку, вуж, саламандра, жаба і змія – священні плазуни, ще з часів далекої Трипільської культури, пов’язувалися з Богами земної та небесної вологи, а тому дозволяли мольфарам керувати погодніми умовами, лікувати важкі недуги, повелівати градами і громами. Горяни вужа вважали домашнім покровителем, його пригощали молоком і заборонялося вбивати, що зафіксовано не тільки науковцями, а й зустрічається в українських казках, таких як «Вуж і дитина», «Справедливий уж» та ін.

Цікаву аналогію зі словом “мольфар” можна зустріти у давньоруському слові – “молнія”, себто грім, блискавка. Молот бога-громовержця Тора теж звався – “мьолльнір”. Чимало мольфарських обрядів пов’язано з громом. Наприклад, дерево вважали священним тільки тоді, як у нього вдарила блискавка, з нього виготовляли сакральні мольфарські предмети – мольфи та гуцульські етнічні інструменти, які потім відрізнялися неабиякою гучністю та мелодизмом, могли своїми вібраціями зцілювати, змінювати стан свідомості.

Висновки про мольфарство

“Мірило свободи – в самій людині.

Важливо, не те, чим вона володіє,

а те, від чого вона залежна чи не залежна!”

(Марія Чумарна, роман “Мольфар”)

• Мольфаром може стати далеко не кожен. Як правило, древні знання передаються з покоління до покоління по чоловічій лінії, хоча зустрічаються і жінки-мольфарки. Перед смертю мольфар зобов’язаний передавати свою силу спадкоємцю, інакше його смерть перетворюється у справжнє пекло. Авторка книжки «Знаки карпатської магії» Громовиця Бердник писала, що коли відомий мольфар з Шешор Ґой помирав, то до нього з’їхалися відуни з усієї Гуцульщини – молитися, щоб полегшити страждання умираючого. Вона також Мольфар заповідінаписала, що Ґой так мучився через те, що не мав учнів і нікому не передав свої знання.
• Мольфарство — грань надзвичайної відповідальності, у першу чергу, перед собою, перед Богом і нащадками, перед своїм родом. Якщо людина не спроможна відповідати за свої вчинки і слова, не спроможна вистояти перед життєвими трущнощами та негараздами, утримуючи світло і Божеське добро – цей щлях не для неї.
• Мольфар – той, що отримав знання від Вищих Сил, і їх не купиш, і не продаси за будь-які гроші.
• Мольфар не хизується своєю справою, і тим більше не робить з неї прибутки, а несе її як нелегкий вирок долі — служіння людям та Природі в ім’я справедливості. Дар мольфара не дає йому права жити для свого задоволення, збагачення. Але й не дає права відособитися, замкнутися від світу й людей, які потребують допомоги.
• Мольфар –  це покликання – захищати світ і людей у ньому. Правдивий образ мольфара – глибоко духовна і сильна тілом та духом людина, яка дає зрозуміти одну просту і важливу Істину: “Свято шануй свій рід, свою культуру, живи в ладу з Природою і самим собою, чини по совісті, а якщо шукаєш Вищого Знання – пізнай себе…”.

© Підготувала редакція “СПАДЩИНА ПРЕДКІВ”.