Вони створювали умови для праці. Затишок, спокій, комфорт. Знали, коли принести чаю, здобну булочку чи чарку вишнівки. Розрадити чи змовчати. Дружини переписували та передруковували рукописи. Подавали репліки у момент вивчення ролей. Мили пензлі. Сортували кореспонденцію. Надихали. Наповнювали. Вгамовували дітей, щоб ті галасом не заважали генію. Шукали гроші для закордонного відпочинку, турне чи подорожі. Палко кохали й ставили кохання на щабель вище за власну реалізацію. Одні благовірні відповідали взаємністю та фінансовим благополуччям. Другі — лише сердечними почуттями. Треті — ні тим, ні іншим.
Майбутня дружина
Богдана Ступки Лариса була талановитою балериною. Танцювала у Львівському
театрі опери та балету й подавала великі надії. Хлопчина служив у Ансамблі
пісні і танцю конферансьє, заробляв три карбованці й вісімдесят копійок,
оголошував: «Солдат жовтня захищає мир», вистукував на барабані, мріяв стати
актором.
Молоді люди
побралися, оселилися у кімнатці три на п’ять метрів, народили Остапа. Про балет
довелося забути: малий постійно хворів, а у Богдана кар’єра потроху йшла вгору.
От вона й обміняла пуанти та арабески на хатній клопіт, вчасно виконані домашні
завдання, пироги та долму.
Якось актор
повернувся після спектаклю, а Лариса на кухні слухає по радіо балет «Жізель».
Ловить кожну ноту, розгойдується, гірко плаче. Щоб підбадьорити кохану, Богдан
Сильвестрович роздягнувся до спіднього й спробував зіграти красеня та
спокусника Паріса. Лариса розсміялася й знову заплакала…
Аріадна
Драгоманова (супутниця художника Івана Труша) народилася у Швейцарії,
студіювала математику, літературу, історію та філософію в Сорбонні, вчилася
малярству (живопису) в Софії. Отримала англійське виховання, прибічником якого
був батько, не боялася самостійних мандрівок, легко орієнтувалася в громадських
установах: на пошті, в банку. Знала мови та майстерно грала на фортепіано, але
чоловік забажав, щоб його люба не працювала, та найняв їй трьох помічниць.
Родина прибула до
Львова, але місто Аріадну не прийняло, тож опинилася в ізоляції. Іван, навпаки,
користувався популярністю. Гарний, модно вдягнений, з ціпком із вишневого
дерева, митець частенько прогулювався містом. Писав портрети Каменяра, Лесі
Українки, Михайла Грушевського. Дружина виховувала чотирьох дітей, дбала про
двоповерховий будинок та сад.
Коли дівчаткам виповнилося три та два роки, а старший син Мирон щойно народився, майстер пейзажу попрямував до Венеції за натхненням й провів у місті на воді два місяці. Сімейство шанобливо благословило його на таку тривалу подорож. Згодом настали важкі часи, роботи Труша перестали продаватися. Аріадна не склала рук: заходилася давати приватні уроки французької мови та музики, оскільки теж мала купу талантів, а Іван Труш на схилі літ написав полотно «Самотність удвох».
Аріадна Драгоманова та Іван Труш, 1904 рік / facebook.com
Лідія Амосова
нічим не поступалася в хірургії своєму чоловікову. Починала операційною
медсестрою, далі закінчила педагогічний та медичний. Талановито оперувала
легені, але не мала змоги днювати й ночувати в лікарні. На неї вдома чекали
донька Катя, стара мати, купа хатніх справ. Сніданки, прибирання, підготовка до
школи. Правописи, пісні котлети, прасування халатів та фартушків.
Невдовзі Лідія Василівна перекваліфікувалася у
фізіотерапевта, бо хто схоче мати спеціаліста, який постійно відпрошується та
кудись поспішає. Тому, поки Микола вперто прямував угору, жінка тримала дім,
робила ремонт, наймала штукатурів, власноруч виносила сміття, фарбувала вікна.
З переїздом на
дачу в Клавдієво-Тарасове розбила городик, вирощувала малину, полуницю,
петрушку та кріп. Підтримувала стерильну чистоту, крохмалила навіть ганчірки.
Щовечора чекала на свого академіка й подавала вечерю, оскільки побут блискучого
хірурга жодною мірою не цікавив.
Віра Коцюбинська
була по-справжньому прогресивною. Викладала у жіночому духовному училищі
французьку, математику, каліграфію, навчалася в Петербурзі на Бестужевських
курсах. Вела активне громадське життя. Познайомившись з Михайлом, вирішила
поступитися власними інтересами заради інтересів обранця.
На ній було все:
дім, четверо дітей, його сліпа мати. Головне, щоб хазяїн спокійно писав
оповідання, відпочивав та лікувався за кордоном. Віра Устимівна редагувала
рукописи, влаштовувала суботні інтелектуальні гостини, подавала кнедлики та
чай. Вгамовувала дітей: письменник волів працювати над новелами та повістями в
тиші. Михайло це сприймав як належне, читав благовірній рукописи та
дослуховувався до зауважень, а потім бавився з коханкою й засмагав на острові
Капрі.
Звідти занотовував: «День я свій облаштовую таким чином: встаю о сьомій або восьмій, снідаю і вирушаю зараз же гуляти. Лежу десь над морем чи вилізаю на високе місце, в мальовничий куточок, лежу, насолоджуюся, думаю, часом записую в свою книжку спостереження над природою, зрідка читаю…»
Віра Коцюбинська з чоловіком та дітьми. Зліва направо: Ірина, Віра, Роман, Юрій, Михайло, Оксана / wikipedia.org
Інтелігентка
Клавдія Леонтович теж вірою та правдою служила своєму обранцю. Композитор часто
ходив із великою валізою по селах і збирав фольклор, а додому повертався вже
надвечір та негайно сідав за рояль, аби оселити на нотному стані паузи, ноти,
басові та скрипкові ключі.
Клавдія
виховувала двох доньок, турбувалась, щоб не був голодний, латала його капелюх
та штани. Коли переїхали до Києва, часто-густо затримувався на службі й
повертався потемки, а вона чекала коло вікна. Зачувши лункі кроки,
схоплювалася, втирала сльози, вдавала безтурботність та веселість, щоб нічим не
засмутити свого артиста. Гріла небагату вечерю.
Розалія Ліфшиць
(спершу цивільна, а потім законна дружина Володимира Винниченка) мала лікарську
освіту. Захистила дисертацію на тему «Тетанія у дорослих та її паратифозне
походження», стала доктором медицини, проте заради свого коханого була готова
прихилити небо до землі.
Вивчила
українську, дала згоду на вільні стосунки, перекладала його твори російською та
французькою, передруковувала. Прийняла чоловікову філософію, що людина може
дозволити собі все, якщо її не мучитимуть докори сумління. Типу «Кохати можна
одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла й вогню…»
Розділила його
захоплення нудизмом та вегетаріанством. Щоразу, констатуючи, що Володя зайшов у
глухий кут і втратив ідеї та натхнення, знайомила з цікавими панянками. Так
прозаїк та драматург отримував нові враження й окрилювався свіжими задумами. Ще
більше загострював сюжети антитезами та «рухами-рефлексами». Ще глибше занурювався
у свою «Сонячну машину».
Ольга Франко
закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат, затим — вищі жіночі курси в
Києві. Знала французьку, німецьку, англійську та російську мови. Вважалася
інтелігентною, розумною, освіченою. Іван, як стверджував сам, одружився з
дівчиною з певних прагматичних міркувань, до того ж не погидував скористатися
її посагом. На ці гроші видавав власний журнал «Життє і слово», надрукував збірку
«З вершин і низин».
Ольга народила
чотирьох дітей, писала статті, допомагала поетові збирати український фольклор.
Франко ніколи не переймався господарством, бо заробляв пером. У перерві заходив
до дорогого ресторану на чашку кави. Дружина у той час будувала будинок, пекла дріжджові
пироги, варила джеми та конфітюри: робила все можливе, щоби чоловікові «вдома
жилося добре». Загартовувала дітей, каталася з ними з гірки, листувалася з
передплатниками журналу, аж поки не збожеволіла.
Франчиха (так її називали поза очі) мала спадкову хворобу, яка з роками лиш загострювалася, та ще й прочитала ненароком лист свого талановитого публіциста, особливо той гіркий за змістом абзац: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий. Мавши іншу жінку, я міг би розвитися краще і доконати чогось більшого. Ну, та дарма, судженої і конем не об’їдеш».
Ольга та Іван Франки. Київ, травень 1886 року / wikipedia.org
Лідію Тичину поет деякий час представляв як прислугу. Ховав
жінку у ванній чи шафі, втім вона покірно навідувалася в «Роліт», щоб прибрати,
випрати спіднє, напекти медяників. Її мати теж прислуговувала «зятю»: доглядала
за бегоніями, шила штани. Магдалина Сливка терпляче мила пензлі та чистила
палітру свого Адальберта Ерделі. Забирала його від коханки Сільвії й не
звертала увагу на думку людей, ніби живописець має її за безкоштовну
домогосподарку.
Валентина Гончар
(філолог за освітою) до обіду набирала твори Олеся Терентійовича на друкарській
машинці, лише після починала хазяйнувати. Ростила дітей, розбирала пошту,
ховаючи від письменника неприємні листи, в яких йому радили застрелитися.
Смажила гречаники, прасувала білі сорочки, накривала стіл неодмінно білою
скатертиною, адже суджений так любив.
Софія Рафалович
(друга дружина Казимира Малевича) гляділа його дітей від першої дружини,
продавала на базарі власноруч сплетені авоськи, вигадувала казки, які друкував
видавець Ситін, лиш би коханий міг спокійно творити. Малювати дебелих
полотерів, побожних жіночок у церкві та огрядних селянок з трапеціями-відрами.
Катерина Рильська
також увійшла в тінь свого чоловіка. Порядкувала, чистила карпів та лящів, які
Максим Тадейович приносив з рибалки, дбала про троянди, приймала гостей
(бувало, за вечерею збиралося до тридцяти осіб). Закривала очі на його
роман із вченою-хіміком.
Вдома одягалася,
як на свято: блуза, спідниця, черевички на підборах. Завжди парадна зачіска,
пудра на щоках: виглядала так, наче за хвилину вирушить до театру, а не
збирається шпигувати салом дикого зайця. Супроводжувала в подорожах, правила
рукописи, дбала про тишу, коли обранець перекладав Гюго, Вольтера, Міцкевича.
Римував про Вітчизну, дрімоту білого лісу, копання картоплі та неопалиму
купину.
Смачно готувала: коронна страва — суп із дикої качки. Максим творив у задоволення та, підписуючи дружині чергову збірку, не втримався й докорив: «Милій моїй Катюсі, щоб полюбила пісню так, як я її люблю, і щоб частіше заглядала до піаніно, ніж до примуса».
Олесь і Валентина Гончари. Конча-Озерна, 5 травня 1995 року. Фото Андрія Мельничука / umoloda.kyiv.ua
Список можна продовжувати до скону. Згадувати Іллю Мечникова та Ольгу Білокопитову, Іллю Рєпіна та Наталю Нордман, Михайла та Людмилу Драгоманових, Валентину та Анатолія Солов’яненків. В кожному випадку дружини розділяли чоловікові уподобання, ідеї, змісти. Підтримували в хвилини спустошення й раділи успіхам та здобуткам.
Отож і маємо
великих політиків, драматургів, перекладачів, живописців, науковців, лікарів.
Цікаво, як би склалися їхні кар’єри, якби не кохані жінки? Якби не їхнє
піклування, самопожертва, безумовна віра та безоглядна любов?
Ірина Говоруха
Письменниця,
блогер та журналіст
Немає коментарів:
Дописати коментар