У травні 1887 р. в Москві мати віддала Макса до приватної
чоловічої гімназії Л. І. Поліванова, що знаходилася на Пречистенці, 32. Всі
предмети: Закон Божий, російську мову, чистописання, читання, арифметику і
французьку мову – школярик уже знав напам’ять; студент Никандр Туркін готував
вихованців на совість. На кілька годин вириваючись із дому, вдихаючи на повні
груди п’янке повітря свободи, підліток не пустував, а... писав вірші, навіть
брався перекладати Гейне. У серпні 1888 р. хлопчик перейшов у 1-у Московську
казенну гімназію і, як сам згадував:
- Це були найтемніші й найобмеженіші роки мого життя, сповнені туги і безсилого протесту проти нелегкотравних і непотрібних знань.
Навчався він настільки погано, що в 1890 р., тобто у
третьому класі, залишився на другий рік. За два роки гімназист записав у
щоденнику:
- Мрію про Південь і молюся, щоб стати поетом...
А через півроку:
- Моє теперішнє найзаповітніше бажання – бути письменником.
* * *
Зміни літали у повітрі, торкнулися вони й їхньої сім’ї.
Проживши 12 років у Першопрестольній, вдова Олена
Оттобальдівна Волошина разом з московським лікарем, а від 1890 р. її цивільним
чоловіком Павлом Павловичем фон Тешем (1842-1908), з яким вони разом працювали
на Московсько-Брестській залізниці, – вирішила змінити обстановку. За
рекомендацією зросійщеного німця, лютеранина за віросповіданням П.П. фон Теша,
мати М.О.Волошина придбала земельну ділянку поблизу болгарського поселення
Коктебель, за десять км від Феодосії і 3 червня 1893 р. разом із сином вирушила
назад, до Криму. Ні, не кажіть, а щось романтичне відчувалося в тому її
душевному русі. Схоже на те, як у минулому німецькі колоністи освоювали гірські
хребти Криму, так й Олена Оттобальдівна, ймовірно, наважилася цивілізувати
Коктебель. Свій шматок землі вона засадила фруктовими деревами, поклавши
початок нинішнього парку Літфонду. За кілька років у Коктебелі облаштувалися:
дитяча письменниця Наталя Іванівна Манасеїна, поетеса Поліксена Сергіївна
Соловйова, а також оперні співаки – драматичне сопрано Марія Адріанівна
Дейша-Сіоницька та бас Володимир Іванович Касторський.
Не радував, хіба що... Максик. У його мемуарах читаємо:
- Коли відгуки про мої московські успіхи матір подала до
Феодосійської гімназії, директор навчального закладу, гуманний і старий Василь
Ксенофонтович Виноградов (1843-1894), розвів руками і мовив:
- Вельмишановна пані, ми, звичайно, вашого сина приймемо,
але мушу попередити: ідіотів ми виправити не в змозі.
Олена Оттобальдівна була жінкою інтелігентною і скандал не
влаштувала. Взагалі, дивні відносини матері й сина бачилися неозброєним оком.
Як занотувала у мемуарах російська поетка, перекладачка та літературний критик
Євгенія Казимирівна Герцик (1878-1944):
- Ось я вперше в Коктебелі, що виявився таким не схожим на
теперішні модні курорти. Нелюдно... Продряпуюся колючою гущавиною до будинку
Волошина. Витягуючи відро, біля колодязя стоїть хтось, одягнений точнісінько,
як він, із сивим, вітром розпатланим волоссям... Мати! Але під суворою
зовнішністю Олени Оттобальдівни ховалася на диво доброзичлива, поблажлива, чужа
дріб’язковості натура... Нам тоді було не до життєвих коренів... За визнанням
Макса, ласки материнської він ніколи не знав. Мати йому була, скоріше, за
приятеля, старого холостяка, в основному – поступливого, хоча не позбавленого бурчання.
* * *
Із підліткового віку Олена Оттобальдівна привчала сина до
самостійності, але піший шлях з Коктебелю до Феодосії гористою пустельною
місцевістю вважала довгим, тому її син мешкав на найманих квартирах у Феодосії…
З іншого боку, хлопчина додому теж не поспішав. Як ви реагували б, якби до
обіду мати вас кликала, дмухаючи в бляшану трубу, та годувала казанком рідкого
відвару капусти, виставленим за простий дерев'яний стіл – без скатертини, на
терасі з земляною долівкою? Тому його життя поза рідною домівкою навіть пом’якшувало
гімназійне жахіття.
Чим далі, тим більше його вірші подобалися слухачам, і Макс
одержав перше щеплення літературною славою. Як тієї пори п’ятикласник
потребував схвалення дорослої людини, а ще – щоб він, як батько, розумівся на
літературі! Придивившись до викладачів гімназії, поцікавившись у однокласників,
юнак визначив: його наставником стане цікавий і талановитий вчитель російської
мови Юрій Андрійович Галабутський (1863-1928):
- Пригадую, восени 1893 р. я взяв зошит віршів і пішов
показувати. Педагог мешкав у класичному місці Феодосії – на Карантинній горі, у
будинку мадам Купідонової... І досі закарбувалося в пам’яті його благовиде
молоде обличчя з м’якою українською посмішкою, його гречний прийом.
Як уже говорилося, керував Феодосійською чоловічою гімназією
Василь Ксенофонтович Виноградов – “прекрасна, гуманна людина і мудрий
директор”. Коли він помер, 20 вересня 1894 р. Максиміліан Волошин написав
присвяту “Над могилою В.К.Виноградова” і насправді прочитав свій твір над
могилою покійного освітянина. Це був перший друкований вірш юного поета, згодом
вміщений у збірці, упорядкованій феодосійськими викладачами і присвяченій
пам’яті В.К.Виноградова:
- Весть о смерти мгновенно промчалась. / Всякий был глубоко
поражен. / “Да, он умер!” – кругом раздавалось, / Но казалось, что жив еще он.
/ Только тут вот, при этой могиле, / Мы познали вполне в первый раз. / Как его
глубоко мы любили, / И как много он сделал для нас.
Третім добрим генієм в Україні виявився... Ні, даруйте, але
все по порядку.
У Феодосійській чоловічій гімназії у Максиміліана Волошина
виявився нахил до малювання. Її почесний попечитель, всесвітньо відомий
мариніст, колекціонер та меценат Іван Айвазовський (1817-1900), котрого в місті
за очі називали “Цар-і-Бог”, – у гіршому разі: “Цар моря” – завжди цікавився
успіхами вихованців у навчанні, а особливо – в малюванні. Переглядаючи малюнки
школярів, Іван Костянтинович звернув увагу на роботи гімназиста і схвально
відгукнувся про творчий доробок. У Будинку-музеї М.О.Волошина в Коктебелі ще
зберігся альбом дитячих малюнків і проб аквареллю юного школяра.
* * *
Взагалі, Макс був особистістю, щедро обдарованою талантами,
підліток не тільки писав вірші й здобув з-поміж місцевої інтелігенції звання “другий
Пушкін”. Улітку 1895 р., за власним бажанням, він самостійно узявся вивчати
історію філософії, а 2 лютого 1896 р. у Феодосії в гімназійній постановці
“Ревізора” школяр виконав роль городничого. У листопаді 1896 р. восьмикласник
написав твір на педагогічну тему “Вплив виховання на людину, за літературними
типами”. Головне було – не промахнутися в тому, чому віддати перевагу, не
розмінятися на дрібниці, у численних швидкоплинних захопленнях не просвистіти
шанс.
Але не треба розписувати дурниці, мовляв, тодішня Феодосія
була звичайним провінційним містом. Не треба, і поясню чому… Геніїв, талантів і
диваків на Півдні Російської імперії завжди народжувалося чимало. Ось яскравий
приклад… Разом із однокашником Олександром Пешковським гімназист Волошин мешкав
на квартирі полковника прикордонної варти Михайла Митрофановича Петрова, котрий
вважався старожилом східного Криму. Як згодом пригадував поет:
- Михайло Митрофанович був майстром на всі руки, людиною
різносторонньою і талановитою. Наприклад, він ставив аматорські вистави, сам
чудово грав на сцені, декламував, був прекрасним маляром. У Феодосії ви б не
знайшли жодного старого будинку, де б на стінах не висіли його акварельні
види... Окрім того, у нього була слюсарна майстерня, бо полковник Петров винаходив
літальний апарат, будував крила, придумав велосипед власної конструкції.
Тоді ще велосипеди у широкий вжиток не ввійшли. Але винахід,
мабуть, виявився невдалим, бо Олексій Олексійович Польовий, котрий славився в
Феодосії дотепністю, будучи в той час писарем, помістив велосипед у списки
“нерухомого” майна М.М.Петрова. Мешкаючи в будинку Петрових, Макс Волошин бачив
сидіння від “нерухомого” велосипеда. Ним виявилося коване крісло таких розмірів
і ваги, що зрушити його з місця однією рукою ніхто не міг.
* * *
Тому я й кажу: абияк Крим не збагнути, надто багато, так би
мовити, “загальних місць”. Південь України треба полюбити, лише тоді
первозданність тобі й відкриється. Якщо в перше літо незграбного підлітка у
Коктебелі зустрічала виключна скупість природи та убогість фарб, то це діялося
не тому, що довкола Феодосії ще не назбиралося незвичайної виразності та
витонченої елегантності.
- Мені хочеться розповісти дещо про Коктебельський пейзаж. Я
цілком серйозно вважаю, що Коктебельский пейзаж – один з найкрасивіших земних
пейзажів, які я бачив. Взагалі, про пейзажі потрібно не лише багато думати, а й
багато порівнювати. З усіх своїх великих мандрів у житті я найбільше порівнював
саме пейзаж. Зустрічаються пейзажі найрізноманітнішого віку. Є зовсім молоді, є
– глибокої давнини. Тому що пейзаж, як обличчя країни, може бути різноманітним,
як людське обличчя. Все, що пережито землею, – відображено в пейзажі.
Такі речі чужинцеві не збагнути. Як Максиміліан Волошин
пізніше зізнався:
- Знадобилися довгі роки моєї юності, присвячені мистецтву і
мандрівкам, щоб відкрити оригінальність і красу Коктебеля.
Не один рік Мандрівник Всесвітом шукав “справжню
батьківщину... духу”. Мистецтво це тонке. А поки, 6 червня 1897 р. юнак
закінчив міську чоловічу гімназію. Як? Не брехатиму і я, коли Бог, котрий забув
Себе, сам зізнався:
- Навчався я погано, навіть – з репетиторами. Сидів в одному
класі по два роки, і як я все-таки примудрився отримати атестат зрілості – не
збагну. Тим паче, що я був, мабуть, дитиною дуже допитливою, обдарованою
пам’яттю і талантами.
Все недоотримане на шкільній лаві можна надолужити в зрілому
віці. Проте найменшим чином недоотримані виховання почуттів Митця не заповнити
нічим і ніколи. До честі і щастя Максиміліан Волошин вивчив на “відмінно” безсмертне:
Феодосію з її генуезькими фортецями і турецькими руїнами, Коктебель і морське
узбережжя, запах полину і громаду стародавнього вулкана Карадаг.
* * *
Немов прощаючись із Коханою, 9 квітня 1897 р. юнак записав в
щоденнику:
- Яка ніч! Щойно я стояв на балконі. Свіжий морський бриз,
густа місячна тінь від будинку, що лягла на тротуар, білясті півтони дерев,
перспектива вулиці, яка далеко зливається в одну неясну пляму, легкий силует
корабля біля узбережжя і тихі звуки міста, що засинає... Дивний,
напівсмутний-напівмрійливий і дуже гарний настрій. Всі почуття і думки
набувають особливої м’якості і гармонійності, а потім теж переходять у
напівтони. Прагнення до чогось хорошого, мрії про минуле і про майбутнє, легкий
шал млявого вітру і безпричинні сльози чомусь навертаються на очі.
Та знову в його життя втрутилися звичаї старших: далися ж цим батькам династії – порятунку нема! Не секрет, особисто Макс мріяв навчатися на історико-філологічному факультеті, але за сімейною традицією – розумієте, пам’ять про покійного батька!!! – довелося вступати на юрфак Московського університету, куди хлопця зарахували 1 серпня 1897 р.
Тим часом до Москви повернулася зовсім інша людина.
20-річний юнак відвідував музеї і театри, засів перекладати поему “Німеччина.
Зимова казка” Генріха Гейне, а також дещо із Ніколауса Ленау та Фердинанда
Фрейліграта, а з викладачів виділяв, хіба що, ординарного професора кафедри
політекономії (!) і статистики Олександра Івановича Чупрова (1842-1908). Як
активіст студентського земляцтва, він свідомо долучився до піклування про
нужденних, зокрема, збирав кошти на користь “недостатніх” (читай: бідних)
студентів. Одне слово, від жовтня 1897 р. студент М.Волошин опинився під...
очним наглядом поліції.
* * *
Ні, Великий Пан Коктебеля не ходив у записних
революціонерах, котрі ночами клеїли прокламації, не мигаючи, дивилися в очі
місцевим городовим і під кумачем неподалік заводської прохідної підтримували
страйки робітників. Макс був іншим. Його новий світ глибоко розкривали
відповіді на запитання “Тургенівської” анкети, заповненої юнаком 20 квітня 1898
р.:
1. Ваша улюблена чеснота? – Самопожертва та старанність.
2. Улюблена риса у чоловіків? – Жіночність.
3. Улюблена риса у жінок? – Мужність.
4. Ваше улюблене заняття – Подорож і розмова удвох.
5. Відмінна риса Вашого характеру? – Розкиданість.
6. Як Ви уявляєте щастя? – Володіти натовпом.
7. Як Ви уявляєте нещастя? – Втратити віру в себе.
8. Ваші улюблені колір і квіти? – Блакитний, конвалія.
9. Якби Ви були не Ви, ким би Ви бажали бути? – Олександром
Матвійовичем Пешковським (співрозмовник і до кінця життя вірний друг; 1878-1933
– О.Р.).
10. Де б Ви хотіли жити? – Там, де мене немає.
11. Хто Ваші улюблені прозаїки? – Діккенс, Достоєвський.
Як по-юнацьки, категорично, розкидано… За настирність довелося заплатити. З огляду на причетність до Всеросійського студентського страйку, а також за “негативний світогляд” і “схильність до всякої агітації” 15 лютого 1899 р. Максиміліана Волошина відсторонили від занять і через неблагонадійність вислали… до провінційної Феодосії.
Мав зробити свою чисту справу Коктебель: привести почуття і
думки до стану особливої м’якості та гармонійності. Зрештою, колись і в житті
Бога, котрий забув Себе, також мали проявитися напівтони. А що у такій справі
може бути кращим за калейдоскоп, яким насолоджуєшся у легкій подорожі?
* * *
Отже, вектор руху став зрозумілим. Разом із матір’ю, Оленою
Оттобальдівною та дочкою П.П. фон Теша – Євгенією фон Теш, 29 серпня 1899 р.
Максиміліан Волошин залишив Феодосію, аби вирушити в першу закордонну подорож.
Маршрут вони збудували чарівний: Київ – Краків – Відень – Венеція – Верона –
Луґано – Цюріх – Люцерн – Берн – Женева – Мілан – Локарно – Базель. У
швейцарському містечку Тезисі допитливий турист написав вірш “Via mala” (лат.
“Погана дорога”), маючи на увазі гірську дорогу на Рим в Альпах:
- Там с вершин отвесных / Ледники сползают, / Там дороги в
тесных / Щелях пролегают. / Там немые кручи / Не дают простору, / Грозовые тучи
/ Обнимают гору. / Лапы темных елей / Мягки и широки, / В душной мгле ущелий /
Мечутся потоки. / В буйном гневе свирепея / Там грохочет Рейн. / Здесь ли ты
жила, о, фея – / Раутенделейн?
- Уперше потрапивши за кордон, 21-річного віку, я ходив
картинними галереями цілковитим дикуном, наївно дивуючись: – “Яку дурницю
писали ці ваші старі майстри, хіба це наша Третяківка!”
У середині жовтня 1899 р., через Кельн, мандрівники прибули
до Берліна. Тут у Великого Пана Коктебеля виникла можливість подивитися на
Європу “з висоти азійських полонин”, аби відчути “відносність європейської
культури”. Як вільний слухач допитливий юнак відвідував лекції в Берлінському
університеті, вивчав німецьку мову і... працював над авторською поемою “XIX
століття”.
* * *
Коли за рік Мандрівник Всесвітом повернувся до Москви,
пристрасті ущухли. Тож у лютому 1900 р. Максиміліану Волошину вдалося поновитись
у Московському університеті. Студент-правник вивчав... історію мистецтва, писав
рецензії й статті для журналу “Російська думка”, брав участь у діяльності
виконкому Московської студентської організації і засів за... італійську мову.
Він навіть перейшов на III курс юрфаку. На радощах разом зі студентами Леонідом
Кандауровим, Василем Ішеєвим та Олексієм Смирновим з Москви у травні 1900 р.
вони вирушили в самостійну закордонну подорож. По черзі друзі вели журнал,
відвідуючи Варшаву, Відень, Лінц, Мюнхен. Усюди вони оглядали музеї, виставки,
пам’ятники старовини. У селі Обераммерґау вони потрапили на справжню
“містерію”. Пішки четвірка подолала полонини, перевали і льодовики Тірольських
Альп. Опинившись в Італії, подорожні побачили озеро Комо, Мілан, Геную, Пізу,
Флоренцію, Рим і Неаполь.
Коли четверо мандрівників повернулися на батьківщину, а
саме: 21 серпня 1900 р. – виявилося, тут Макса зачекалися. Просто в Судаку, під
час безтурботних мандрів Кримом, за підозрою в розповсюдженні нелегальної
літератури його заарештували і під білі рученьки етапували в Басманну частину
Москви та два тижні протримали в камері-“одиночці”. Виявилося, справу про
студентські заворушення не закрито, а участь у Всеросійському студентському
страйку Богу, котрий забув Себе, не подарували.
Через два тижні М.О.Волошина вислали зі столиці – до
особливого розпорядження. Щоб попередити більш серйозні неприємності, 17
вересня 1900 р. студент-правник підрядився робітником на будівництво
Ташкентської-Оренбурзької залізниці, а насправді, мандруючи середньоазіатською
пустелею, у складі дослідницької експедиції, очолюваної В.О.Вяземським,
прокладав трасу майбутньої дороги. Півтора місяці в степу з караваном верблюдів
тягнулися повільно, захопливо. Виконуючи обов’язки завідувача табором, юнак вів
пікетаж... Взагалі, той період Максиміліан Волошин називав “вирішальним
моментом у моєму духовному житті. Тут я відчув Азію, Схід, старовину, відносність
європейської культури”.
- Людина народжується двічі: у плоті й у дусі... Але річниці
духовного народження вислизують від нас.
Хоча відкрита в Москві карна справа була “залишеною без
наслідків”, в університет юнак вирішив не повертатися, а вдався до самоосвіти.
Макс багато читав, рахуючи такі філософські твори, як “Три розмови” Володимира
Соловйова, “По той бік добра і зла” Фрідріха Ніцше і “Tertia vigilia” Валерія
Брюсова. Обнулившись за відсутності цивілізації, він остаточно вирішив
присвятити себе літературі. Простіше кажучи, Великому Пану Коктебеля захотілося
оселитися за кордоном, щоб “піти на Захід і пройти крізь латинську дисципліну
форми”.
* * *
У 1901 р. юнак прибув до Парижа, де в одному з університетів
Сорбонни слухав лекції з французької літератури і культури, у столиці Франції
відвідував Російську Вищу школу суспільних наук, де гарт здобуло чимало
російських політиків опозиційного ґатунку, студіював живопис у приватній
академії Коларосси (Académie Colarossi), заснованій італійським скульптором
Філіппо Колароссі. Але, по щирості сказати, більше за все він... займався
самоосвітою. Місто на берегах Сени допомогло Великому Пану Коктебеля
переродитися.
Тут недовчений московський студент, недавній російський
соціаліст, перетворився на сучасного європейця і різнобічного ерудита –
мистецтвознавця і літературознавця, анархіста в політиці й символіста в поезії.
- У ці роки я – лише губка, що всотує, я весь – очі, весь –
вуха. Мандрую країнами, музеями, бібліотеками: Рим, Іспанія, Балеари, Корсика,
Сардинія, Андорра... Лувр, Прадо, Ватикан, Уффіці... Окрім техніки слова,
опановую техніку пензля та олівця... Прокинувся інтерес до окультних знань.
Період накопичення знань, визначений М.О.Волошиним як
“блукання духу”, тривав до 1912 р. Понад декаду він “вбирав як губка”, “весь –
очі, весь – вуха”, пішки із наплічником подорожував Західною Європою – тривалий
час і з неприхованим задоволенням: Італія, Швейцарія, Франція, Іспанія,
Німеччина, Австрія, Греція. У столиці Франції Макс пульсував: з квітня 1901 р.
по січень 1903 р., із грудня 1903 р. по червень 1906 р., із травня 1908 р. по
січень 1909 р., із вересня 1911 р. по січень 1912 р., із січня 1915 р. до
квітня 1916 р.
* * *
Хитало молодого Митця з боку в бік. Наприклад, у Парижі з
1904 р. він регулярно писав кореспонденції для газети “Русь” і журналу
“Терези”, та подавав статті про Росію для французької преси. Він брав уроки
малювання і гравюри у художниці, майстра естампу й силуету Єлизавети Сергіївни
Кругликової (1865-1941), хоча з часом ту науку... визнав роками, “викресленими
з життя”. Як пропащий Макс-сималіст, Бог, котрий забув Себе, вважав:
- Ні гімназії, ні університету я не зобов’язаний жодним
знанням, ні єдиною думкою, десять безцінніших років, геть викреслених із життя.
Несамовито він шукав духовну твердінь, й у вівторок, 22
березня 1905 р. у Парижі М.О.Волошина прийняли в масони Великої Ложі Франції,
зокрема, іноземець отримав повне посвячення в ложі “Праця і справжні вірні
друзі” №137. Все як годиться: заповіт, удар шпагою. Доволі швидко виявилося,
масонство для нього – щось не те... Уявіть лише-но, вулицями французької
столиці він вештався в оксамитових штанях до колін, накидці з капюшоном і плюшевому
циліндрі. І це – масон!
Красунчик. Не дивно, що знайомі жінки пліткували про нього:
Макс геть не схожий на справжнього чоловіка, що його навіть не соромно
покликати із собою в лазню – щоб той потер спинку. Він і сам, утім, любив
пустити поголоску про власну чоловічу “безпеку”, хоча завжди мав купу бурхливих
романів.
У квітні 1905 р. новонавернений муляр перейшов до ложі “Гора
Синайська” №5. Щоденниковий запис від 20 липня 1905 р. сповіщав:
- Мені майже нічого не було новиною. Навіть усі теософські
ідеї, які тепер я дізнаюся, – моїми здавалися вже давно. Майже з дитинства,
наче з ними я народився.
Проте духовні пошуки він не припинив: у 1908 р. Макса
висвятили на 2-у масонську ступінь, а в 1909 р. – звели у ступінь метра, який
отримав іменний “Статут... ”
- Потім мені довелося пройти крізь близьке знайомство з
магією, окультизмом, з франкмасонством, теософією і, нарешті, зустрітися з
Рудольфом Штейнером, людиною, якій я зобов’язаний більше, ніж будь-кому, у
пізнанні самого себе.
* * *
Починаючи з 1905 р., величезний вплив на Максиміліана
Волошина справляла сліпа, навіжена і натхненна послідовниця теософії Анна
Рудольфівна Мінцлова (1865-1910). Загадкова фея російського символізму володіла
одним безсумнівним даром – вона вловлювала і формулювала, видаючи як власні
пророцтва, довільні сподівання кожного знаменитого співрозмовника.
За долонею вона Максу прочитала:
- На Вашій руці надзвичайний поділ ліній розуму і серця.
Такого я ще ніколи не бачила. Ви можете жити виключно головою і зовсім не
можете любити. Найстрашніше нещастя станеться, якщо Вас хтось покохає, а Ви
відчуєте, що Вам нічим відповісти... Для Вас найжахливіше, якщо Вас хтось
покохає і раптом побачить, що Ви порожні. Хоча зовні цього не видно. Ви – дуже
артистична натура…
Досить швидко мадам Мінцлова стала ще одним другом поета – в
Анни Рудольфівни часто траплялися жахливі головні болі, а Максиміліан
Олександрович умів знімати приступи. Отже, вони мали потребу одне в одному,
хоча, по щирості сказати, фея російського символізму просто транслювала Максу
Волошину ідеї основоположника антропософії та всього антропософського руху,
австрійського лікаря Рудольфа Штейнера (Rudolf Joseph Lonz Steiner; 1861-1925),
особливо – про окультну роль, яку Росії незабаром належить зіграти у “Страшній
битві”, що вже почалася у Всесвіті.
Сплив місяць посвяти поета в масони, й Анна Мінцлова Максу навіщувала:
- Ви зіграєте значну роль у громадському русі... Рішучу роль... Ні, не в політичному, а, швидше, в духовному.
Далі буде…
Немає коментарів:
Дописати коментар