Акторка Любава Грешнова: "Ми возимо світом вистави українською. І це принципово"

             

Акторка Любава Грешнова — зірка численних фільмів і серіалів та колишня ведуча каналу СТБ. На початку повномасштабного вторгнення вона та її чоловік, актор Михайло Пшеничний, опинилися у Варшаві, де згодом почали створювати вистави українською мовою та організовувати гастролі. Прибуток від них, звісно, спрямовували на допомогу Україні. З часом пара знову почала грати й на Батьківщині.

"ТиКиїв" поговорив із Любавою про нові проєкти, сприйняття вистав українською у світі та особисті трансформації під впливом війни.

Любаво, 16 грудня ти представиш у Києві романтичну комедійну виставу "Все можливо". До цього ви з чоловіком Михайлом Пшеничним багато грали її за кордоном. Чого очікувати від вистави киянам?

Знаю, що люди особливо чекають саме виставу "Все можливо", хоча зараз я граю в Україні чимало різних постановок. Чому саме ця здобула народну любов і таку популярність? Бо вона дуже зворушлива — а це для антрепризного жанру сьогодні велика рідкість. Вона водночас проста та глибока, смішна — з безліччю тонких жартів, — але при цьому здатна розчулити до сліз.

 

Любава Грешнова, Михайло Пшеничний і Віталій Салій у виставі "Все можливо". Фото: instagram.com/lubavagreshnova

Я бачила багато антреприз, побудованих на різких жартах або гуморі "нижче пояса". Думаю, це робиться для того, щоб глядач просто прийшов і бездумно посміявся. А нам такий підхід не близький. Ми завжди прагнемо високоякісного гумору.

Цю виставу ви граєте лише в одному складі?

Ні, у нас є кілька акторських складів. В одному, наприклад, можна побачити Олексія Вертинського, в іншому — Талу Калатай чи Ксенію Мішину з Остапом Ступкою. Відкрию невеличкий секрет: ми плануємо випустити з цим матеріалом ще кілька несподіваних акторських поєднань. Нам подобається експериментувати, бо ми любимо дарувати глядачеві не лише яскраві емоції, а й зустріч із чудовими артистами.

Особисто я гратиму цю виставу в Києві у грудні — але вже в іншому складі: будуть Олексій Вертинський і Влад Нікітюк.

Взагалі, "Все можливо" — це історія, яка живе в різних театрах і країнах, у різних акторських виконаннях, але завжди несе один і той самий важливий сенс.

До того ж у грудні ми покажемо в Києві ще одну виставу — "Дивовижна божевільна". Це одна з наших найсмішніших робіт. Вона, чесно кажучи, здається мені трохи занадто ексцентричною, але глядачі її просто обожнюють.

Перші вистави ви з чоловіком почали ставити ще 2022 року, коли разом приїхали до Варшави. Хто вам тоді допомагав і наскільки складно це було зробити?

Насправді мій чоловік уже давно займається театральною продюсерською діяльністю, просто певний час робив це інкогніто. У нього були великі проєкти, тож він добре розумів, як усе організувати.

Коли на початку повномасштабної війни ми опинилися у Варшаві, це було єдиним, що ми могли зробити, щоб підтримати людей. Якщо чесно, тоді ми зовсім не думали про мистецтво — радше про те, як зібрати гроші, як допомогти, як подарувати людям бодай краплину радості.

Перші вистави ми ставили благодійно: нам надавали безплатне приміщення, трохи допомагали польські й українські фонди. Під час показів ми збирали кошти й передавали їх на допомогу українським сім'ям, які постраждали від війни.

Згодом ця ініціатива трансформувалася у професійні постановки з квитками. Ми й далі віддаємо значну частину вторгованого на благодійність, а решта — це наш заробіток, наша робота сьогодні.

В українців та поляків за часи війни градус стосунків весь час коливається. Як поляки проявили себе у твоїй особистій історії?

На початку повномасштабного вторгнення я певний час жила в Польщі. Мені пощастило — я зустрічала хороших людей. Загалом ситуація складна, і я щиро не заздрю українцям, які залишилися тут надовше. Водночас я бачила, скільки всього робилося поляками в перший рік повномасштабної війни.

Я переконана: адекватних, емпатичних, щирих поляків у сто разів більше, ніж недобрих. Просто про добрих не пишуть у пабліках. А саме вони допомагають, підтримують, з повагою ставляться й терпляче реагують навіть на деякі "вибрики" наших земляків. Адже, чесно кажучи, українці за кордоном теж не всі поводяться бездоганно чи інтелігентно.

Так, жити потрібно вдома, але не у всіх виходить, бо декому просто немає де жити.

Саме так. Про це важливо пам'ятати, і я завжди захищаю таких людей. Коли починається демагогія про "тих, хто поїхав", я нагадую, що абсолютна більшість наших земляків, які вимушено живуть за кордоном — це люди з Маріуполя, Луганська, Донецька, Харкова, Запоріжжя. Їм просто нікуди повертатися. У них немає дому, немає можливості жити на Батьківщині.

Мої батьки теж переселенці — вони залишилися без дому в Харкові, тому я добре знаю, про що говорю. Єдине, що отримує моя мама, — це дві тисячі гривень допомоги. Ми стоїмо в черзі на компенсацію вже третій рік і досі не отримали нічого. Якби в мене не було власної квартири, я навіть не знаю, де б усі ці роки жили мої батьки.

Тільки українська!

Ви з чоловіком були першими, хто поїхав світом на театральні гастролі з українськомовним репертуаром. Наскільки мовна тема впливає на сприйняття вистав?

Для нас мова вистав була принциповим питанням. Під час повномасштабної війни це вже константа — обговорювати її сенсу немає. Нам навіть пропонували показувати російськомовний матеріал, але ми хотіли довести, що якісний театральний продукт — смішний, сучасний, стильний — може бути українською. І нам це вдалося.

Часом було непросто переконати закордонних прокатників: українці, що давно живуть в інших країнах, обирають саме українськомовний матеріал, а не російські постановки, які також приїжджають до тих самих міст. Ми ризикували, йшли ва-банк, збирали аншлаги й доводили, що глядачі приходять. Побачивши це, інші прокатники теж перестали сумніватися, і все стало на свої місця.

У деяких країнах, наприклад, у Латвії, організатори попереджали про потенційну небезпеку через наявність великої кількості росіян, які могли бути агресивними й заважати виставі. Навіть охорону нам наймали. Проте нічого подібного не сталося жодного разу. Мабуть, я на це не налаштовуюсь, і це мене оминає.

Нещодавно ви із "Все можливо" побували вже у другому турі в Ізраїлі. До вашого приїзду до Ізраїлю українськомовних вистав там взагалі не було. Як вас прийняли?

Прекрасно: з повними залами, обіймами та сльозами після вистав. Це був не просто тур, а справжнє переливання любові й тепла — ми везли його глядачам в Ізраїль, а вони відповідали тією ж енергією.

Багато хто думає, що Ізраїль виключно російськомовний, але це стереотип. Там скрізь українські прапори й українці, які говорять українською. Ми першими привезли в Ізраїль українськомовну виставу, і, до речі, в Бельгії 2022 року теж були першими, хто почав грати українською.

 

А зараз у географії вистави з'являються нові країни?

Ми вже майже скрізь були в Європі, але не втомлюємося повертатися — нас завжди там чекають. Ми вже який рік плануємо великий тур у США, проте є певні складнощі, аналогічні до тих, що були з Лондоном: візи та дозволи на роботу.

Втім, минулої зими ми все ж зіграли дві вистави в Лондоні, і я впевнена, що тур США та Канадою обов'язково відбудеться. Ми наполегливо працюємо над цим, і це один із наших найбільших "мастхевів".

Ви зараз у театрі робите ставку на комедію, це зрозуміло, бо український глядач у нинішніх обставинах потребує радості. Але особисто тобі, який із театральних жанрів ближчий?

Кожна комедійна вистава містить у собі драматичний складник. Якщо вистава лише комічна, на мій погляд, вона не є мистецтвом. У наших постановках ця різножанровість завжди присутня.

А мені як акторці імпонує все. Актор має бути максимально різноплановим і здатним зіграти будь-який образ, а не обмежуватися одним типажем. У мене є роботи як у драматичних, так і в комедійних фільмах та виставах. І, мені здається, саме в цьому й полягає кайф: сьогодні ти — красуня, завтра — Баба-Яга, і в кожному образі залишаєшся різною та цікавою.

Син — найкращий друг

Нещодавно я подивилася фільм "Мамо, я льотчика люблю", де ти граєш доньку героїні Ольги Сумської. Зараз підтримуєш із нею стосунки?

Звісно! Оля для мене — дуже близька людина.

"Мамо, я льотчика люблю" — це фільм, який знімався українською на кіностудії Довженка тоді, коли українською майже нічого не знімали. Пам'ятаю, як мені крутили пальцем біля скроні: мовляв, навіщо тобі це, коли є купа російських серіалів. Але ми всі тоді чудово розуміли, наскільки це важливо. Це був 2011 рік, коли українське кіно тільки починало відроджуватися.

Тож у мене залишилися дуже теплі спогади. І, до речі, нещодавно я дізналася, що цей фільм увійшов до антології українського кіно. Ми з Олею познайомилися саме на тих зйомках і відтоді товаришуємо — вже, мабуть, пів життя. У нас справді щирі, теплі стосунки, я її дуже люблю. Нещодавно ми знову працювали разом — у виставі "Акушери мимоволі". Думаю, попереду в нас ще багато спільних робіт — і в театрі, і в кіно.

З ким ти взагалі спілкуєшся в Києві?

Спілкуюся, в принципі, з усіма, але на певному етапі життя для себе вирішила, що мої найкращі друзі — це мій син, мої батьки, чоловік і ще моя кума. Тобто сім'я для мене вийшла на перше місце.

Раніше у мене було багато друзів — це був наче окремий острів, а родина — окремий. Але життя розставило все на свої місця: дружба для мене була переоцінена, і я не захотіла більше обпікатися. Тож у глибоку дружбу, душа в душу, я перестала вірити. Потреба в цьому зникла, бо я подорослішала, в мене виріс син, і нині мені значно цікавіше погуляти з ним, ніж із подружками. Хай ніхто не ображається — я всіх люблю, але із сином мені просто цікавіше.

 

Любава із сином Михайлом. Фото: instagram.com/lubavagreshnova

Ще я багато працюю і на гастролях страшенно скучаю за рідними. Тож, якщо, наприклад, після двадцяти днів без вихідних у мене звільняється вечір, я точно не побіжу гуляти з друзями, а залишусь вдома із сім'єю.

З війною інститут дружби дуже змінився. Друзів значно поменшало, а ті, що є, погано йдуть на контакт, бо ресурсу не вистачає…

Це правда. Але водночас, мені здається, під час війни неймовірно зросла цінність сім'ї. З ким ми всі тікали, виїжджали, ховалися від обстрілів? З родиною. У мирному житті ти не завжди усвідомлюєш, кому першому подзвониш, кого насамперед захочеш захистити.

Звісно, ми з мамою завжди мали чудові стосунки, але саме під час першої повномасштабної атаки я по-справжньому зрозуміла, наскільки вона для мене цінна. Бо думала лише про те, щоб мама виїхала з Харкова — більше мені тоді нічого не було потрібно.

І в таких обставинах цінність рідних людей зростає в рази. Ти починаєш гостріше відчувати, наскільки це велике щастя — коли всі рідні живі, всі поруч.

Актори тонші у сприйнятті світу, а тут постійні обстріли. Як ти переживаєш всі ці тривоги й атаки, як бережеш себе в цьому жахітті?

Бережу себе, як усі. Коли лунає тривога — спускаюся в укриття. На щастя, у мене є гарний підземний паркінг, тож сиджу там, чекаю відбою, а потім зранку йду на знімальний майданчик і працюю далі. Ми всі вже навчилися жити з цим — ніби це частина нашої реальності. Хоча, звісно, звикнути до такого неможливо.

Як ти зранку, якщо пів ночі сидиш в укритті, приводиш себе до ладу?

Мовчки. У цьому, власне, й диво нашої кіноіндустрії. Зараз обстріли в Києві відбуваються дуже часто, і актори, як і всі люди, сидять у сховищах до ранку, а потім повертаються додому, чистять зуби — і їдуть на знімальний майданчик. Там працюють по 12–14 годин, повертаються, знову спускаються в укриття, а потім — знову на роботу або виставу.

Мене дивує інше: те, що за таких умов у нас взагалі існує кіноіндустрія, зважаючи на кількість ракет і дронів, які летять на наші голови. Кількість фільмів, яку ми знімаємо під час війни, вражає. І, чесно кажучи, я не знаю жодної іншої країни у світі, яка змогла б так працювати за таких умов. Це наш феномен, і ним можна пишатися.

Актори якось вміють перемикатися. Втомлений ти чи хворий, а щойно лунає: "Камера, мотор!", ти вмить знову красень чи красуня...

Ну, в нас така професія — із хронічною нестачею сну. Ми до цього звикли ще в мирний час. Якщо в тебе активний знімальний період, ти завжди будеш невиспаний, бо всі зміни починаються дуже рано. Поки доїдеш додому, поки помиєш голову, зробиш масочку — це теж час. Але це частина нашої професії: у будь-якому стані виходити на майданчик чи грати виставу. Нас цього вчили в університеті, і ти просто приймаєш це як даність. Не існує варіанту "я не виспалася — не піду на знімання". Це як у хірурга: виспався він чи ні, але в операційну все одно заходить.

У театральному інституті ти вчилася на курсі у Валентини Зимньої, яка випустила багато нині відомих акторів. Хто твої однокурсники?

У мене був чудовий курс, я всіх дуже люблю. Найближче дружу зі Славою Соломкою — ми товаришуємо ще з першого курсу, і ця дружба пройшла крізь роки.

Валентина Іванівна Зимня випустила безліч українських акторів, навіть двох міністрів культури. Але головне не в тому, кого вона випустила, а яку школу вона нам дала. Такої потужної акторської школи зараз, на жаль, немає. Скільки б я не працювала з різними режисерами чи коучами — щоразу переконуюся: вона була майстринею світового рівня. Так навчати, як Зимня, вміли одиниці. Після неї був ще Микола Рушковський і… мабуть, на цьому все.

Що найголовніше вона тобі дала?

Є таке поняття: коли актор виходить на сцену, інші одразу бачать — є в нього школа чи ні. Школа — це вміння володіти професією органічно, виразно й різнобарвно. Це певні технічні речі, але я завжди бачу, чи людина навчена, чи вміє вона імпровізувати, жити на сцені, чи це аматорство. І от Валентина Іванівна дала нам саме школу — фундамент, який залишається на все життя.

Після закінчення університету ти грала в ТЮГу та театрі "Сузір'я". А зараз не думаєш долучитися до трупи якогось театру?

Ні. По-перше, у мене просто немає на це часу. А по-друге, мені нецікаво грати в тому, що мені "призначать". Я звикла сама обирати матеріал — і в кіно, і в театрі. Можу піти в стаціонарний театр, якщо певний режисер ставить конкретну п'єсу і вважає, що я ідеально підходжу на якусь роль. Така практика існує, і тоді це будуть одна-дві вистави. Але йти у штат лише заради того, щоб бути в театрі, не бачу сенсу. Я й так проводжу пів місяця на сцені. Мені важливо грати в тому, що мені цікаво, в чому я бачу сенс. А в стаціонарному театрі це буває не завжди, тому така історія мене не надихає.

Дуже цінуєш свободу, одним словом.

Я не буду стверджувати, що театр — це несвобода. Просто особисто я звикла грати в тому, що обираю сама.

Оксана Гончарук