З історії київських районів та місцевостей – Козине болото

  

Козине болото — давня історична назва місцевості біля Хрещатицького майдану (тепер Майдан Незалежності) в Києві.

Зарослий зеленню пагорб вздовж нинішньої вулички Бориса Грінченка утримується дубовими клітями розміром 3х3 м, покладеними тисячоліття тому – рештками оборонного валу ХІ ст. Недарма вулиця, що підіймається на нього, називається Підвальною.

Через тутешню Дірову долину в грудні 1240 р. батиєве полчище увірвалося до Верхнього міста.

 

Фрагмент плану Києва 1803 року, складеного архітектором Андрієм Івановичем Меленським, де вказано Козине болото

У XVII ст. через місце теперішнього Майдану, по лінії княжих фортечних валів, було збудовано кам`яні мури і Печерські ворота. Карта полковника Ушакова від 1695 р. свідчить, що на місці нинішнього провулка Шевченка тісно стояли обивательські садиби.

Згідно плану Києва, складеного 1802 р. першим міським архітектором Андрієм Меленським, Козине болото знаходилося у горішній частині Мало-Підвальної вулички. Очевидно, на пагорбі було джерело, важливе для оборони. Навіть водяний млин був колись на Козиноболотному струмку, який і донині часом підмиває вуличний асфальт, і впадає у Хрещатицький колектор.

Тоді це місце не раз малювали художники, у тому числі Шевченко, який у 1846 р. квартирував неподалік. Серед Шевченкових друзів був видатний письменник Микола Лєсков, який в 1850-ті роки мешкав у родичів по вулиці Мало-Житомирській, 11. З 1925 р., за ініціативи Василя Кричевського, у садибі №8-А діє будинок-музей.

У 1834–94 рр. було відомо Козиноболотний провулок, згодом перейменований у Хрещатицький, а з 1954 р. на провулок Шевченка. Наприкінці ХІХ ст. архітектор Карл Шиман запроектував будинок №7, а Володимир Ніколаєв – №№ 9, 13, 18 – вже на розі Михайлівського провулку.

У 1907 р. на західній половині садиби №8 технік Абрам Трахтенберг звів гарний 5-поверховий будинок.

На початку ХХ ст. на Думській площі були прибуткові будинки відомих підприємців Я. Бернера та Я. Каплера, у провулку – готелі «Саксонія» (№4, 1898), «Інтернаціональ»  (№5), «Вікторія» (№9), в яких діяли таємні будинки розпусти, а в сусідніх трактирах «Париж» та «Новий світ» збиралися злодії. В радянський час для працевлаштування безпритульних жінок тут влаштували фабрику ширпотребу.

 

Малопiдвальна, 3 (на фото ліворуч), в 1883 р. будував автор проекту В. Ніколаєв. Акад. В. Вернадський згадував, як тут голодував та замерзав у 1918–20 рр. один із засновників ВУАН Агатангел Кримський (1871–1942) – сходознавець, письменник, поліглот, енциклопедист.

3-поверховий будинок №5. Його проект арх. В. Ніколаєва затверджено в 1883 р., і того ж року автор дав підписку про керівництво будівництвом. Використовувався як прибутковий: на першому поверсі – 4-кімнатна квартира, на другому – дві квартири з передпокоями. 3-й поверх зайнятий під мебльовані кімнати – 7 номерів.

 

Малопiдвальна, 7 (фото). На складному рельєфі з різким перепадом, за проектом архітектора П.Воронцова, було споруджено півтораповерховий цегляний будиночок з гарними декоративними оздобами в стилі неоґотики, з високим ґанком на вулицю та еркером з двору. Тодішній власник ділянки – колезький реєстратор О.Дубицький – нотаріально домовився з власником садиби №5 будуватися одночасно з весни 1883 р., зі спільним брандмауером.

Частково збереглася гарна забудова межі ХІХ–ХХ століть парної стороні вулички: №№ 4 (технік Абрам Трахтенберг, 1910), 6, 8, 10 (арх. Карл Шиман, 1910).

 

Вулиця Малопідвальна, 8. Будинок архітектора Євгена Кириловича Торліна, який стоїть на балконі з дружиною Ганною Гаврилівною та доньками Зіною та Сашою.  На руках у няні – син Микола. 1911 рік.

Малопідвальна, 12, арх. В. Ніколаєв. В буремні 1918–19 рр. мешкав громадсько-політичний діяч Петро Дорошенко.

Малопідвальна, 15, 1896–97, зразок житлової архітектури історизму. Арх. М. Гарденін також керував будівництвом.

У № 29, неподалік вул. Володимирської, мешкав музикознавець Климент Квітка, вдівець Лесі Українки.

Під назвою Мало-Провальна, вулиця фігурує в романі «Біла гвардія» Михайла Булгакова, яку він назвав «найфантастичнішою вулицею у світі»: нею біг Олексій Турбін, відстрілюючись від петлюрівців.

В 1950-ті рр., під назвою Новопушкінська, прокладено вулицю, яка з 1988 р. носить ім’я Бориса Грінченка (1863– 1910) – письменника, етнографа, мовознавця, який з 1902 р. працював у Києві, був упорядником знаменитого «Словаря української мови» в 4-х томах, 1907–1909 рр.

Окрасою тутешніх вуличок є будинки кінця ХІХ – початку ХХ ст. На жаль, історико-архітектурне середовище спотворене пізнішою недолугою забудовою.

 

Вул. Бориса Грiнченка, житлова забудова кінця ХІХ ст. Фото Василя Галайби, початок 80-х років

Використано матеріали києвознавця М. Б. Кальницького.

Валерій Лисенко