Філософ, сатирик, футуролог, публіцист. Польській фантастиці
неабияк пощастило зі Станіславом Лемом. Його книжки славляться філософською
глибиною, а слава гримить на весь світ. І все ж знаменитий львів’янин досі
лишається для багатьох українців загадкою.
Протягом усієї своєї багатовікової історії Львів стояв на перетині націй і культур. Не завжди, звісно, вони співіснували в мирі та злагоді, але їхня взаємодія витворила унікальний простір, який нагадував киплячий казан із сенсів, образів та спогадів. Саме тут 12 вересня 1921 року в родині Самуїла та Сабіни Лемів народився маленький Сташек.
Сім’я мешкала в шестикімнатній квартирі на вулиці
Браєрівській (нині це вулиця Богдана Лепкого). Хлопчик був беззаперечним
улюбленцем родини, якому, здається, догоджали майже у всьому. Воно й не дивно,
адже був він дитиною пізньою та єдиною. Значно пізніше, в автобіографічній
повісті «Високий замок», яку вперше видали у 1966 році, Лем сам себе назве «чудовиськом», а рівень
своєї розбещеності підкріпить таким прикладом:
Їсти я погоджувався лише за умови, що батько стояв на столі й навпереміну розгортав і згортав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом.
Аналізуючи дитинство майбутнього фантаста, журналіст Войчех
Орлінський відмічає, що, ймовірно, ріс Лем дитиною знудженою і самотньою, але,
на щастя для всіх, не обернувся на нечуйного вандала.
Мабуть, малого Лема вчасно захопила література. Він
пожадливо всотував у себе книжки з науки, медицини й техніки, але не гребував
також пригодницькою літературою (який підліток може обійти її увагою?). Іншою
пристрастю Сташека стали механізми. Той-таки Орлінський влучно відзначає, що
«Лем заступив демона руйнування демоном творіння». Хлопчак намагався
відтворювати машини, про які читав у книжках, і всі свої кишенькові спускав на
різноманітні прилади. Цілі зошити він списував схемами власних винаходів. І цю пристрасть
проніс через усе життя – часто в листах уже дорослого Станіслава Лема можна
знайти уривки, де він хвалиться друзям, що прикупив собі чергову чудернацьку
машинерію.
Яке б оптимістичне та сповнене світлих перспектив майбутнє не малював собі львів’янин Станіслав Лем, реальність виявилася до нього нещадною. Велика війна, яку пройшов його батько, стала всього-на-всього Першою cвітовою війною, а самому Станіславу випали злигодні кількох окупацій. Прикметно, що «Високий замок» присвячений тільки дитинству письменника. Автор навмисне лишає за облавком жахні події, які прийшли потім. Це простір його дитинства, омріяний край цукерень і марципанів, у який йому вже ніколи не повернутися. «Коли я був малий, ніхто не вмирав, – пише Лем і завершує книжку гіркими рядками про сутність пам’яті:
Роздуми – немов підкопи, як штольні, що весь час обвалюються. Що то за скнарість, що за байдужливість пам’яті, котра все знає і все може, одначе мовчить. Затята, погордлива, замкнута в собі, вона не залежить від часу, вона нехтує його плином. […] Ми з нею, – неначе пара коней, які тягнуть пліч-о-пліч одного воза. Гайда, моя незнана, моя нерозлучна товаришко, мій вороже, мій друже.
Що було далі? Болісне дорослішання та жорна історії. Львів
для Лема більше ніколи не був таким, як раніше. Совіти, нацисти, знову совіти –
хвилі крові, фекалій та руйнувань. Найтемніші сторінки Лемової біографії, вони
ж і найменш відомі. Письменник неохоче говорив про цей період, обмежувався
скупими коментарями та повсякчас фікціював своє минуле, ховаючись за численними
масками. Йому було що приховувати. Насамперед, своє єврейське походження. Усі
тоталітарні режими, з якими стикався Лем, вирізнялися антисемітизмом.
Письменник пережив Голокост, а потім у творчості переосмислював свій болісний
досвід та травми. Цій темі присвячено його нефантастичний роман «Замок
Преображення», та й у фантастичних творах уважний читач знайде жаскі свідчення
епохи.
У 1946 році родина Лемів репатріюється у Краків, назавжди
лишивши Львів позаду. Станіслав Лем більше ніколи не повертався в це місто.
Його там чекали, неодноразово туди запрошували, але ні: минуле мусило лишитися
в минулому. Забрав він із собою звідти, окрім скромних пожитків, хіба що
«Людину з Марса» – свій перший фантастичний роман, написаний в окупації.
Станіслав Лем міг стати лікарем – чи навіть зварювальником – але обрав бути письменником. Випускні
екзамени не складав, чим навіки розчарував батьків, проте багато писав.
На Олімп слави Станіслав Лем здійнявся доволі швидко. Він
написав майже два десятки романів і близько сотні повістей та оповідань, які
продалися у світі понад 30-мільйонним тиражем. Про кількість перекладів чи
обсяги епістолярної спадщини можна й не згадувати… Володимир Аренєв у післямові
до українського видання книги Войчеха Орлінського «Лем. Життя не з цієї землі»
відзначає, що
Лем був майже ровесником наукової фантастики – і його очікування, вподобання, ілюзії, розчарування багато в чому віддзеркалюють те, що відбувалося в цьому жанрі.
Огром ідей, які ретранслює автор у своїх творах, вражає.
Станіслав Лем – письменник
універсальний: у його доробку є щось для кожного. Мандрівки до незвіданих планет,
сатиричні казки, де головними героями замість середньовічних лицарів та принцес
виступають роботи, яким доводиться мати справу, наприклад, з електродраконом,
що живе на місяці, філософські притчі про пригоди двох конструкторів Трурля та
Кляпавція чи апокрифічні збірки рецензій на ненаписані твори.
Ентузіаст науки, чиїм особистим життям, як визнавала його
дружина, були «чорні діри й галактики», Станіслав Лем прагнув осмислити дари
плоду пізнання. Важко сказати, чи зважав Лем на те, що ми зараз звемо мейнстримом,
і чи був він попри свою популярність хоч колись «мейнстримовим автором». Тут
радше варто вести мову про його самобутність. Його могли наслідувати, з ним
могли дискутувати, однак Лем завжди лишався чимось окремим – сам собі і
напрямок, і течія, і універсум. Він стояв в опозиції до колег-фантастів і з
часом перейшов у опозицію до фантастики як такої. Вона Лема знудила, тому він
пірнув у хвилі чистої філософії, футурології та публіцистики.
Польський письменник нещадно критикував західну фантастику
за брак «науковості», і поки всі говорили про позитивні чи негативні зміни, які
принесуть зустрічі з представниками позаземних цивілізацій, Лем, хоч і встиг
трохи пограти й на цьому полі, все ж писав дещо… зовсім інше. У його творчості
яскраво закарбувалася тема «неможливості першого контакту». «Едем», «Соляріс»
та «Непереможний» – три романи одного настрою, три романи, що з пронизливою
гіркотою та скепсисом демонструють: зустріч з Великим Іншим може не завершитися
нічим саме тому, що воно аж надто інше.
Я ні секунди не вірив, що цей рідинний велет, який уготував у собі смерть багатьом сотням людей, до якого десятки років уся моя раса марно намагалася протягти бодай ниточку порозуміння, що він, несучи мене мов порошинку, й навіть не помічаючи того, перейметься трагедією двох людей. Однак його дії мали якусь іншу мету. Щоправда, я навіть у цьому не був абсолютно певен. Але відступити – означало перекреслити той, хай мізерний шанс, який, може, був тільки в уяві, шанс, що приховувало у собі майбутнє. […] Які звершення, знущання, які муки ще чекали мене? Я нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув.
Так розмірковував доктор філософії Кріс Кельвін у фіналі
роману «Соляріс», і можна сказати, що й сам Лем поділяв думки свого героя.
Станіслав Лем прожив довге й насичене життя, лишивши по собі
стільки, що не одне ще покоління матиме що вивчати й осмислювати. Вплив Лема на
всю світову фантастику неможливо ні заперечити, ні переоцінити. Багато речей,
які в жанрі стануть трендами у 80-х чи навіть 90-х, Лем описував десятиліття на
два раніше. Марек Орамус у своєму есе
«Доктрина невтручання» зазначає, що зображені Лемом технології в романі
«Едем» (рік публікації – 1959-й) можна вважати прототипом знаменитих
нанороботів, без яких зараз не обходиться майже жоден фантастичний роман.
Згадати хоча б «Здобич» Майкла Крайтона (рік публікації – 2002-й).
Є непереборне бажання сказати, що Станіслава Лема знають та
шанують в Україні, але без низки уточнень ця теза звучатиме як відверте
лукавство. Класик польської фантастики має в Україні наскільки потужний,
настільки й камерний фендом. Його фанати можуть упевнено говорити про себе
словами Шекспіра: «We few, we happy few, we band of brothers» (Щасливців
жменька і брати по зброї.) До більшої аудиторії Станіслав Лем радше промовляє
голосами тих, хто його ідеями свідомо чи несвідомо надихався. Наприклад,
дискутуючи про неможливість першого контакту, український фанат фантастики
насамперед згадає «Сліпобачення» Пітера Воттса, а не «Соляріс» чи «Непереможного».
Лем ще не став для нас добрим товаришем – він поки привітний незнайомець.
Причин такого стану речей декілька. По-перше, Лем як
письменник далі від нас теперішніх, ніж як людина. Найвидатніші його твори були
написані так давно, що тепер аж ніяк не безпідставно вважаються
ретрофантастикою. Напрямок, безсумнівно, цікавий, але не всіма читачами він
маркується як «дружній». Звідси ж виникає і друга заковика: для більшості
лишається таємницею час і середовище, в якому творив Лем. Його твори потребують
глибшого аналізу, коментування та дискусій. Завдяки зусиллям Польського
інституту та тернопільського видавництва «Навчальна книга – Богдан» Лем
більш-менш присутній на українському ринку. Ці видання, звісно, викликають
спорадичні скарги дослідників та поціновувачів Лемової творчості, але принаймні
дають можливість познайомитися з Лемом тим представникам української
фантастичної спільноти, які ще не володіють польською.
Мало що в нас відомо й про самого Лема. Є видання «Лемові
леми», де під однією обкладинкою зібрано «Колотнечі з приводу всесвітнього
тяжіння» Томаша Лема й «Так казав Лем» – розмови з ним Станіслава Береся. У
2021 році у видавництві «Човен» вийшла вже згадувана праця Войчеха Орлінського,
яка хоча й багата на фактаж, усе ж не є вичерпною. Згуртоване товариство
українських поціновувачів Лема робить багато для його популяризації. Регулярно
на тематичних форумах проводяться заходи, присвячені Станіславу Лему, він був
присутній у такому потужному медіапроєкті, як «Україна читає Лема», та багатьох
інших. А у 2022 році Львівська міська рада вирішила назвати одну з площ міста
на честь Станіслава Лема – поруч із креативним центром «Lem Station».
На жаль, Лемові ніколи не щастило з суміжними до літератури
медіумами, і це також завдає шкоди його репрезентації. Його екранізували, так.
Але сам Лем від тих екранізацій переважно «ліз на стелю». Остання більш-менш
потужна прем’єра, пов’язана з ним, відбулась аж у 2003 році. А раптом Лем
прийде до широкого кола читачів через комп’ютерні ігри, як це зробив інший
польський фантаст Анджей Сапковський? Що ж, надія є. Польська ігрова студія
Starward Industries готує до релізу гру за мотивами Лемового «Непереможного».
Творці гри вже проанонсували, що вона зі старту матиме українську локалізацію,
тож із нетерпінням чекаємо на цю гру й тримаємо за неї кулаки.
Наше знайомство з Лемом, можливо, тільки починається.
Автор: Анатолій і Катерина Пітики
Немає коментарів:
Дописати коментар