В український прокат вийшов новий фільм Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки". Стрічка, що розповідає про шлях Третьої штурмової бригади до звільнення села біля Бахмута, відділеного від українських позицій двома кілометрами замінованої лісосмуги, обрана офіційним кандидатом від України на премію "Оскар" у категорії "Найкращий міжнародний повнометражний фільм" 2026 року. Vogue.ua публікує велике інтерв’ю з режисером.
За 20 років Мстислав Чернов пройшов шлях від фотографа локального медіа до володаря "Оскара" та Пулітцерівської премії. Його стрічка "20 днів у Маріуполі", що здобула для України її перший "Оскар", стала одним із головних фільмів 2023 року. Нову роботу вже встигли охрестити найважливішою картиною року.
"2000 метрів до Андріївки" — це напружений воєнний екшн, що показує один з епізодів контрнаступу за участі Третьої штурмової бригади. Це майстерна картина, яка використовує кінематографічний інструментарій, щоб назавжди закарбувати імена й образи військових, які ризикують, віддають життя за українську землю. Навіть якщо це лише маленьке й нині повністю зруйноване село.
Кінокритик Алекс Малишенко поговорив із Мстиславом про інтимні речі — почуття провини, яке не полишає, джерела натхнення та інтровертність, яку доводиться долати заради глядача. І, звісно ж, про людей, які стали героями фільму й зробили це кіно можливим.
У новій роботі ти знову на передовій, у самому центрі боїв. Ця наближеність до фронту вже стала, якщо так можна сказати, брендом для закордонних глядачів. Чи впливає він на твоє сприйняття аудиторією?
Я відчуваю провину, що не постійно на фронті. Тому можливість поїхати і бути там, зробити щось, що має значення, щось, що розкаже, через що проходять українські військові зараз, — для мене честь, а не страх. Це можливість відчувати менше провини за те, що ми всі, на жаль, робимо недостатньо, щоб ця війна зупинилася. Ми всі щось робимо, але у всіх є відчуття, що ми робимо недостатньо.
Мій бренд сформувався, і це мені як режисеру інколи шкодить. Мене бачать саме як режисера, який знімає військове кіно. Але у цієї війни, в України й поза її межами, є багато тем, історій і речей, які потрібно розказати. У ній є різні перспективи: не тільки перспектива бойових дій чи страждань цивільних, хоча й про них треба розповідати.
"20 днів у Маріуполі" — це фільм жахів. Для мене принаймні. Так ми до нього підходили: і композитора шукали з фільмів жахів, і історію будували, як у горорі. "2000 метрів до Андріївки" — це екшн. Мені хотілося зняти фільм в іншому жанрі, щоб знайти нову аудиторію, щоб кіно побачили не лише зацікавлені в темі України й російського вторгнення, а ще й ті, хто в темі війни, історичних фільмів, екшн-стрічок.
Розширення чи зміна жанру допомагає розширити аудиторію. Тому я тобі точно скажу, що наступний фільм буде в іншому жанрі. Я не хочу, щоб мене сприймали лише як режисера воєнного кіно.
У "20 днів у Маріуполі" одним із головних героїв є місто, а у "2000 метрів до Андріївки", навпаки, центром оповіді стають люди. Кожен військовий, з яким ти зустрічаєшся, набуває об’єму, історії, рис особистості, і ми зближуємося з ними. Як ти потрапив саме в цей підрозділ і чи зберіг зв’язок із ним?
Ми познайомилися з Третьою штурмовою і почали шукати у них героїв під час контрнаступу, але це був не перший підрозділ, з яким ми працювали. З початку контрнаступу я почав знімати кілька бригад паралельно. Перша версія фільму навіть об’єднувала декілька підрозділів, які воюють на різних ділянках фронту. Тобто це був ширший погляд, але історія Феді (командир взводу 3-ї штурмової бригади, один із головних героїв фільму. — Прим. ред.) і його побратимів, те, що вони знімають, ця посадка на мапі, яка веде до Андріївки, дали мені розуміння, що з точки зору драматургії — дуже чіткої цілі в кінці фільму і драматургічної арки — найкращі. Ми сконцентрувалися на них і були з ними до кінця.
Після того як звільнили Андріївку, і я, і Алекс (Алекс Бабенко, фотограф Associated Press і другий оператор фільму. — Прим. ред.) продовжили з ними спілкуватися, продовжили знімання. На жаль, деякі відбулися вже на похоронах головних героїв. А деякі — під час інших операцій: у Харківській області, в Авдіївці.
Звичайно, ти не можеш бути туристом. Цей фільм міг би легко існувати в формі інтерв’ю в безпечних місцях і кадрів з GoPro й дронів. І це був би хороший фільм. Я бачу, як його можна було б змонтувати. Але той біль, через який вони проходять, ті втрати, які вони несуть, ті жертви, які приносять, — все це неможливо адекватно й етично розповісти, якщо не зробив принаймні декілька кроків поряд із ними. Я ніколи не зможу сказати, що небезпека, в якій були я чи Алекс поряд із ними, хоч трошки дорівнює тій небезпеці, через яку вони проходять щодня. Але відчувши те, що відчувають військові, я принаймні можу говорити про них. Маю моральне право говорити про їхні страждання, жертви, неймовірну силу абсурдного оптимізму й спротиву.
В окопі ти не оператор чи режисер, який прийшов знімати, — ти просто говориш із людьми, записуєш розмови. І коли поряд розривається снаряд, над головою висить дрон, коли всі ви в окопі знаєте, що будь-якої миті можете загинути, — це об’єднує як ніщо інше. Ви виходите звідти вже друзями.
Ти згадував про зміну жанру, що новий фільм — це екшн. Але все одно, що "20 днів у Маріуполі", що "2000 метрів до Андріївки" — це ті стрічки, про які зазвичай кажуть: "важливий фільм", "важкий фільм", "тобі буде важко, але ти маєш це подивитися"…
Немає гіршої реклами для кіно — сказати, що його неможливо дивитися, але треба.
Але всі твої фільми наразі такі.
Скільки до мене людей підходило і казало: "Я не бачив "20 днів у Маріуполі", але це такий важливий фільм, дякую вам, що ви його зробили".
Як ти взагалі змирився з тим фактом, що твої роботи тільки так і сприймаються? Чи думав колись про "легке" кіно?
Дивись, до монтажу "2000 метрів до Андріївки" ми підійшли з розумінням, що хочемо розширити аудиторію. Я вважаю, його дивитися не так важко, як "20 днів…". Він динамічніший, у ньому менше жорстокості. Ми хотіли, щоб люди побачили трейлер, щоби почули, що це для когось схоже на "Спасіння рядового Раяна" чи "На Західному фронті без змін".
Я би залюбки знімав комедії і, може, колись буде час їх зняти. І знову я повторюся: ми зараз працюємо над фільмом, який зовсім інший.
Якщо ти будеш продовжувати знімати про війну, але вже в жанрі комедії, думаю, це буде багатьом дуже дивно.
Звичайно, я не маю на увазі, що хочу знімати комедії про війну. Я хочу, щоб ця війна закінчилася. Я хочу перестати думати про цю війну. Я хочу, щоб усі були живі. Я втомився прокидатися і боятися відкрити телефон, чи фейсбук, чи месенджер і отримати повідомлення, що хтось із моїх друзів, знайомих, колег не прокинувся сьогодні, тому що по Києву, Харкову, Дніпру, якомусь іншому українському місту прилетіла ще одна балістична ракета чи ще один шахед. Я втомився, я не хочу цього. Але, звичайно, я буду знімати кіно про війну, і так, я буду відомий як режисер, який знімає кіно тільки про війну, поки ця війна триває. А потім, так,— природа, National Geographic. Фікшн. Я хочу знімати фікшн. І для цього прийде час.
Ти знімаєш тільки про Україну, цій війні присвятив уже 11 років. Наскільки сильний у тебе зв’язок з країною? Чи можна назвати тебе патріотом?
Я знімав не тільки в Україні — в Іраку, Сирії, Афганістані, Лівії, в Газі, Карабасі. Де я тільки не був. Звичайно, я завжди повертаюся в Україну. Звичайно, завжди буду повертатися в Україну. Це головний пріоритет моєї роботи. Тут мій дім. Цей зв’язок назавжди.
А щодо справжнього патріотизму, то він полягає в тому, щоб робити щось для своєї спільноти. Для ком’юніті, в якому живеш. Це для мене важливо.
Зараз важкий час для українського кіно. Не тільки тому, що ми всі працюємо в умовах бойових дій, а ще й тому, що свідомо відмовилися від спадку радянського кінематографа. Якщо подивитися артхаус, який знімають у країнах Балтії, Східній Європі — вони досі знаходяться під впливом його традицій. Ми від цього впливу відмовилися. Ми хочемо йти вперед, розвивати свою мову, щоб говорити про своє життя, свою країну й власні теми нашою мовою. Так само як хочемо спілкуватися українською й відмовитися від російської. Але це важко. Тому що кіно — культурна традиція, яка будується роками. Ми зараз її будуємо з болю, трагедії, війни, втрати. А ще ж треба поговорити про щось інше, не тільки про війну, а й про любов, дружбу, дорослішання, екзистенційні теми. Для цього всього теж треба шукати мову.
Як саме, на твою думку, ти міг би бути корисним новому поколінню режисерів?
Мене завжди надихало те, що робить, — в жодному разі не порівнюю себе з маестро, який для мене взірець, — Ґільєрмо дель Торо. Працюючи в Голлівуді, він постійно повертається додому, в Мексику, і просто розмовляє зі студентами. Це не майстер-класи, не уроки. Це діалог поколінь, вчителів і студентів, людей, закоханих у кіно. І це надихає.
Але мені страшно, коли хтось до мене підходить (таке було) і каже: "Мстиславе, я подивився ваші фільми і вирішив стати: а) військовим журналістом; б) режисером; в) вирішив поїхати на фронт". Я кажу: "Будь ласка, давайте тільки так, щоб вас там не вбили. Тому що це буде моя відповідальність". Сподіваюся, що не таке натхнення буде.
А що надихає тебе особисто? Чи у тебе вже все вигоріло?
Ні, я не вигорів. Ми всі вигоріли фізично, але не морально. Натхнення є завжди. Сил просто деколи немає. Цікаво, що натхнення може приходити навіть від травми. Якщо ти несеш у собі трагедію, свідком якої став, ти можеш трансформувати цю лють у творчість. Це перше.
А це відчуття обов’язку — воно на тебе тисне?
Так. Знову ж таки — це не обов’язок перед якоюсь абстрактною ідеєю, це відчуття обов’язку перед тими, кого любиш: перед друзями, спільнотою, людьми, які з тобою пліч-о-пліч.
Я так розумію, що ти взагалі трудоголік. Відпочити або відволіктися —таке для тебе можливо?
Ні, але я дуже втомився відчувати провину. За те, що деколи почуваюся добре. Це не на часі. Пам’ятаю момент, коли ми отримували BAFTA у Лондоні. Це був початок 2024-го. В ті дні прийшла новина, що вбили Кобзаря (один із бійців-героїв фільму, який загинув у боях. — Прим. ред.). Я пам’ятаю це відчуття провини, що я там, а його вже немає. Пам’ятаю, що ми вийшли тоді на сцену, і я сказав у самому кінці: Let’s keep fighting ("Продовжуймо боротися". — Прим. авт.), через що у мене потім були проблеми з редакторами, бо це недостатньо нейтральний вираз. Але це те, про що я думав. Я думав тоді про Кобзаря, про Гагаріна (один із героїв фільму, який загинув у боях. — Прим. ред.), про інших, кого ми знали. Це відчуття завжди з тобою — що тобі треба постійно щось робити. Тому що вони віддають найважливіше за те, що дороге тобі — своє життя. Харків зараз не окупований тому, що Третя штурмова і Федя стоять у Харківській області і боронять місто. Інші бригади також. Тому як я можу не відчувати провину за навіть маленьке задоволення, яке мені трапляється на шляху?
Інтерв’ю, які ти даєш, поїздки у різні країни на фестивалі — це теж частина роботи чи все ж про задоволення?
Робота. Це точно не марнославство. Я інтроверт, для мене це пекельно важка робота: вийти на сцену, щось сказати, поговорити з аудиторією, дати десять інтерв’ю на день і зробити це так, щоб міжнародна преса відчувала ентузіазм. Це важлива тема, і навіть якщо ти втомлений, про неї треба говорити із завзяттям. Це не моє. Я не хочу цього. Але це частина роботи в кіно. В сучасному світі недостатньо просто зняти матеріал — треба зробити кіно. Але недостатньо просто зробити кіно — треба, щоб воно дійшло до глядачів. Але недостатньо, щоб воно просто дійшло до глядачів — треба, щоб його зрозуміли й правильно інтерпретували. І кожен крок, кожна розмова, кожна поїздка — частина цієї роботи.
vogue.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар