Мисткиня Оксана Павленко – остання з когорти бойчукістів

  

"В майстерні Михайла Бойчука, як колись в цеху панував дух, що свого часу визначав відносини між майстром та його учнями... Ми все робили разом – обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї і оглядали пам'ятки архітектури, разом працювали; довший час, після того, як у приміщення Академії попала бомба, у нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука".

"Промовте – життя моє – і стримайте сльози..." – такими словами розпочинаються спогади останньої з уцілілих художниць-бойчукісток – Оксани Павленко, зафіксовані київським дослідником Олександром Череватенком й опубліковані в щорічнику "Наука і культура" 1987 року.

Народилась майбутня мисткиня 12 лютого 1895 року на Набоковому хуторі села Валява на Черкащині. Батько – "мельник з церковно-приходською освітою" - "І звали його Трохим, і дід у мене був Трохим, і прадід Трохим", - згадує Оксана Павленко. Традиційна селянська родина з традиційним селянським устроєм та ментальністю. Але дівчині вирішили дати пристойну освіту.

Після закінчення Черкаської семикласної жіночої гімназії, молода провінціалка вступає до восьмого класу гімназії на Караваєвській вулиці у Києві. Тут знайомиться з молодими студентами київського Університету – Сашком Федорченком, Сашком Голованем, молодими поетами - українцем Максимом Рильським та білорусом Янком Бохонком. Разом проводять вільний час у музеях та театрах, відвідуючи презентації та прем"єри, що вплинуло на подальше життя майбутньої мисткині. Опріч того, 1914 року "за якийсь час побралась з Олександром Федорченком" (помер від "іспанки" в грудні 1918 року).

По закінченні восьмого класу "не пішла я в університет, а подалась в художню школу" - Київське художнє училище, де директором був Федір Кричевський, а викладачами - молоді Анатоль Петрицький, Фотій Красицький, Кость Єлева. "В художній школі, - оповідає мисткиня, - я подружилась з Іваном Падалкою. Він був старший від мене на курс і дуже сприяв мені… Гарний з себе: довге золоте волосся, а за вухами – голубий сон. В такому вигляді він походжав вулицями, обурюючи київських обивателів".

В 1917 р. школу було закрито, але у грудні цього ж року молоду художницю зараховують в новостворену Академію Мистецтва. Тут, за рекомендацією Тимка Бойчука та Івана Падалки, вона була "зачислена" до класу професора Михайла Бойчука. Ось як згадує про це Оксана Павленко: "Зустрічає мене Іван Падалка та й каже: "Чого ти в того Кричевського сидиш, якого немає? Ти йди он до Бойчука!..". – Прийшла я до Бойчука, а він мене брати не хоче: "Не буду я вчити дівчат! Вони повиходять заміж, ото й усе їхнє навчання...". – Але взяв-таки".

 

Сидять: Іван Падалко, Олена Кричевська, А. Лисецька, Михайло Бойчук: стоять: Марія Трубецька, Тимко Бойчук, О. Просяниченко. Сергій Колос, Антоніна Іванова, Роберт Лісовський. Київ, 1920 рік

Природні здібності та набуті в училищі навички обумовили те, що вже на першому році навчання студентка Павленко, разом з Іваном Падалкою та Василем Седлярем, була запрошена професором Бойчуком до участі в розписах Луцьких казарм у Києві (1919), брала участь в експериментальних розписах на стінах аудиторій Інституту пластичних мистецтв (на жаль, всі вони по-варварському знищені в 1934 році після реорганізації інституту).

Як пізніше згадували учні майстерні 1919-1922 років, а серед них і сама Оксана Павленко: "В майстерні М.Бойчука, як колись в цеху панував дух, що свого часу визначав відносини між майстром та його учнями... Ми все робили разом – обговорювали завдання Вчителя і праці учнів, разом ходили в музеї і оглядали пам'ятки архітектури, разом працювали; довший час, після того, як у приміщення Академії попала бомба, у нас не було іншої майстерні, крім помешкання Бойчука".

 

Оксана Павленко. Атопортрет. 1925 рік

Після завершення навчання, упродовж 1922 - 1927 рр. Оксана Павленко викладала в Межигірському керамічному технікумі, директором якого був Василь Седляр. Декоративно-ужиткові вироби межигірців – зокрема, агітаційна порцеляна – демонструвалися на багатьох міжнародних виставках, не поступаючись європейським зразкам. Це підкреслювалося в тодішніх мистецьких оглядах: "техніка і декорування на сучасному рівні західного мистецтва".

У станкових темперних роботах тих років – "Ліплять пиріжки" (1918), "Дівчина з Деренківців" (1920), "Петрівчанська мадонна" (1922), "Дівчина з відром" (1923), "Автопортрет" (1925), "Марійка" (1928) – Оксана Павленко дотримується принципів і настанов українського монументалізму. У центрі уваги художниці – сільська жінка, сповнена щирості й тепла. Типажі й характери героїнь взяті безпосередньо з життя, яке Павленко добре знала і майстерно відтворювала в узагальнених художніх образах. Однак, запланована у харківському видавництві РУХ монографія про творчість Оксани Павленко, члена АРМУ з 1925 року, авторства Василя Седляра, так і не вийшла друком у світ.

 

Оксана Павленко. Ліплять періжки. 1918 рік

Взяти участь у розписах фресками стін Селянського санаторію в Одесі Оксана не змогла: "настільки була завантажена роботою в Межигір'ї....". Ось такою, з газетою у руці – внутрішньо зосередженою й сповненою творчих задумів, зобразив її Василь Седляр на портреті 1927 р., що нагадував фрагмент фрескових розписів. Саме в цей час Оксана Павленко зближується з Василем Седлярем, про що свідчать листи останнього, написані впродовж 1925–1936 років, й збережені мисткинею впродовж нелегких життєвих колізій..

"А Василь з мене портрет намалював, – згадувала пізніше художниця, – Я там у білій свиті. А свиту я на базарі в Києві купила дешево... І вона мене багато разів виручала: і ходила я в ній, і вкривалася... І досі ця свитка в майстерні у мене висить – на згадку...".

 

Василь Седляр. Оксана Павленко. 1926-1927 роки

В лютому 1929 року Оксана Павленко отримала офіційне запрошення на викладацьку роботу у ВХУТЕМАС: "Їхала на рік, а виявилось – назавжди". Потім викладала в Поліграфічному інституті, Інституті силікатів, Строганівському училищі.

В рисунках Павленко цього часу наростає динаміка, експресія зображення. Вона майже відмовляється від монументальної статики ранніх років і лише потяг до узагальнення і цільність силуетів нагадують про колишній підхід – "На маневрах" (1929).

У Москві, на виставці "Десять років радянської влади", художниця знайомиться з художником-монументалістом, угорським комуністом Белою Уїтцем, який мав вплив на подальше творче та приватне життя художниці 1930–1950-х років. Вони разом виїжджають у Фрунзе, де займаються розписами урядових будівель, а Оксана Павленко розробила ескізи і стала "автором проекту герба Киргизької РСР".

У 1933-1935 роках художниця наїздами перебуває в Україні, взявши участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові, де створила тричастинну композицію "Фізкультура і спорт". "Я заготовила ескізи... – і поступово, їздячи з Москви, восени 1934 року закінчила свою фреску, – згадувала Оксана Павленко, – А будинок був ще не готовий, вікна не вставлені..., було дуже холодно і вогко, протяги дикі..., а ще й темно. Лампочка на тисячу ват, – от я очі свої там і лишила...".

Коли в Україні розпочалися репресії 1936-1937 років: "...в Москві навколо мене утворилась порожнеча. Роботу давали, цінували, але дивилися скоса... адже "бойчукістка". Щоб не утнула чого, бува".

В останньому (до арешту!) листі до Оксани Павленко Василь Седляр з певною мірою досади писав: "Дуже радий за твій успіх! Просто приємно було, що ти всім утерла носа, в тому числі і своєму "шефу" (мається на увазі Белла Уїтц – авт.), який написав статтю в 2№ "Архитектура СССР" про свою роботу над фресками в Фрунзе, а про тебе не згадав навіть, що ти там портрети робиш…"

А вона упродовж років керувала майстернею фрески при будівництві Палацу Рад, створила низку фресок в Урядовому палаці у Фрунзе (1936-1938), на Всесоюзних сільськогосподарських виставках у павільйонах Киргизії і Азербайджану (1938-1939), Білорусії і Російської Федерації (1951-1954) у Москві. Разом з Белою Уїтцем, у 1943-1944 рр. вона розробила ескізи для циклу розписів "Сталінградська епопея" у Палаці Рад. Одна з них – фреска "Громадський обвинувач" – була змонтована у новому приміщенні бібліотеки ім. Леніна. У цих капітальних архітектурних розписах відчувається рука зрілого майстра, професійно сильного художника, що змушений був перейти "на рейки" радянського монументалізму.

Хоча в пам'яті залишалося інше: "...І ніколи я не забуду цієї підлоти: як мою фреску знищили! 1944 року заявився до мене один товариш... Рязанов..., це він будував Червонозаводський палац!... І починає розповідати, як йому подобалась моя фреска в Червонозаводському палаці. І що він дістав наказ її знищити. Спочатку він хотів заштукатурити її, але йому наказали – ні, фреску треба ліквідувати остаточно. Повністю. І тоді він запропонував зчистити її карборундом. Що й було зроблено. І коли він мені це сказав, я відчула, що мені немов засадили ніж у серце...".

У повоєнні роки, проживаючи у Москві, роботи Оксани Павленко стають більш камерними. В її акварелях домінують натюрморти – "Півонії", "Дзвіночки", "Богульник", "Гвоздики" – букети квітів, фрагменти інтер'єрів, розкрита книга, як світ, "знову повернений після довгої розлуки". А в невеликих станкових творах та рисунках, мальованих "для себе" – "Ляся".

Портрет художниці" (1943), "Автопортрет" (1968), серія побутових замальовок – вчувається велика сила й любов до "образної методи" свого Вчителя, "пошану і подяку" якому Оксана Павленко, попри життєві негаразди та мистецькі поступки, пронесла крізь своє життя.

 

Оксана Павленко. Ляся. Портрет художниці, 1943 рік. Черкаський художній музей

Художниця часто спілкується зі співученицею по майстерні Бойчука, прикутою до ліжка Антоніною Івановою; красунею-полтавчанкою, давньою приятелькою Володимира Татліна, Анною Бегічевою; листується із сестрою дружини Бойчука – Ганною Налепінською-Печарковською з Варшави, друзями-бойчукістами Сергієм Колосом та Григорієм Довженком з Києва, Ярославою Музикою та Охрімом Кравченком зі Львова; мріє приїхати з персональною виставкою в Україну. "Так хотілось би хоч одним оком глянути на Україну! Тільки хоч би на небо – воно ж зовсім другого кольору!...". – писала вона Кравченку в листі у травні 1978 року.

Уважними слухачами мисткині-легенди Оксани Павленко у її невеличкому московському помешканні стали столичні (Вікторія Лєбєдєва, Георгій Коваленко), київські (Неллі Присталенко, Ігор Диченко, Леонід Череватенко, Сергій Білокінь), львівські (Олена Ріпко, Василь Глинчак, Світлана Лупій, Ярослав Кравченко), тернопільські (Ігор Герета, Ігор Дуда, Віра Стецько) мистецтвознавці, що відобразили свої враження від цих зустрічей у мистецьких публікаціях 1980–2020-х років.

 

Оксана Павленко. Москва, 1989 рік

"Знаєте, – розповідала дев'яностодвохлітня мисткиня-бойчукістка київському досліднику Леоніду Череватенку, – роками до мене ніхто не приходив з молоді. Дуже довго це тяглося. Так ніби мене і на світі вже немає. І так образливо було мені, так гірко! Так хотілося передати свої секрети, своє вміння молодим. Щось же я вміла, чогось навчилася. І куди ж я його заберу? З собою в могилу? Сиджу ото й думаю: що воно робиться? До чого йде? Але зараз приходять до мене – і молоді, і старі. Особливо молодь. І з України теж – знаходять якось стежку й приходять в гостину. А то листи мені пишуть, питають поради. Я відповідаю їм, раджу, що можу...".

Художниця пішла з життя квітневого ранку 1991 року у віці 96 років. А Перша персональна виставка творів Оксани Павленко в Україні відбулася у Києві та Львові у 1991-1992 роках, вже після смерті художниці – останньої з когорти бойчукістів.

Ярослав Кравченко, мистецтвознавець