Життя акторки, письменниці й публіцистки Ґабріелі Запольської схоже на захопливий роман, сповнений злетів і падінь. Ця жінка понад усе прагнула реалізуватися в творчості та звільнитися від нав’язаних суспільством умовностей, а тому не зупинялася ні перед чим. Амбітна, смілива й безкомпромісна, вона мріяла здобути славу на театральній сцені, але увійшла в історію як одна з найвидатніших польських драматургинь.
Донька й дружина
Традиційно
вважається, що Марія Ґабріеля Стефанія Корвін-Пьотровська, а саме так насправді
звати Ґабріелю Запольську, народилася 30 березня 1857 року в селі Підгайці на
Волині, однак сама письменниця стверджувала, що вона з’явилася на світ 1859
року в іншому селі – Ківерцях. Обидва фільварки належали її батькові,
землевласнику й ревному вірянину Вінцентію. Матір Ґабріелі, Юзефа, була
колишньою примою-балериною Варшавської опери, а тому страшенно нудьгувала в
провінції й повсякчас виїжджала до Львова та Варшави.
Сама Ґабріеля
спершу здобувала освіту вдома й багато часу проводила з дітьми з нешляхетських
родин: так, одна з волинських подруг дитинства майбутньої письменниці стала
прототипом головної героїні її повісті «Малашка». Батькам таке товариство не
дуже подобалося, тож вони відправили дівчину на науку до Львова, до виховного
закладу черниць Серця Ісуса на площі Св. Юра, а потім – до Науково-виховного
жіночого інституту Валентини Горошкевич [1]. Навчання у Львові дівчині було не
до душі – насамперед через жорстокість вихователів – тож вона… просто його
покинула. Звісно, така поведінка шокувала її консервативну родину – батько
звелів, аби дівчина повернулася додому, в спокійні Ківерці. Щоправда це зовсім
не збігалося з планами самої Ґабріелі, яка прагнула спілкування й творчої
реалізації. Зрештою, дівчина подалася до Варшави, де мешкала її родичка.
У Варшаві Ґабріеля познайомилася зі своїм першим великим коханням – офіцером російської гвардії, шляхтичем гербу Леліва Костянтином Снєжком-Блоцьким. Щоправда, їхня історія не мала щасливого фіналу: насправді, нареченого цікавив тільки посаг, який міг запропонувати батько Ґабріелі. Про це Ґабріеля дізналася напередодні шлюбної ночі, коли приїхала разом із Костянтином до Ківерців святкувати своє весілля. Попри біль і розчарування дівчина – під тиском родини – все одно вийшла заміж за негідного обранця. Фактично той шлюб протривав усього кілька місяців і лишив на творчості Ґабріелі Запольської трагічний і сумний слід, а ось офіційного розриву довелося чекати ще довгі роки. За цей час у пари навіть народилася донька, проте вона швидко померла. Саме під час того заміжжя Ґабріеля почала писати «Щоденник молодої жінки», де зазначила таке: «Під час короткого заміжжя за п. Снєжком я втратила все: віру в людей, свої дівочі ілюзії та посаг» [2].
Творчі пошуки
Переживши
жахливий шлюб і смерть дитини, молода жінка опинилася в дуже скрутному
становищі. Батьки дізналися, що Ґабріеля бажає розірвати стосунки з чоловіком,
і відмовили їй у фінансовій підтримці. Для свого соціального класу й
суспільства майбутня акторка стала парією, однак навіть це не змусило її
скоритися долі: щоб заробити на життя, вона шила вбрання для ляльок із
львівських крамниць.
Власне, саме тоді
вона і стала Ґабріелею Запольською: «Запольська» – це прізвище подруги, в якої
і жила дівчина. Ґабріеля марила театром, тож, починаючи з 1879 року, виступала
в мандрівних і напіваматорських театрах на всіх польських землях. У Варшаві
Ґабріеля працювала в театрі Варшавського товариства доброчинності під
керівництвом письменника Мар’яна Ґалевича. Саме там вона написала свій перший
драматичний твір «Сунички». 1881 року вона завагітніла від директора театру й
народила у Відні дівчинку. На жаль, дитина знову померла, і мисткиня від
розпачу пішла в монастир. Щоправда, ненадовго: уже за чотири місяці вона втекла
від черниць і переїхала до Кракова, щоб почати нове життя.
Літературним
дебютом молодої жінки стало оповідання 1881 року «Один день з життя троянди».
Пізніше й інші її оповідання почали виходити як у львівській, так і у
варшавській пресі. У роботах письменниці помітно виділяється соціальна
проблематика: її цікавили долі людей. Багато років по тому, в радянському
літературознавстві, постать письменниці звузили до стереотипного образу
«викривачки буржуазного суспільства» через увагу до людських проблем, однак
насправді її ідейно-естетичні горизонти значно ширші та складніші. Очевидно,
Запольську цікавив правдивий показ соціальних реалій. Як зазначає Юзеф
Руравський, «безсумнівно, вона була новаторкою у сфері побутової проблематики,
повною мірою розкривала і демаскувала облуду і брехню» [3]. От тільки її герої
– не плакатні борці із соціальною несправедливістю: вона однаково безжально
ставилася як до жінок, так і до чоловіків. І тих, і інших, вона наділяла
активною життєвою позицією та яскравими характерами – далеко не завжди
позитивними. Тяжкий життєвий досвід лишив Запольській інтерес до людської
психіки у всій її складності й заплутаності.
Паризький сплін
1880-ті роки стали
для Ґабріелі Запольської важливим у літературній і театральній кар’єрі
періодом, хоч і дуже важким. Вона не переставала писати і водночас постійно
їздила на гастролі як великими містами (Варшава, Львів, Санкт-Петербург), так і
маленькими. Низькі акторські заробітки й відсутність омріяної професійної
реалізації виснажували жінку. 1888 року, через сильну депресію, вона хотіла
накласти на себе руки просто посеред гастролей у Петркові – спробувала
отруїтися.
Ґабріеля
Запольська мала славу епатажної і скандальної особистості: якось вона розклала
намордники на місця критиків, які несхвально відгукувалися про її гру.
Стомившись від постійних конфліктів з польським театральним середовищем,
Запольська 1889 року вирушила до Парижа, щоб трохи розвіятись і вдосконалити
акторську майстерність.
У Париж Ґабріеля
Запольська приїхала у 32-річному віці й пропрацювала там шість років. Вона
часто змінювала адреси, однак лишалася вірною 9-му та 18-му округам – осередкам
богеми й митців [4]. Тут вона виступала з «Théâtre-Libre» видатного Андре
Антуана і модерністським «Théâtre de L’Oeuvre», багато навчалася й чимало
досягла, однак підкорити французьку сцену так і не змогла. Чи бракувало їй,
попри всю рішучість, акторського таланту? А може, на заваді стала мова і
польський акцент акторки? Сьогодні складно відповісти на це питання. Цілком
можливо, що успіху вона не досягла тому, що просто була іноземкою [5].
Водночас
перебування в Парижі розширило творчі й естетичні горизонти актриси: саме тут
вона по-справжньому захопилася творчістю Еміля Золя, а також зацікавилася
імпресіоністичним живописом й зібрала чудову художню колекцію. А ще саме в
Парижі Запольська проявилася як журналістка й арт-критикиня: вона надсилала до
варшавської преси замальовки з паризького життя, де відтворювала атмосферу, що
панувала у французькій столиці 1890-х років [6].
Час додому
Після Парижа
Ґабріеля Запольська повернулася до Кракова. На зламі століть фінансове
становище жінки було дуже важким: великі театри не давали їй роботи через
складний характер, тож вона знову мусила виступати в мандрівних трупах.
Здоров’я сильно погіршилося: загострилися давні хвороби й почав різко падати
зір. Однак Запольська й далі працювала не покладаючи рук: 1902 року в Кракові вона
організувала власну акторську школу й Незалежний театр Ґабріелі Запольської,
серед постановок якого були й драми Моріса Метерлінка.
1901 року
Ґабріеля Запольська вийшла заміж за свого давнього друга, художника Станіслава
Яновського, з яким 1902 року оселилася в Кракові, а потім, 1904-го, переїхала
до Львова, де знову заснувала акторську школу й власну театральну трупу. Цей
шлюб також тривав недовго – двом творчим особистостям було складно вживатися
разом – але формально подружжя так і не розлучилося. Цікаво, що пара постійно
підтримувала зв’язок, навіть коли не жила разом: у часи Першої світової війни
Станіслав Яновський пішов на фронт, і, хвилюючись за скрутне становище важко
хворої дружини – на той час Ґабріеля практично осліпла – домовився, щоб їй виплачували
пенсію.
У Львові мисткиня
оселилася на Личакові, у віллі «Скіз», яка збереглася й донині. Навіть у 1914
році, в часи російської окупації, жінка затято продовжувала працювати: вона
відкрила в себе вдома цукерню. А вулиця, на якій жила Ґабріеля Запольська,
тепер носить її ім’я. Львів також став місцем останнього спочинку видатної
польки: вона померла 17 грудня 1921 року й була похована на Личакові.
Та Львів лишив помітний слід не лише в житті, а й у творчості Ґабріелі Запольської. Вона писала про нього різко, з притаманною натуралізму чесністю й великою увагою до деталей. У повісті «Каська Каріатида» наведено такий опис Львова: «З повені дахів і коминів височіли вежі костелів, золотячи свої хрести в променях літнього сонця. Зубчата ратушева вежа презентувала чорний щит дзиґаря, на якому стрілки відзначали п’яту годину. На узвишші, дещо за містом, розсідалася чудова церква, стара, поважно виносячи свої мури, подібна до бабці, що благословляє своїх внучат...» [4]. У твори Запольської повсякчас просочуються реалії львівського життя – від побутових замальовок до говірки персонажів. Навіть своїх героїв вона часто знаходила на вулицях львівських передмість!
Шлях до слова
Цікавий парадокс:
Ґабріеля Запольська марила театром і понад усе мріяла досягнути успіху на
сцені, сприймаючи літературну діяльність як другорядну, однак саме
письменницька праця допомагала їй заробляти на життя та стала визначальною в її
мистецькому портреті. За підрахунками професора Юзефа Руравського,
письменницький доробок Ґабріелі Запольської складається із 41 п’єси, 23
романів, 117 новел і оповідань, понад 200 публіцистичних текстів, репортажів,
театральних рецензій і перекладів та більше 1,5 тисячі листів. Дивовижна
продуктивність!
Творчість
Ґабріелі Запольської тісно пов’язана з натуралізмом – літературним напрямом
кінця ХІХ століття, що ставив за мету максимально правдиво зображувати
реальність. Перебуваючи під великим впливом Еміля Золя, польська письменниця не
вагаючись зображувала життя таким, як воно, і зривала маски фальшивої
скромності зі вдавано добропорядного міщанського способу життя. Вона не боялася
торкатися таких заборонених у тогочасному суспільстві тем, як проституція і
венеричні хвороби, за що постійно наражалася на великий осуд.
Повість «Малашка»
зазнала нищівної критики й згодом визнавалася однією з найсуперечливіших у
творчості Запольської, а наступний її твір, «Каська Каріатида», який виходив
одночасно в двох періодичних виданнях, перестали друкувати за образу суспільної
моралі. У чому ж полягала ця образа? Ні, не в зображенні якихось порнографічних
сцен, як можна було б припустити, а в обраній тематиці: Запольська часто
описувала внутрішній світ і почуття представниць нижчих соціальних класів,
зокрема, служниць. Тексти Запольської пронизані глибоким співчуттям до жінок,
які понад усе прагнуть вирватися з рутини тяжкого повсякдення й досягти кращого
життя. Водночас Запольська у своїх творах піднімала теми расизму й
антисемітизму, чим випереджала переважну більшість своїх сучасників.
В історію
літератури вона насамперед увійшла як авторка трагіфарсу «Моральність пані
Дульської». Написана протягом кількох тижнів у жовтні-листопаді 1906 року,
п’єса жорстко висміює соціальне лицемірство, подвійну мораль, егоїзм та спроби
зберегти добру репутацію в суспільстві. Образ головної героїні – власне, самої
пані Дульської – увійшов у польську культуру як символ лицемірства, породивши
навіть окремий термін – «дульщина», що вживається на позначення подвійних
стандартів і фарисейства. Завдяки позачасовому характеру «Моральність пані
Дульської» витримала не одну екранізацію та й досі не сходить зі сцени (в
Україні, до речі, також).
Творчість Запольської в Україні
Українська рецепція
творчості Ґабріелі Запольської почалася ще в дореволюційну добу, тривала за
радянських часів і набула нового переосмислення в незалежній Україні [4].
Перекладати Запольську українською почали дуже швидко: українські читачі мали
змогу ознайомитися з її творчістю ледь не одночасно з польськими. Наприклад, її
одноактна п’єса «В Гірничій Дуброві» вийшла друком польською мовою у Львові
1899 року – і того ж року Антон Крушельницький переклав її українською. Цікаво,
що оригінал опубліковано під чоловічим псевдонімом Юзеф Маскофф, а переклад –
під звичним псевдо письменниці «Ґабріеля Запольська». Уже 1900 року, без
погодження з авторкою, той самий переклад, тільки відредагований і наближений
до наддніпрянського варіанту української мови, був надрукований в Харкові.
Іван Франко
схвально відгукнувся на опубліковану 1899 року п’єсу Запольської про
шахтарський страйк, схваливши соціально заангажовану тематику: «Ся маленька
драма талановитої польської акторки і писательки була виставлена вже і в
руськім перекладі на аматорській сцені і варта того, щоб її розповсюджено
якнайширше» [5].
Вряди-годи
переклади Запольської видавали й за радянських часів: «Моральність пані
Дульської» виходила українською двічі, у 1925 році (переклад Серевина
Паньківського) та у 1957 році (переклад Галини Вігурської). До речі, до
100-річчя від дня народження Запольської за мотивами цього твору в Києві був
знятий фільм-вистава російською мовою «Мораль пані Дульської». Неодноразово
також перекладали «Каську Каріатиду»: перший переклад здійснив галицький
письменник Володимир Гжицький у 1932 році. Власне, він переклав іще один твір
Запольської, «Смерть Феліціана Дульського», який спершу вийшов 1933 року, а
тоді – аж 1958. Та після відзначення ювілею письменниці у її виданнях
українською запала довга перерва.
Повернення до
творчості Запольської відбулося вже в часи незалежної України: 2007 року знову
вийшов роману «Каська Каріатида», тепер у перекладі Олександри Лук’яненко,
2016-го вийшла збірка новел «Людський звіринець» у перекладі Олександра Ващука,
а Сергій Гупало переклав «Малашку» (2016) і «Шмат життя» (2021). Пожвавилася
також наукова рецепція творчості Запольської в контексті модернізму й
компаративних студій (варто згадати, зокрема, праці Анни Яніцької про паралелі
між Ґабріелею Запольською та Лесею Українкою), а також – знову ж таки, з нагоди
ювілею – культурно-просвітницькі ініціативи, спрямовані на привернення уваги до
діяльності та особистості письменниці (як-от Міжнародний конкурс плаката
«Паралельні біографії: Габріела Запольська − Леся Українка» 2021 року).
Яскрава й емансипована, Ґабріеля Запольська доводила до сказу консерваторів, не готових прийняти жінку, що живе, як сама вважає за потрібне, і не хоче залежати від чоловіків. Вона піднімала незручні теми, ставила різкі питання й зображувала життя таким, як воно є насправді, відмовляючись від причесаних романтичних ілюзій. Її шлях почався й завершився в Україні, саме тут вона провела багато років свого життя – щасливих і не дуже. До сьогодні для дослідників її біографії лишилося чимало білих плям, а доробок потребує ретельного вивчення – як у польському, так і в українському контексті.
Джерела:
1) Ігор Мельник «Ґабріеля Запольська і Львів»; 2) Сергій Гупало «У дюнах людської злоби»; 3) Józef Rurawski «Gabriela Zapolska»; 4) Євген Нахлік «Українська рецепція Ґабрієлі Запольської. До 100-річчя пам’яті львівської польської письменниці, родом з Волині (1857–1921)»; 5) І. Франко, Зібрання творів: у 50 т., Київ 1981, т. 32
Автор: Анатолій і
Катерина Пітики
Немає коментарів:
Дописати коментар