Станіслав Єжи Лец зі Львова, великий майстер парадоксів

  

Життя цього великого майстра парадоксів як таке досить парадоксальне.

Спочатку згадайте, чи багато ви знаєте євреїв-баронів? А він таким і був — батькам, щоправда, довелося хреститися, але в Австрії для такого дива навіть не вимагали пришивати відрізане раніше. Його справжнє прізвище цілком баронське — де Туш-Летц, і він його навіть частково зберіг, злегка переосмисливши, — слово «летц» німецькою означає «останній», а на івриті «лець» — це клоун, паяц, блазень. Повернувся, так би мовити, до релігії предків, зробивши обрізання свого прізвища.

До 25 років він прожив у Львові з короткою перервою на евакуацію до Відня під час Першої світової. У Львові він закінчив Університет імені короля Яна Казимира одразу за двома спеціальностями: право та філологія. Такі люди практично обов’язково пишуть поезії. А він їх ще й почав спочатку читати, а потім і публікувати. Дійшло до видання журналу — перший номер цензура покромсала, другий арештувала весь. Мабуть, вірші виходили не надто ліричні…

Перша його збірка «Квіти», що вийшла 1933 року, показала якусь дивну закономірність — що вірш коротший, то він вдаліший. Надто вдавалися фрашки — унікальний польський жанр короткого, насмішкуватого та вельми вільного вірша, два-чотири рядки. Юліан Тувім, який створив антологію «Чотири століття польської фрашки», знайшов три його фрашки гідними включення до цієї збірки.

Лец перебирається до Варшави, стає все відомішим — і шанувальникам, і поліції: його публікації дедалі критичніші, а часи дедалі складніші. Після призупинення газети Dziennik Popularny, в якій Станіслав вів судову хроніку, йому навіть доводиться на деякий час виїхати до Румунії — просто щоби не заарештували. Потроху все утряслося, він повернувся, почав готувати до друку велику збірку — аж тут і в нього, і ще в купи народу скінчилося нормальне життя.

Війна застала Леца у рідному Львові. Схоже, він не дуже заперечував — під Гітлером йому було б іще гірше, німці били не за паспортом. Він навчався на курсах, які радянська влада створила для перепідготовки журналістів, збирався претендувати на роботу у Чернівецькому університеті, де створювалася кафедра германістики.

Але настав 1941 рік, німці зайняли Західну Україну, і Лец потрапив до концтабору. Врятуватися звідти і навіть просто залишитися в живих тоді було дивом — схоже, що воно з ним і сталося. Популярна версія свідчить, що німецький офіцер зібрався його розстріляти і наказав йому копати могилу, а він убив цього офіцера лопатою, переодягнувся в його мундир і втік.

Підтвердження цієї версії немає, у польських та німецьких джерелах її не знайти. Начебто про це розповідає сам Лец у вірші «Хто копав собі могилу». Не знайшов його — може, не перекладено? Підтверджувати такі історії взагалі важко — не довідку ж у гестапо просити… Спростувати — легше. Але схоже, що вже марно.

Просто ховатися Станіслав не став — встановив контакт із підпіллям, редагував нелегальні газети, писав пропагандистські листівки німецькою, сам воював у партизанах, отримав звання майора. Після війни зробився головним редактором культового польського сатиричного журналу «Шпильки». Звідти його призвали на дипломатичну роботу — аташе з культури у посольстві у Відні.

Але жити наприкінці 40-х ставало все нудотнішим — боюся, що не лише йому. І 1950 року Лец робить рішучий крок — їде до Ізраїлю разом із родиною. Незрозуміло, як саме — десь пишуть, що він просто втік, але в будь-якому випадку це повна втрата минулого життя. А нове в Ізраїлі у нього не задалося — там буває й таке… Він настільки засумував за втраченим культурним середовищем, що зрозумів — мешкати там він не зможе.

Сталося ще одне з численних див у житті письменника — йому дозволили повернутися. Дружина з дочкою залишилися в Ізраїлі, про дипломатичну роботу можна було забути, практично всі друзі його покинули — одні були обурені тим, що він поїхав, інші не прощали йому, що він повернувся. Про появу його віршів у пресі не могло бути й мови. Добре, що бодай дозволяли друкувати його переклади — Гете, Гейне, Брехта, Тухольського: хоч не вмирав із голоду. Перекладав і писав у стіл, без надії, що колись дістане написане з цього столу.

Але часи змінилися вкотре. Помер Сталін, померла його польська реінкарнація Болеслав Берут, і написане у стіл почали діставати з його ящиків. У 1957 році вийшла його головна книжка «Непричесані думки» — маленька за розміром і абсолютно феноменальна за резонансом у всьому світі, числу перекладів на безліч мов, кількості фраз із неї, які потім приписували будь-яким світовим знаменитостям, частоті цитування цих фраз у всій світовій літератури. Афоризми були простіші за фрашки — не треба було навіть римувати, проте цілісності та чіткості в них було не менше. Книжка виявилася дуже стійкою — інтерес до неї не падає з часом, вона завжди здається написаною максимум позавчора. Можливо, тому, що ми надто повільно змінюємось…

Станіслав Єжи Лец помер 1966 року. Він похований на військовому цвинтарі, як і належить майору Війська Польського. А його добірки продовжують публікувати в сучасній періодиці, і вони завжди свіжі та актуальні. Важко знайти людину, яка не знала б напам’ять хоч якусь із його хльостких фраз. Але хто їхній автор — знають далеко не всі. «Слова народні…»

Однак у рідному Львові Леца теж пам’ятають як свого. На будинку навпроти головпоштамту, де він мешкав, відкрито пам’ятну дошку, яка говорить про те, що він — тутешній письменник. Так і написано, його власними словами: «Буду тутешнім письменником, обмежуся нашою планетою».

Борис Бурда