Публікація від 2023 року
Бувають митці, які визначають суспільно-естетичні орієнтири свого народу на довгі покоління вперед, однак сила їхньої творчості не обмежується прокрустовим ложем національних кордонів. Саме такою постаттю є Адам Міцкевич, чиє слово вирізняється у строкатому багатоголоссі культурного діалогу Польщі з Україною. Особливо болісно та щемко сприймаються зараз його «Кримські сонети» – такі само знайомі, але й невідомі, як і край, який вони оспівують.
Щоночі ми
засинаємо, щиро не знаючи, чи прокинемося вранці. Ракета, її уламки, підірвана
гребля, теракт на атомній електростанції чи ядерна зброя, хай навіть і
тактична. Ні в чому не можна бути певними. Нашу країну 9 років шматують вороги.
Росія вбиває людей і тварин, нищить міста, відрізає території, наче частини
тіла. Вона вже давно це робить. Зараз лише черговий етап багатовікового
протистояння, який почався у 2014-му році з анексії Криму. Точка відліку. Точка
неповернення. Мить, коли ми втратили землю. Мить, коли збагнули, що майже
нічого про неї не знаємо. Тепер в Україні та за її межами живуть покоління тих,
хто був змушений залишити рідну домівку, і покоління тих, хто ніколи ще не був
на тому півострові. І для одних, і для
інших Крим набув сакрального значення: для перших – це пострадянський курорт з
паскудним сервісом і засиллям російської солдатні, для інших – земля міфів та
легенд, надій та сподівань.
Он блиснув
оболок, он золоті вогні:
То світиться
Дністро, то лампа Акерману…
Переклад (тут і далі): Максим Рильський [1]
Крим, Аю-Даг,
2012, фот. Йосип і Наталя Марчинські
Рядки з вірша
Адама Міцкевича, що відкриває цикл «Кримські сонети», не можуть не пройняти
навіть тих, для кого Акерман – такий само фентезійний хронотоп, як і Мазендаран
із «Шахнаме» Фірдоусі. Простір східних таємниць і чужинної мудрості, суворих
пісків і незбагненних ритуалів.
Прикметно, що обидві локації існують і у світі реальному, і у світі казковому.
Саме такою побачив Україну Адам Міцкевич у 1825 році.
Молодий польський поет приїхав до Одеси не з власної волі. Студент Віленського університету, він вступив до таємного польського товариства – так званих «Філоматів». Юні учасники стверджували, що прагнуть знань, та насправді замислювалися про визволення й об’єднання Польщі. На той час, після трьох поділів Речі Посполитої, польська держава втратила незалежність і входила до складу Російської імперії як автономне королівство. Прагнення незалежності нікуди не поділися і зрештою вже за кілька років вилилися у славнозвісне Листопадове повстання. Однак тоді, у 1823-му, революціонерів дуже швидко викрили, заарештували та ув’язнили. Хоч Адам Міцкевич і уникнув найсуворішого покарання, все ж йому наказали покинути рідні землі й вирушити до Петербурга, а вже звідти – в Україну. Там, у товаристві кількох вельмож, він здійснив двомісячну подорож Кримом, яка вивершилася 18 повними віршами та 1 недописаним.
Легендарний для
польської культури Адам Міцкевич на той час уже випустив перший том своїх
поетичних творів. Передмову до них його сучасники сприйняли за маніфест
польського романтизму, а самі вірші практично стали першими зразками нового
мистецького руху. Романтизм, із його зверненням до народних джерел та
історичної пам’яті, став ідеальним художнім втіленням національно-визвольної
боротьби, яка набирала обертів на окупованих землях.
Досі знаний
переважно як автор балад та романсів, у вигнанні Адам Міцкевич пише сонети.
Звісно, він не перший, хто впровадив цю поетичну форму в польську літературу.
Януш Р. Ковальчик зазначає, що сонети у польській літературі писали і Ян
Кохановський, і Міколай Семп-Шажинський, і Ян Анджей Морштин. Проте саме
«Кримські сонети» по-справжньому популяризували їх. Дослідник пише, що
Своїм циклом
сонетів поет започаткував справжню «сонетоманію» – особливо серед письменників
доби романтизму та Молодої Польщі.
Щоправда, велика
популярність не вберегла Міцкевича від низки дошкульних випадів з боку
літературних критиків. Поетові закидали недосконалість форми, засилля
екзотизмів і ледь не брак патріотизму. Чи не найвідомішим пасквілем став уривок
з листа критика, публіциста й поета Каєтана Козьмяна до іншого поета й
літературознавця Францішека Моравського:
Сонети Міцкевича найкраще описав Мостовський одним словом: гидота. Не знаю, що ти там знайшов доброго, все негідне, мерзенне, брудне, темне; все, що тільки можна, кримське, турецьке, татарське, але не польське. […] Міцкевич – випущений з лікарні вар’ят, який усупереч доброму смаку й розуму постулює дикі й незрозумілі ідеї, громадячи плутанину слів незрозумілою мовою.[2]
«Вид на гори зі степів Козлова» у першодруці
«Сонетів Адама Міцкевича», 1826, накладом автора, фот. Biblioteka Narodowa
Polona
На ці та інші
схожі претензії поет з іронією відповів у статті «Про критиків і рецензентів
варшавських» 1828 року:
Одразу бачимо, що
цей пан Дмоховський [іще один критик – прим. авторів] не тільки не знає
справжніх назв гір і річок, що свідчить про його погану обізнаність з
географією сусідніх країн, але й не розуміє слів: Аллах, драгоман, мінарет,
намаз, ізан. Нам здається, що навіть у Варшаві, де мало хто вивчає східну
літературу, таке невігластво з боку рецензента мало б здивувати аудиторію.
Процитовані слова, арабські чи перські, стільки разів вживаються і пояснюються
у творах Гете, Байрона і Мура, що європейському читачеві, а тим більше
редакторові періодичних видань, було б соромно не знати про них. Хто не згадував
про церкви і вежі, поетично описуючи наші міста! То як же в описі східного
міста можна оминути мінарети? Як перекласти їх польською мовою? [3]
Чим же так
вирізнялися «Кримські сонети» на тлі тогочасної польської поезії, що заслужили
такого діаметрально протилежного сприйняття? Взоруючись на класичні зразки
поетичної творчості Петрарки, Адам Міцкевич тим не менш дещо відходить від
класичних для них тем, пропонуючи читацькій увазі пейзажну лірику, пронизану
яскравим внутрішнім драматизмом та важкими переживаннями:
О мисле! Спогадів
є гідра мовчазна,
Що спить на дні
твоїм під зливами-дощами,
А в супокійну
мить рве серце пазурями.
Альтер-его поета
постає в образі байронічного героя, мандрівника-пілігрима, що пізнає чужу для
себе культуру. Він сам чужий своїй батьківщині, за якою так сильно побивається.
У тому ж таки першому вірші є хрестоматійні рядки:
Я так напружив
слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви.
– Вперед! Ніхто не кличе.
І далі також
зринає низка пасажів, що свідчить про незбориму тугу за рідною землею.
І це глибинне
відчуття ріднить його з незвіданою землею і допомагає ще більше перейнятися її
красою та величчю. Гостре око поета бачить те, що недоступно його компаньйонам.
Бахчисарай, Байдари, Алушта, Чатир-Даг, Кікінеіс (давня назва села Оползневе –
прим. ред.), Аю-Даг… Міфопоетичний простір збірки зумисно ірреальний.
Географічні точки нанизані на нитку оповіді в «неправильному» порядку. Не варто
намагатися по «Кримських сонетах» відновлювати хронологію мандрівки Міцкевича.
Він потрапив у казковий край, де «ген, лиш оком кинь, – гранітні велетні,
немовби до Ібліса зійшлись діаволи на раду потайну».
Автор говорить із
загадковим Мірзою, носієм східних істин, знавцем місцевих таємниць, веде
напружений діалог з собою, а також минулим та теперішнім кримської землі. За
словами відомої польської дослідниці Міцкевича Аліни Вітковської,
його подорож по
Криму, окрім усіх інших сенсів, має ще й сенс символічної подорожі, подорожі до
витоків буття, до царства таємниці – романтичної нескінченності. [4]
Ще одна Одіссеєва
мандрівка – вирушити за край світу, щоб обов’язково вернутися кимось іншим.
Не дивно, що саме
«Кримські сонети» – чи не найулюбленіший в Україні витвір Адама Міцкевича.
Перші його переклади українською з’явилися ще за життя автора: у 1830 році у виданні
«Вестник Европы» надрукували переклад «Акерманських степів» (щодо авторства
досі ведуться дискусії, дві головні кандидатури – Левко Боровиковський і Опанас
Шпигоцький). Згодом окремі сонети заговорили нашою мовою завдяки неокласику
Миколі Зерову, Борису Тену і Максиму Рильському, чия робота цитується в цій
статті. Що цікаво, Максимові Рильському вдалося зберегти колоритну мову
оригіналу і навіть відтворити вільну поетичну форму. Той таки «драгоман» з
13-го сонету, за який Міцкевича так шпетили деякі сучасники, лишився на місці.
А 2-й сонет містить цікаву перекладацьку примітку:
У деяких з
«Кримських сонетів», як от у цьому, не додержано строгої сонетної форми, що
перекладач і дозволяє собі віддати.
Останній поки що переклад виконав Олександр Астаф’єв. Сонети Міцкевича вивчають у школі, а до найсвіжішого перевидання його збірки передмову пише польський президент.
Адам Міцкевич,
«Кримські сонети», 1868, фот. Polona.pl
Літературознавці
всіх часів та країн зламали не один спис у дискусіях про те, що ж є класичною
літературою. Стільки визначень, стільки розмислів… Але, можливо, класична – це
та література, якій найлегше вдається знаходити свого читача, оминаючи прірву
часу. Дивовижно, наскільки свіжо та
яскраво читається зараз поетична збірка з ХІХ століття. Ніби й не було цих
двоста років. Бо ж зі сторінок «Кримських сонетів» виринає не так східна казка,
як спогад про неї. Міцкевич створив досконалий палімпсест (рукопис, написаний
на пергаменті, з якого стерли первісний текст – прим. ред.): крізь його оповідь
проступають тисячі інших – древніших не тільки за польського генія, а і за сам
час. Загадкова атмосфера породжує нестримний потік часто болісних, але таких
живих асоціацій.
Тепер тут чорний
гриф літа при темнім гробі:
Так в місті, де
нема нікого, крім мерців,
Чорніють корогви
погребної жалоби.
Хто скаже
напевно, про що тут іде мова? Про руїни замку в Балаклаві? Чи про Маріуполь? А
може, Бахмут? Зараз уся Україна, свідомо чи несвідомо, не може не осмислювати
себе в категоріях, що окреслив Міцкевич у «Кримських сонетах» – думки про волю
та долю вигнанця, туга за минулим і усвідомлення стрімкої плинності буття.
Абсурдні масштаби
катастрофи, з якою Україна має справу кожного дня, жорстоко виштовхнули нас із
часу реального в час міфологічний. І тому такою важливою стає поетика пам’яті,
бо, як писав Сергій Жадан,
...найтяжче, що у
нас є – це наша пам’ять, а найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком. [5]
І, мабуть, саме
тому так багато книжок про Крим з’являється зараз у наших книгарнях. Серед них
для нас особливо вирізнилися дві – «Дім солі» Світлани Тараторіної та «За
перекопом є земля» Анастасії Левкової. Перша – переосмислення кримської міфології,
друга – багатоголосся спогадів його мешканців. Вірші польського поета,
здається, переплавляють у собі обидві ці теми.
«Кримські сонети»
Адама Міцкевича давно вже не просто література. Вони дещо більше…
Джерела:
1) Адам Міцкевич,
Вибрані поезії, Переклади з польської за редакцією Максима Рильського, Київ,
1946; 2) List A. E. Koźmiana do F. Morawskiego z 1 marca 1828 r., w: W. Billip,
Mickiewicz w oczach współczesnych, Wrocław, 1962, s.334-335; 3) Poezye Adama
Mickiewicza. T. 1, Do czytelnika o krytykach i recenzentach warszawskich
; Konrad Wallenrod ; Grażyna ; Wiersze różne. Petersburg : nakł. aut., 1829; 4)
Alina Witkowska, Mickiewicz - Słowo i Czyn, Warszawa, 1975; 5) Сергій Жадан, "Вогнепальні й ножові", Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2012 р.; 6)
https://culture.pl/pl/dzielo/adam-mickiewicz-sonety-krymskie
Автор: Анатолій і Катерина Пітики
Немає коментарів:
Дописати коментар