Синьо-жовті прапори над столицею України

 

Прапор – один із трьох головних державних символів України. Його історія тягнеться століттями: із синьо-жовтим стягом українці проходили періоди труднощів, здобували незалежність та раділи перемогам.

Під час повномасштабної війни його кольори набули додаткового значення. З прапором українці чинять спротив окупації, воїни щоденно складають присягу, а сині та жовті барви можна побачити на найважливіших міжнародних майданчиках.

23 серпня Україна відзначає День прапора.

Коли в Україні почали утверджуватися синьо-жовті стяги?

Дослідники стверджують, що ці два кольори стали символами ще за часів Київської Русі, а згодом і в Галицько-Волинському князівстві. Але особливо набрало поширення їхнє використання у XVI столітті, коли в Україні розгортався національно-визвольний рух. Його головна рушійна сила, запорізькі козаки, ішли в походи й воювали під хоругвами із синього полотнища з нашитим на ньому лицарем у золотих шатах. Починаючи з XVIII століття, полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих. Поступово синьо-жовті прапори стали символами боротьби за незалежність України. Зокрема, у квітні 1848 року вони з’явилися у Львові й під час революцій за демократичні й національні свободи в цілому ряді країн Європи, що увійшли в історію під назвою «Весна народів». І, звичайно, загальновідомий факт, що синьо-жовтий прапор у 1917–1921 роках став державним стягом Української Народної Республіки.

Але три епізоди, про які ми розповімо, а, мабуть, точніше буде сказати, про які в День Незалежності України нагадаємо, належать до порівняно недавніх часів, коли синьо-жовті прапори врешті замайоріли в центрі української столиці і їхнім ворогам вже не під силу їх побороти. Правда, перший із цих епізодів виглядає по-особливому і має своє символічне звучання й значення.

ПОДВИГ ВІДЧАЙДУШНОГО ДУЕТУ

Київський світанок 1 травня 1966 року. У різних куточках міста мали зібратись колони, щоб вирушити на Хрещатик для участі в традиційній для тих часів першотравневій демонстрації. Місцем формування однієї з колон було перехрестя Брест-Литовського проспекту й вулиці Гарматної, неподалік від  Київського інституту народного господарства. Двірник М. Литвиненко прийшов на роботу рано і під час обходу інститутської території дивився не тільки під ноги. Звівши погляд на споруду головного корпусу, він очам своїм не повірив: над ним майорів прапор. Але не червоний, а синьо-жовтий. Двірник тут же повідомив про це чергового вахтера, той зателефонував проректору з господарських питань і секретареві парткому інституту.

Прапор було знято, доставлено в партком, де невдовзі з’явилася слідча група під керівництвом співробітника КДБ Л. Берестовського. Був складений протокол і відкрито кримінальну справу за фактом посягання – не більш і не менш – «на територіальну цілісність Української РСР». Тодішній голова Комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченко оперативно доповів про цей нечуваний факт у ЦК КПУ (його « Специальное сообщение» прочитав перший секретар ЦК П. Шелест, правда, своєї резолюції на ньому не залишив).

Повідомлення завершувалося словами: «Приняты меры к розыску преступника». Але слідство тривалий час не давало результатів, хоча до нього були залучені додаткові сили. Слідчі дійшли висновку, що шукати тих, хто «посягнув на територіальну цілісність УРСР», необхідно в інституті й найшвидше – у студентському середовищі. Під вивішеним прапором був надпис: «Ще не вмерла Україна. Ще її не вбито. ДПУ». На прапор був наклеєний тризуб, виготовлений з асигнацій УНР. Слідча група вирішила провести серед студентів КІНГу серію диктантів для виявлення почерку автора надпису. Вдалося встановити, що синьо-жовтий прапор був пошитий з двох жіночих шарфів відповідних кольорів, придбаних у близькому до інституту універмазі «Жовтневий» (цей факт пригадала продавчиня універмагу).

 

Арешт організаторів цієї відчайдушної акції відбувся наприкінці лютого 1967 року. Їх виявилося двоє – Георгій Москаленко і Віктор Кукса. Перший родом з Одещини. Його батько працював докером в Одеському порту, мати куховарила в місцевому санаторії. У 1944 році гнана війною сім’я переїхала в Ширяївський район Одеської області. З 1955 року Георгій приїхав у Київ, працював слюсарем-сантехніком на будівництві, три роки відслужив у армії. Повернувшись до Києва, закінчив вечірню школу і вступив на вечірнє відділення Київського інституту народного господарства. Проживав у робітничому гуртожитку, в одній кімнаті з Куксою. Віктор Кукса родом з Богуславського району Київської області. Як і Георгій, він теж приїхав до Києва на будівництво і також пройшов армійську службу, після чого, без відриву від роботи в одному з київських будівельних управлінь, здобув середню освіту в вечірній школі.

 

Віктор Кукса і Георгій Москаленко в незалежній Україні

Отже, обидва юнаки не належали до активних учасників дисидентського руху, який у шістдесяті роки набув у Києві поширення. Правда, поступово вони відкривали для себе – головно через прослуховування зарубіжних радіопередач – пов’язані з цим рухом події та його діячів. Віктор Кукса, крім цього, ділився з товаришем розповідями про своїх родичів, які брали участь у національно-визвольних змаганнях часів УНР та про знаменитих людей, які в різні роки мешкали в його рідному селі Саварка – репресованого українського математика Михайла Кравчука та майбутнього генерального конструктора авіаційної техніки Архипа Люльку.

Задум підняти над Києвом синьо-жовтий прапор виник у Віктора й Георгія незадовго до його здійснення, точніше – за два тижні до 1 травня 1966 року. Спочатку вони обговорювали варіант вивісити прапор над Київським вокзалом. Але цей намір відкинули, бо для обох він не виглядав реальним. Тоді й виник варіант з КІНГом, де навчався Георгій. У ніч на 1 травня вони непомітно проникли на територію інституту. Як і було домовлено, Кукса пожежною драбиною піднявся на дах головного корпусу, зрізав кухонним ножем червоний прапор, на його місце прикріпив синьо-жовтнй. А Москаленко в цей час підстраховував товариша внизу з набитим сіркою самопалом (для попередження про можливу небезпеку). Коли вже прапор майорів над інститутом, хлопці полили місце під пожежною драбиною бензином, щоб службові собаки слід не взяли, і повернулися до гуртожитку.

Слідча група довго шукала організаторів і творців цього зухвалого дійства, а суд над ними був короткий. На закритому засіданні тогочасний Київський обласний суд «за проведення антирадянської пропаганди й агітації та носіння холодної зброї» (згаданого вище самопала! – ред.) Георгій Москаленко відбув три роки ув’язнення в таборах суворого режиму в Мордовії, а Віктор Кукса – два.

У незалежній Україні Москаленко і Кукса були повністю реабілітовані й удостоєні державних нагород. На честь першого з них у Бучі, на будинку, де він жив після звільнення з неволі й до останніх днів свого життя, що обірвалось у 2021 році, встановлено меморіальну дошку.

Меморіальна дошка на честь мужньої «Першотравневої двійки», як називають обох відчайдухів, встановлена і на головному корпусі КІНГу, нині Київського національного економічного університету, де вона творила свій, без перебільшення буде сказати, подвиг.

Йдучи на цей подвиг, вони не були дисидентами і не вважали себе героями, але ними стали. Характерна в цьому зв’язку одна деталь. Не важко догадатися, що підпис «ДПУ» під  гаслом «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито!» означає «Демократична партія України». Але ж, звісно, такої партії тоді, у шістдесяті роки, не було. Однак вона появилася з проголошенням Незалежності України. Її найактивнішими діячами були Юрій Бадзьо, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Іван Драч, Роман Іваничук, Юрій Цеков, Галина Гордасевич, Віталій Дончик. І в їхньому ряді був і Георгій Москаленко.

ЧОМУ І ЯК ВІДТЯГУВАЛИ ДО ВЕЧОРА ПІДНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАПОРА НА ХРЕЩАТИКУ

Із часу, коли студент і робітник таємно підняли синьо-жовтий прапор над КІНГом, минуло двадцять чотири роки, але як усе в Києві та загалом в Україні разюче змінилося! 24 липня 1990-го на підняття прапора на Хрещатику, біля Київради, як на величне свято, зібралося двісті тисяч людей. Це людське море злилося з різних київських вулиць і майданів. Але головним і найбільшим був потік із Софіївської площі, де обряд освячення національного прапора провели священники Української автокефальної православної та Української греко-католицької церков. Урочисту церемонію посвяти здійснив архимандрит УАПЦ Володимир (Романюк). Після цього прапор на піднятих руках несли на Хрещатик десятки людей. Попереду них ішли молоді люди в козацьких і стрілецьких одностроях. Близько сьомої вечора всі учасники цього дійства зібрались біля високої, спеціально підготовленої прапорної щогли, щоб підняти на ній синьо-жовтий стяг.

Однак до цього урочистого моменту в приміщенні самої Київради майже весь день вирували гарячі суперечки й пристрасті. Адже не забуваймо: на той час ще існувала радянська влада і до розпаду Союзу залишалось більше як рік. Щодо Київради, то в ній теж іще переважала прорадянська більшість, хоча голос прихильників незалежної України поступово міцнішав. У цьому разі під час засідання президії Київради цей голос, посилений багатолюддям Хрещатика, переважив тих, хто виступав проти підняття біля Київради синьо-жовтого прапора.

Ось як згадує про цей день тодішній заступник голови Київради Олександр Мосіюк, який вів того дня засідання президії, виконуючи обов’язки голови Київської міської ради: «За тиждень до підняття прапора над Києвом, 16 липня, Верховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це дало потужний поштовх для національної самоідентифікації українців. Тоді ж в Україні активізувався національний рух, і водночас національна символіка почала витісняти радянську». Згодом у спогадах для Українського інституту національної пам’яті Олександр Мосіюк, який був у епіцентрі київських подій, пригадав деталі підняття національного прапора на головній вулиці української столиці.

За його словами, це була дуже потужна акція, організована саме Київрадою.  «Навіть не можу сказати точно, хто саме в Київраді її зініціював. – розповів О. Мосіюк. – Я знаю, хто найактивніше над цим працював. У нас була така комісія, яку очолювала кореянка Світлана Лі. Це комісія, яка опікувалася запровадженням в життя закону про державність української мови. Такий закон був ще старим українським радянським парламентом ухвалений, але його, звичайно, не дотримувано. Саме її заступник Саша Кулик написав перше рішення, потім його вдосконалювали. Справа в тому, що процес відродження української національної символіки йшов від західного кордону, із Заходу на Схід. Першим піднімали прапори десь в Стрию, потім –  Львів, Івано-Франківськ, Житомир, деякі області Західної України навіть пізніше підняли, але наша центральна влада на це все ще так дивилася: там щось десь на периферії відбувається, тільки не в Києві, не дай Боже, щоб в Києві, в Києві цього немає. У Києві ще за прапор могли і побити, заарештувати на кілька діб. Коли люди намагалися демонструвати на мітингах ці прапори, то цілком було поширене явище, коли застосовували силу проти цих людей. І 24 липня була Київрадою вчинена така смілива акція, добре підготовлена».

У чому полягала ця підготовка? Відповідаючи на це питання, Олександр Мосіюк нагадує, що була сесія в Київраді, яка мала ухвалювати головні рішення. А ще була створена президія як дорадчий орган при голові Київради, яка мала право ухвалювати рішення в перерві між сесійними засіданнями, однак ці рішення потім все одно мали на сесії підтверджуватися, тобто реальних повноважень у президії не було. Але президія взяла на себе таку сміливість: проголосуймо й узаконьмо в Києві національну символіку – синьо-жовтий прапор, тризуб. І  20 липня президія ухвалила таке рішення за основу (у цілому рішення не пройшло, бо було дуже багато заперечень). Двадцять четвертого липня, коли зібралося наступне засідання президії, де, зокрема, мали затверджувати це рішення, виявилося, що кворуму немає. Комуністи своєю неявкою просто зірвали його.

І тут спрацювала одна обставина. Готуючи акцію з підняттям прапора, її організатори вступали в контакти з правоохоронними органами. У демократичної частини депутатів Київради склалося, за словами О. Мосіюка,  хороше взаєморозуміння з тогочасними керівниками київської міліції. Причина була одна: ці керівники знали, що в разі якихось сутичок міліціонери стоять завжди на передньому краї – і їх б’ють, і вони б’ють когось, тож вони перші потерпають від всіх цих сутичок. Тому серед міліції також були настрої, не дуже прихильні до радянської влади. Хоча керівники міліції й були комуністами, але вже відчувалося, що корозія настає всередині системи, і цей силовий блок не довіряє своїм комуністичним провідникам. З правоохоронцями вже можна було говорити. А Мосіюку легко було з керівниками міліції говорити ще й тому, що в нього батько був працівником міліції (на Волині працював в обласному управлінні МВС), і це теж певну роль відіграло.

На той час склалася така ситуація: керівника київської міліції не було, виконував його обов’язки заступник – полковник Володимир Шапошник. Мосіюк з ним зустрівся за день до підняття прапора, 23 липня, на майданчику перед входом у Київраду, і між ними відбувся такий діалог:

Шапошник: - Я знаю, що ви будете прапор піднімати.

Мосіюк: - Я думаю, у принципі, так.

Ш.: - Я вас єдине, що прошу, не робіть це рано".

М.: - Ну, о 6 годині вечора, це хіба рано?

Ш.: - Так, це рано трошки. Піднімайте хоч на годину пізніше.

М.: - Чому?

Ш.: - Тому що спецпідрозділи будуть застосовані проти вас. Уже є чітка команда. Будуть застосовані спецпідрозділи, нічого ви не піднімете, якщо не буде повно людей. Якщо тут вщерть не буде заповнено людьми, ви нічого не піднімете. Будуть застосовані спецпідрозділи. Вас розженуть, заберуть ваш прапор, і нічого у вас не вийде, що б ви там не ухвалювали.

М.: - Добре, тоді змінимо час.

І от 24 липня починається засідання президії Київради, на якому, зокрема, мало розглядатись питання й щодо прапора. Але вранці з’являється в пресі рішення міськкому партії, яке категорично не рекомендувало президії ухвалювати це рішення. Мовляв, комуністи проти, всі проти, треба проводити якийсь референдум. І взагалі не зрозуміло, а чому синьо-жовтий, а не малиновий, а чому не якийсь триколірий прапор. Треба порадитися з трудовими колективами, і взагалі, це не думка більшості киян, це ви тут щось вигадали собі, якийсь синьо-жовтий прапор, – це ж прапор Петлюри і Бандери, і чому ви тут маєте петлюрівсько-бандерівські прапори піднімати?.. От така була позиція міськкому партії.

«Це вплинуло, звичайно, на депутатів – членів президії. – пригадує О. Мосіюк. – Засідання вів спочатку голова Київради Арнольд Назарчук, і от він цього сценарію не знав, він же не з нашого блоку. Я ж то знаю, що треба тягнути до вечора. У нас в ту залу, де проходило засідання президії, вже прийшло, може, кілька десятків депутатів Верховної Ради. Була вся Народна Рада, були Павличко, Заєць, Головатий, Михайло Горинь. Ну, і там в нас були ще деякі інші питання в порядку денному.

Я прошу: "Арнольде Григорович, дозвольте, ми це питання про прапор там у кінець порядку денного поставимо, у нас тут є питання картоплі, ще чогось, ось нам тут треба допомагати людям в тролейбусному депо – там в них є якісь проблеми, вони хочуть страйкувати". Тут, значить, уже десь так ми до обіду доходим, хтось  із міськкому партії виступає: "Товарищи, бастует троллейбусное депо, надо ехать с людьми вести переговоры". Каже, що треба закрити засідання. Потім ми з’ясували, що це спеціально міськком партій організував страйк у депо. Метою було припинити наше засідання, зірвати підняття прапора.

Ми не пішли на повідку, наші депутати категорично проти, нікуди ми з вами не поїдемо. Ми посилаємо просто групу депутатів, щоб провела переговори з робітниками, які страйкують, з’ясувала, які їхні вимоги, запросила сюди делегацію, і ми будемо шукати компроміс, можливо, чимось їм там допоможемо, зарплату їм будемо підвищувати чи ще щось. Тоді голова Київради каже, що в нього серце болить: "Олександре, я поїду додому, я не можу". Він розуміє, що  відбуватиметься. Ну, кажу: "Дякую вам". Він поїхав додому, а я засідання продовжую. Я стаю виконувачем обов’язків. Веду засідання, а в мене вже є сценарій, я ж розумію, що має відбуватися. І ми ведемо поступово, надаємо слово всім охочим. Я чекаю сьомої години вечора.

До сьомої години вечора цей прапор вже був прикріплений до древка внизу, і от люди чекають, значить, ситуація весь час напружується, повний двір спецпідрозділів. Вони ж всі приїхали, автобуси, сльозогінний газ, хлопці в масках із палками, все, готові виконувати команду, щоб почати зачистку. Достатньо було, щоб хтось кинув цеглину, розбив вікно…

 І тут, справді, міліція була на висоті… Керівник міліції полковник Шапошник заходить у зал, де в нас іде засідання, підходить до мене і каже: "Пане Олександре, що мені робити? Повно людей, тролейбуси їздять". Я кажу: "Перекривайте рух". Він перекриває рух. І як тільки перекриває рух, зупиняються тролейбуси, на дахах тролейбусів зразу повно людей, на деревах, на дахах будинків, на балконах – 200 тисяч, таку цифру назвав мені один літній чоловік, історик…

Приходить година "Х", кажу Шапошнику: "Яка ситуація?". Він каже: "Ніхто мені ніяких команд не дає. Влада? В мене враження, що вже влади взагалі немає тут. Я буду виконувати те, що ви скажете". Я кажу: "Будемо вже голосувати, хлопці", а голосувати-то вже немає кому. Тоді в нас був такий депутат-юрист Микола Грабар, він десь перед тим у прокуратурі працював, і він, значить, видає таку пропозицію. Каже: "Ухвалімо рішення протокольно". Ну, що таке протокольне рішення? Це не рішення, це просто коли у виконавчій владі відбувається якась нарада, керівник хоче дати доручення і каже: "Ну, протокольно рішення ухвалюємо, так, ви не заперечуєте?". Це рішення, за яке не голосується, яке, по суті, рішенням як таким юридично не є, це просто певна дія така-от. Я кажу: "Ну, супер, ухвалюємо рішення протокольно". Усі мовчать. "За", звичайно, всі. Тоді кажу: "Я беру на себе відповідальність". І ми йдемо піднімати прапор, у залі оплески, крики, погрози.

Це цікаво дуже було, такий собі трилер, зараз згадую, як мені закидали: "Що ви робите? Та ви ще молода людина. Ви ще пошкодуєте про це!". "Ну що ви, – кажу, – подивіться, скільки людей там стоїть". Я йду вниз. Піднімаємо прапор, хор Леопольда Ященка співає "Ще не вмерла Україна", "Боже великий, нам Україну храни". Це щось неймовірне було. І, мабуть, це був найщасливіший день мого життя».

Прапор підняли, однак були побоювання, що його можуть зірвати і знищити, тому організатори акції ухвалили рішення про чергування патріотичних киян біля флагштока. Але побоювання виявилися марними: охочих зірвати прапор так і не знайшлося. Часи вже були інші.

У День проголошення Незалежності України

НАД ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ СПОЧАТКУ ПІДНЯЛИ ДВА ПРАПОРИ

Наступного дня визначний український письменник Олесь Гончар зробив у своєму щоденнику такий запис: «Над Київською міською радою замайорів жовто-блакитний прапор! О 7 год вечора освятили й підняли. Людей було багато, і молодь, і старші розуміють значення події. Щойно дзвонила Алла Платонівна [Бажан], бігала, каже, раненько дивитись, чи не зняли. Майорить! Хтось діждеться, що замайорить і над цілою Україною. Хтось дочекається».

Чекати довелось тринадцять місяців. Увесь цей час на Хрещатику вивищувано національний синьо-жовтий стяг, а над Верховною Радою – радянський червоно-блакитний. Змінювали прапор над куполом українського парламенту через десять днів після проголошення Незалежності України. І теж за драматичних обставин. Площа біля ВР, прилеглі до неї вулиці, парки й сквери були вщерть заповнені людом.

Та головні події й найбільш гарячі пристрасті вирували того дня, 4 вересня 1991 року, у сесійному залі парламенту, де якраз і розглядалось питання про підняття над куполом ВР синьо-жовтого прапора, проти чого рішуче виступала депутатська комуністична більшість. Переконуючи її представників, народний депутат Іван Драч наголосив, що українці відстали від інших пострадянських республік, над парламентами яких уже підняті національні прапори. Показовим став факт підтримки його комуністом, заступником начальника внутрішніх військ МВС СРСР по Україні та Республіці Молдові Василем Саніним, який теж закликав ухвалити постанову про національний прапор.

Але більшість не поступалася. Щоб вийти з тупикової ситуації, народний депутат Володимир Яворівський запропонував компромісний проєкт постанови: на перехідний період передбачалось, що червоно-синій залишатиметься «державним», а синьо-жовтий – «національним». Проте й цей варіант більшість не підтримала: два голосування не дали результату. Після цього Голова Верховної Ради Леонід Кравчук зробив заяву: якщо і третє голосування буде провальним, він подасть у відставку. І це подіяло. З третього разу була ухвалена постанова про підняття над Верховною Радою синьо-жовтого прапора.

Але в дивний спосіб. Ми на площі раптом побачили, як синьо-жовтий піднімається, а червоно-синій залишається: над будівлею парламенту – два прапори! Це спричинило обурення учасників  багатолюдного мітингу. Вони почали скандувати слово «Ганьба!». Пролунали й голоси іти на штурм Верховної Ради, могла пролитися кров. Там, у сесійному залі, мабуть, зрозуміли, наскільки абсурдним було поєднання двох прапорів і загрозливою наелектризована ситуація. Як потім нам стало відомо, Леонід Кравчук ухвалив рішення залишити на флагштоку лише синьо-жовтий прапор. І це було невідкладно зроблено під гаряче схвалення мітингу.

Чи справді Кравчук готовий був подати у відставку? На це запитання він після засідання відповів, що то, мовляв, у тій тупиковій ситуації був його тактичний хід. Іншого способу розрулити її він не бачив, але  був упевнений, що парламент за його відставку не проголосує.

Ще тоді виникало й інше питання: чому синьо-жовтий стяг не став державним 24 серпня того року, під час ухвалення Верховною Радою Акту проголошення Незалежності України? Думається, для відповіді на нього варто пригадати події того дня. Тоді, після горезвісного путчу в Москві, головним було проголосити незалежність. І за це проголосувала конституційна більшість народних депутатів (незалежність України підтримали 346 депутатів). І це було головним питанням і підсумком того дня. Правда, депутат Василь Червоній на засіданні ВР 24 серпня пропонував підняти над будинком Верховної Ради синьо-жовтий стяг. Але ця пропозиція не розглядалася, натомість національний прапор відразу після голосування за незалежність таки вдалося внести до зали засідань парламенту.

Історія з утвердженням синьо-жовтого прапора в Києві й у всій Україні набула після цього стрімкого продовження. Вісімнадцятого вересня 1991 року ініціативу взяла на себе Президія Верховної Ради України, узаконивши своїм рішенням використання синьо-жовтого стяга. Після цього його почали піднімати по всій Україні – від Донбасу до Закарпаття та від Полісся до Криму. Поступово українську символіку визнав і світ. Так повернулись у сучасне життя два кольори – синій і жовтий, барви мирного синього неба і життєдайного жовтого колосся, які вподобали і втілювали в державній атрибутиці Київської Русі та повсякденному бутті ще наші далекі предки.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України