Різдвяний подарунок світу – 34 роки без СРСР

  

26 грудня, минуло рівно 34 роки того дня, коли СРСР офіційно припинив своє існування

Тоді у період різдвяних свят над Кремлем востаннє спустили червоний прапор з серпом і молотом, а Верховна Рада СРСР ухвалила декларацію № 142-Н про припинення існування Радянського Союзу як суб’єкта міжнародного права. Цей день став символічним завершенням псевдокомуністичної "імперії зла", як казав Рейган, і водночас початком нової епохи для 15 незалежних держав.

Більше про розпад СРСР розповість Еспресо.

Останні роки СРСР: розпад був неминучим

 

демонстрації в Україні напередодні розпаду СРСР, фото: FREEДОМ

Наприкінці 1980-х радянська система вже хронічно хворіла. Економіка стагнувала, дефіцит товарів став буденністю, а спроби останнього генсека Михайла Горбачова врятувати ситуацію через перебудову та гласність лише прискорили розпад.

У ті роки вже ніхто не вірив у життєздатність проєкту Радянський союз, який виник на уламках Першої світової і завдяки тоталітарним методам управління зміг проіснувати понад шість десятків років. Адже у підсумку західний спосіб життя переміг комуністичний.

Національні рухи в республіках набирали сили: найперше у країнах Балтії, а потім і в Азербайджані, Грузії, Вірменії, Україні, Білорусі, Молдові та інших республіках почали відкрито вимагати суверенітету, який узаконювали у парламентах своїх країн, очікуючи міжнародного визнання. До того ж у самій Росії ставало все неспокійніше.

У 1990 році відбувся "парад суверенітетів" у РРФСР, після слів голови Верховної Ради РРФСР Борис Єльцин: "беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути". Це породило внутрішні кризи, як чеченська революція, яку росіяни десятиліття намагалися загасити.

Як наслідок, Горбачов вирішив на ходу змінити систему, коли запропонував референдум 1991 року "про збереження СРСР в оновленому вигляді" з президентом і у формі "м’якої федерації". Однак переливання з пустого у порожнє нічого не дало.

Серпневий путч 1991 року, коли по телебаченню показували "Лебедине озеро", організований консерваторами проти Горбачова, став вирішальним ударом – він остаточно дискредитував центральну владу та прискорив вихід республік. А також підніс постать новообраного президента РРФСР Єльцина, якого запам’ятали, як того, хто "танки у Москві зупиняв" (хоча за два роки сам їх послав проти політичних опонентів).

Таким чином 1991 рік став фінальним, коли колишні республіки за республікою оголошували про свою незалежність.

8 грудня 1991 року лідери Росії, України та Білорусі підписали так звану Біловезьку угоду, констатувавши, що СРСР більше не існує, і оголосивши створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) для збереження давніх зав’язків. Решта республік (за винятком Прибалтики, яка пішла раніше) приєдналися до цього процесу протягом грудня.

Зауважимо, що СНД створили не як якусь конфедерацію кількох союзних республік, а як звичайну міжнародну організацію без реальних наднаціональних повноважень.

Останній акорд: 25–26 грудня 1991 року

Біловезька угода трьох лідерів спершу викликала суперечки про повноцінний розпад СРСР. Але крапку поставила Алма-Атинська зустріч 21 грудня, тоді до СНД долучилися ще 8 республік.

Учасники зустрічі також "прийняли" формальну відставку Горбачова, хоча той до останнього не збирався офіційно залишати політичну сцену. Однак, коли він зрозумів, що залишився капітаном без корабля, як він сказав, з "з принципових міркувань" погодився піти в небуття разом з СРСР.

25 грудня Михайло Горбачов виступив із телезверненням і оголосив про свою відставку з посади президента СРСР. Того ж вечора о 19:32 над Кремлем спустили радянський прапор і підняли триколор Росії. Цікаво, що тоді мав прибути Борис Єльцин, якому мали передати "ядерну валізку", але той так і не з’явився, бо не був повністю задоволений виступом Горбачова.

Того ж дня президент США Джордж Буш офіційно визнав незалежність 11 пострадянських республік, включно з Україною.

А вже наступного дня, 26 грудня, верхня палата Верховної Ради СРСР (Рада Республік) формально проголосувала за припинення існування Союзу. Це був тихий, майже буденний кінець величезної держави – без ніяких урочистостей і парадів, але з відчуттям невідворотності.

Проте розпад СРСР у грудні 1991 року залишив без відповіді низку ключових питань: правонаступництво в міжнародному праві, зовнішні борги, місця в ООН та, головне, долю ядерної зброї в Україні, Білорусі та Казахстані. Спочатку всі республіки вважалися спільними правонаступниками СРСР – це зафіксували Договір про економічне співтовариство (18 жовтня) та Меморандум про борги (28 жовтня 1991 року), а також рішення СНД. Саме на цій основі відбувався розподіл союзної власності: майна, озброєнь, флотів і підприємств загальносоюзного значення.

Проте по факту Росія зуміла нав’язати іншу модель – одноосібного правонаступництва СРСР, перебравши на себе місце в Раді Безпеки ООН, зовнішні активи й архіви, але водночас домігшись того, щоб колишні республіки відмовилися від ядерного статусу. Цей компроміс, оформлений у першій половині 1990-х, тимчасово зняв міжнародну напругу, але заклав основу для майбутніх конфліктів, адже правонаступництво де-факто стало інструментом політичного домінування, а не справедливого розподілу своєрідної спадщини СРСР.

Юрій Мартинович