Його шанують і
пам’ятають у Вінниці — ще б пак, це єдиний нобеліат, що народився на
Вінниччині! Все вірно: місце його народження — село Нова Прилука під Вінницею
(раніше гадали, що він з’явився на світ у селі Прилуки, але дані уточнили, і
Прилуки оновилися).
Є чим похвалитися
і моїй рідній Одесі — знаменита П’ята гімназія на Новорибній, у якій навчалися
Ільф, Петров, Чуковський та Жаботинський, видала талановитому хлопцеві, якому
не так легко було вступити туди через горезвісну «відсоткову норму», атестат
екстерном.
Не менше повинні пишатися ним і представники такої поважної науки, як ґрунтознавство, — чи багато ґрунтознавців отримали Нобелівку з медицини? Як взагалі Зельману Ваксману вдалося таке?
«ВІДСОТКОВА
НОРМА»
Родина у Васкмана
була не те щоб бідна, але не такі вже й багатії — орендар і господиня маленького
магазинчика. На хабарі та дорогих репетиторів, аби проломитися до гімназії
через ту саму «відсоткову норму», не вистачило — довелося вчитися в хедері,
потім здавати екстерном на атестат про середню освіту.
Вийшло це не
одразу. У Житомирському університеті його зрізали на іспиті з географії
каверзним питанням: «На якій річці стоїть Берлін?» Після Другої світової це
навряд чи вважалося б важким питанням, а тоді дрібну річечку Шпреє йому згадати
не вдалося.
Лише за два роки
він повторив свою спробу в Одеській гімназії, і все вийшло — Одеса без належних
вказівок зі столиці одвічно проводила неправильну національну політику…
ЧЕРЕЗ ОКЕАН
А далі що? В
університеті та ж «відсоткова норма», та й плата за навчання непосильна, але
найприкріше — державна констатація того, що ти завідомо гірший за співучнів.
Його двоюрідні
сестри вже проголосували проти такої політики — звісно, ногами, якщо інші види
голосування нічого не змінюють, цей стає головним.
Зробившись
американськими фермерками, вони запросили кузена до себе, і в 1910 році той
зійшов з емігрантського пароплава — без копійчини в кишені, проте з чималими
надіями, як мільйони подібних до нього.
Трохи
поселянствувавши, молодий фермер-початківець вступив до сільськогосподарського
коледжу в Рутгерсі і вже 1915 року захистив магістерську дисертацію.
ПРИВЕЗЛИ ЛЮБОВ ІЗ
СОБОЮ
А в 1916 році він
одружився, причому зі своєю ж землячкою, яка теж емігрувала до Америки з Нової
Прилуки.
Звали її Барбара
Дебора Митник, вона була сестрою його кращого друга Пейсі Митника, який
емігрував разом з ним (сестра приїхала трохи згодом).
Аби знайти один
одного, їм не треба було їхати до Америки. А якщо й треба було, то по щось
інше. Схоже, що це інше вони обидва знайшли — Барбара стала відомою співачкою,
її життя теж склалося щасливо та благополучно, причому не лише сімейне.
СПЕЦІАЛЬНІСТЬ
1918 року Ваксман
уже доктор наук, 1931-го — професор (досить стрімка наукова кар’єра!).
Остаточно з’ясувалася і його спеціалізація — мікробіологія ґрунту.
Потім він
згадував, що інтерес до ґрунтознавства зародився в нього ще на батьківщині з її
знаменитими чорноземами.
«Поруч із землею
я вирішив шукати відповіді на численні питання про циклічність життя у природі,
які почали поставати переді мною», — говорив він.
До речі, 1924
року Ваксман ненадовго відвідав рідні місця, поностальгував трохи й поїхав
назад до Америки — бо розумний… Втім, чи багато тут треба було розуму? Усі
близькі померли, по селу наче Мамай пройшов — тут кожен здогадається.
У процесі роботи
він звернув особливу увагу на дивні бактерії, що утворюють міцелій, подібний до
грибного, — актиноміцети. Пізніше вони відіграють чималу роль у його наукових
успіхах.
А поки що він
стає відомим систематиком живої природи, дає ім’я ряду ботанічних і
мікробіологічних таксонів — їхні назви і тепер доповнюються в номенклатурі
позначенням Waksman. Проте це лише прелюдія до його головного відкриття.
ЗАГИБЕЛЬ ПАЛИЧКИ
КОХА
Поштовх у
правильний бік його науковим дослідженням дало замовлення не дуже характерної
для ґрунтознавців організації — Американської національної асоціації боротьби з
туберкульозом.
До туберкульозу в
ті часи ставлення було приблизно таке саме, як до раку зараз, — як до хвороби
вкрай небезпечної, що найчастіше призводить до сумного результату та
відповідальної мінімум за двозначний відсоток смертей.
Тоді вже знали,
що поховання чумних хворих небезпечні століттями — мікроб у латентному стані
тільки й чекає, щоб його викопав якийсь дурний шукач скарбів. А от у могилах
туберкульозників, за тодішніми даними, зараза довго чаїтися не могла.
Відомого
ґрунтознавця попросили з’ясувати, чому це так і що саме в землі вбиває вже
відкриті Кохом туберкульозні палички, — чи не знадобиться це для лікування?
НОВИЙ КЛАС ЛІКІВ
Все
підтвердилося: палички Коха гинули у землі дуже швидко, але чому? Ваксман
зробив блискуче і точне припущення — якісь організми, що живуть у ґрунті,
виділяють речовини, які для палички Коха є вбивчими.
Він розробив
методику пошуку цих організмів і почав прочісувати частим гребенем усю
сукупність істот, що мешкають у ґрунті.
Вже відомі йому
актиноміцети незабаром дали перший результат — у 1940 році з них вдалося
отримати речовину, цілком логічно названу актиноміцином, яка вбиває палички
Коха купами.
Ваксман зрозумів,
що таких речовин може бути багато, і заздалегідь вигадав їм назву —
антибіотики.
Перший
антибіотик, пеніцилін, був уже виділений Флемінгом у 1928 році, але той і не
припускав, що це лише одна з багатьох подібних речовин. А саме слово «антибіотик»
вигадав вінницький уродженець…
ПОЧИНАЛОСЯ З
НЕВДАЧ
Актиноміцином
лікувати не вдалося — він вправно вбивав не лише туберкульозні палички, а й заражених
ними морських свинок.
Через два роки
з’явився ще один антибіотик — стрептотрицин. Для нього вже можна було підібрати
дозу, яка кінчала лише з паличками Коха, але не з організмом зараженої ними
піддослідної істоти.
Та варто було
трохи її перевищити, як хвора морська свинка, замість одужати, вирушала на той
світ слідом за загиблими бактеріями. Це називається «вузьке терапевтичне вікно»
і робить застосування таких ліків марним.
Переконавшись у
принциповій правильності своєї ідеї, Ваксман продовжував дослідження — шанс на
те, що знайдеться антибіотик, небезпечний лише для бактерій, безперечно був.
ЧИСТА ПЕРЕМОГА
Як часто буває,
він склав загальний план досліджень, а конкретну реалізацію його частин доручив
своїм аспірантам. І ось один із них, Альберт Шатц, такий самий нащадок
емігранта з Російської імперії, як і сам Ваксман, виконуючи одну зі стадій
цього плану, отримав новий антибіотик, який потім назвали стрептоміцином.
Це було саме те,
що треба, — мікроби дохли, свинки жили. А що було зовсім дивовижно,
стрептоміцин чудово вбивав саме тих мікробів, на яких не діяв пеніцилін, що
вважався в ті часи майже панацеєю від будь-якої бактеріальної флори.
Кількість
зцілених стрептоміцином стрімко зростала, а разом із нею й слава його
відкривачів.
А в 1948 році
вони отримали ще один принципово новий антибіотик — неоміцин, який теж швидко
знайшов застосування в лікуванні бактеріальних інфекцій шлунково-кишкового
тракту.
СУМНИЙ ФАКТ
Але не стану
замовчувати неприємний нюанс.
Статтю про
відкриття стрептоміцину підписано і Ваксманом, і Шатцем, як основними авторами,
патент на це відкриття — теж на обидва імені.
А ось роялті від
Фонду університету Рутгерса, якому Ваксман і Шатц передали свої авторські
права, виплатили лише Ваксману, причому гроші були чималі — 350 000 тодішніх
доларів, зараз це приблизно чотири мільйони!
Ваксман чи то не
виправив несправедливість вчасно, чи взагалі не збирався цього робити — зараз
не зрозумієш. Шатц миттєво подав на нього позив до суду (американці до суду чи
не частіше подають, ніж ми матюкаємося, причому переважно з великим ефектом).
Суду, власне, не
було — Ваксман і поділився гонораром, і визнав роль Шатца у відкритті, проте
особисті стосунки між ними вже були безнадійно зіпсовані.
НАГОРОДА НЕ ДЛЯ
ВСІХ
1952 року
Ваксману вручили за це відкриття Нобелівську премію, а Шатцу ні (з цікавим
формулюванням — «за дослідження, що призвели до відкриття стрептоміцину» — а не
за саме відкриття).
Внаслідок цих
протиріч у США навіть було прийнято нормативні акти, спрямовані на те, щоб
аспіранти отримували належне визнання та винагороду за свій внесок.
Чимало почесних
звань та нагород дісталося й Шатцу. А хто з них правий чи хоча б правіший? І
гадати не стану — вони ж домовилися до суду, а хто я такий, щоби цю домовленість
скасовувати?
ГАРНИЙ ФІНАЛ
Але розповісти
про це вважаю за потрібне: нехай знають, що відкриття — не лише слава та шана,
а ще й випробування, і проблема.
Далі, якщо забути
про цей суд, життя Ваксмана було успішним і радісним. На нього сипалися
нагороди, аж до хреста Почесного легіону, він не лише отримував премії, на його
честь заснували одну — Премію Зельмана Ваксмана за відкриття у мікробіології.
Попечителі
Університету Рутгерса навіть створили спеціальний Інститут мікробіології його
імені, і на розвиток цього інституту він сам віддав чималу частину своїх
гонорарів — бачите, зовсім не жадібний, чого ж він із Шатцем так?
Щасливим було і
його сімейне життя з дружиною, яка досягла чималої популярності як співачка, —
ось тільки через підлого ведмедя, що наступив йому на вухо, він частенько
засинав на її концертах, але з ким не буває? Помер він у 1973 році в повазі та
пошані.
ПАМ’ЯТЬ
Ну, в США
Ваксмана пам’ятають, а як у нас? 2003 року на його батьківщині, у Новій
Прилуці, відкрили почесний знак у присутності його сина, який приїхав із цієї
нагоди зі США.
2018 року
«Укрпошта» випустила присвячену йому поштову марку. А що, у рідній Вінниці досі
немає вулиці Ваксмана? Лізу в карту гугла — не знаходжу. Задаю в «Убері»
прохання відвезти туди — вимагають показати на карті, де це.
Але Мережа знайшла все ж таки одне оголошення про продаж земельної ділянки — саме у Вінниці, на вулиці Ваксмана, у мікрорайоні Тяжилів!
Отже, все не так
безнадійно — просто ми виправляємося так швидко, що гугл за нами не встигає.
Може, й не запізнимося.
Борис Бурда
Немає коментарів:
Дописати коментар