СПОГАДИ ТА РОЗДУМИ АДИ РОГОВЦЕВОЇ: про дитинство в Глухові, людей-янголів та Warner Brothers

  

За своє довге життя Ада Роговцева зіграла в такій кількості фільмів і вистав, що стала улюбленицею трьох поколінь глядачів. Вона й досі працює в театрі й зізнається, що сценічна праця надихає й лікує. У 23 роки — вже Заслужена артистка України, у 40 — Народна артистка СРСР, у 69 — Герой України.

Нагород у неї не менше, ніж ролей. На початку травня, під час онлайн-церемонії вручення четвертої національної кінопремії «Золота Дзиґа 2020», Ада Роговцева отримала ще одну відзнаку — за внесок у розвиток українського кінематографа. Але під час особистої зустрічі вона з перших секунд вразила своєю відкритістю і тим, з яким теплом обійняла мене, незнайому людину.

Ми говорили про ХХ століття та його перипетії, про акторське мистецтво й людську сутність, про дружбу й любов, і я подумала: «А й справді — чим талановитіша людина, тим вона простіша».

ПРО ДИТИНСТВО

Я народилася в Глухові Сумської області, в російськомовній радянській родині. Моя бабуся носила кулончик на ланцюжку і казала: «У мене тут хрест», діставала, а там — «25 років Радянської влади».

Усі вони — мої бабусі, мама, тітка, батько й численні дядьки — були, з одного боку, люди ґрунтовні, а з іншого — по-своєму обдаровані й дуже дотепні. Коротше кажучи, «з великим привітом».

Мій тато до війни встиг отримати дві вищі освіти, зрусифікував прізвище (Роговцев від Роговець), якийсь час працював у міністерстві держбезпеки СРСР, звідти втік у охорону Хрущова, пройшов війну. На фронт він пішов, не взявши в рот ані краплі, а повернувся п’яницею.

 

Батьки Ади Роговцевої

А мама була янголом. Не вміла нав’язувати. Не могла сказати: «Зроби!» — тільки попросити. Не могла дозволити собі в присутності іншої людини навіть засмутитися. Не розсердитися, не засмутитися, а саме — засмутитися. Бо й це вже було недобре.

Вона зберігала унікальну делікатність і витримку все своє життя, на яке випали Голодомор, війна, окупація, повоєнна розруха, коли воші й щурі були нашими постійними супутниками, і коли в кожному бачили шпигуна.

Під час війни годувала військовополонених з табору в Глухові, забирала додому тих, хто помирав, виходжувала, вигрібала хробаків із ран. Це було моє дитинство, і це були найкращі роки моєї мами.

Ми з нею до ночі любили читати під ковдрою з ліхтариками.

У неї був комбінований порок серця: воно билося гучніше, ніж годинник у кімнаті. У 54 роки її не стало.

ЛЮДИ-ЯНГОЛИ

Коли я вступила до інституту, мене одразу запросили зніматися в кіно. Сценічну мову у нас викладала Народна артистка України, одна з провідних актрис театру Франка — Поліна Мойсеївна Нятко.

З її предмета був держіспит, який не можна було скласти окремо: збирається кафедра, і весь курс здає і колективну, і індивідуальну роботу. А мене не відпускають із зйомок, і я приїжджаю через три дні.

Підходжу до відомості — а там стоїть «відмінно». Я розплакалася. Звісно, Поліна Мойсеївна знала, що я не прогулюю, але мене вразила така довіра.

Саме тоді моя педагогиня дала мені найважливіший урок і змусила працювати над своєю українською сценічною мовою та знати її на «відмінно», щоби не зрадити довіри.

 

Чоловік, актор Костянтин Степанков

Я навчалася у Петра Сергієнка, а другим педагогом на курсі був мій майбутній чоловік — Костя Степанков. Ми закохалися одне в одного смертельно. І це сформувало і мене, і мою долю. Як казав Чехов, закоханість вказує людині, якою вона має бути. От і мені вказала.

Костя був особливою людиною: дуже талановитим, освіченим, допитливим, пристрасним, настражданим… Велике щастя, коли на життєвому шляху трапляються такі люди. І багатьох — талановитих, розумних, пристрасних — він привів у моє життя.

 

Перші ролі

Є рядки в Лесі Українки:

«На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті…».

Це про мене, окрім «гурту».

Я колективізму не визнаю. Колектив — це найгірше, що людство могло вигадати. Правда, в будь-якому колективі є людина, яка може стати твоїм янголом.

У ГОСТЯХ У WARNER BROTHERS

В СРСР кожен мав відпрацьовувати свій статус. Так я добровільно-примусово опинилася членкинею комітету захисту миру. Від цього не можна було відмовитися: як це — не хочеш, це ж честь! А загалом усі ці комітети — неймовірна нісенітниця.

Втім, для мене були й позитивні моменти: там я познайомилася з цікавими людьми, кілька разів виїжджала за кордон у складі офіційних делегацій. Якось нас запросили до США, обрали по представниці з кожної республіки. Запрошення було з підтекстом: показати американцям, які радянські жінки безглузді й без смаку.

Гостювали ми в дружин директорів Warner Brothers. Усі вони — на вигляд такі скромні, у всьому сіренькому, але це була дуже вишукана й коштовна скромність. Виявилися надзвичайно освіченими жінками, вели серйозну соціальну та громадянську роботу: опікувалися притулками, школами, онкохворими, співпрацювали з університетами над виданням книжок про взаємини в родині: «Мати й маленька дитина», «Теща й зять», «Мати й доросла донька».

Я тоді замислилася: коли ж і до нашого суспільства дійде, що людей треба вчити елементарним законам стосунків, що не можна одне одному «у борщ плювати». Наш колектив складався не з порожніх людей, а жінки швидко знаходять точки дотику, тож через чотири дні спілкування вони сказали: «Ми з вами так заприятелювали, що тепер усе переінакшимо й будемо популяризувати, які ж чудові дівчата в Радянському Союзі».

Приємно, звісно, що ми гідно представили країну. Але СРСР був країною абсолютної несвободи. Жодних ілюзій бути не повинно.

КІНО І ДОЛЯ

В фильме «Салют, Мария!» я носила на груди ключи от двух гробов: в Испании хоронят в нишах, и у родственников остается ключ. В фильме я похоронила мужа и сына — и в жизни я похоронила мужа и сына.

КУ фільмі «Салют, Маріє!» я носила на грудях ключі від двох трун: в Іспанії ховають у нішах, і в родичів залишається ключ. У фільмі я поховала чоловіка й сина — і в житті я поховала чоловіка й сина.

Коли ми зняли сцену смерті сина, відкоркували шампанське, бо нашому режисеру Йосипу Хейфіцю дуже сподобалася сцена. Як це було в житті — краще й не розповідати. Мій син закінчив режисуру і після інституту пішов до армії.

У перші ж дні після аварії на ЧАЕС його відправили в Чорнобиль — знімати хроніку разом з оператором Серьожею Борденюком, також тодішнім армійцем.

Усе літо вони їздили до Чорнобиля, він літав просто над реактором. Можливо, це і стало причиною того, що у 50 років він помер від раку легенів. Фільм, який вони зняли й змонтували, є секретним і лежить десь у Москві.

Матеріали, що не ввійшли до фільму, валялися в Будинку офіцерів, їх дивом не викинули в 90-х. Зараз вони у Сергія Борденюка і, можливо, колись мій онук зробить із цього матеріалу кіно… А Костя й Сергій навіть чорнобильських посвідчень не мали.

І праця їхня залишилася безіменною й нікому не потрібною… Коли вийшла книга Алексієвич «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього», я її в буквальному сенсі «з’їла». І мені зрозуміло, за що ця книга отримала Нобелівську премію. Усе просто й правда!

 

Кадр з фільму «Салют, Маріє!»

ПРО ДРУЖБУ І БЛИЗЬКІСТЬ

Платонов писав: «Кожне серце не схоже на інше: одне, отримавши добро, звертає його цілком на свою потребу, інше ж серце здатне й зло переплавити та обернути його на добру силу — собі й іншим».

А ще він казав, що «не обов’язково володіти предметом своєї любові, значно важливіше — відчувати його постійним мешканцем свого серця».

Люди, які живуть у моєму серці, вміли все переплавляти на добро.

Один із них — Юра Якутович — графік, академік, велика людина. Його син і онук теж були художниками — надзвичайно талановитими, унікальними.

З Іваном Миколайчуком ми були рідними. Він називав мене «Пекельце» — так переклав Адочку.

Окрім спорідненості душ і спільного кола, нас об’єднувала прив’язаність до близьких: Іван любив свою маму й рідню, і я любила свою маму й рідню. Де б ми не зустрічалися, базікали, як дві квочки.

 

Актор Іван Миколайчук

Іван болісно помирав від раку. Коли він тільки починав хворіти й відмовлявся їхати до лікарні, Марічка, дружина Івана, подзвонила й попросила мене його вмовити. Я приїхала, переконувала, а Іван підняв сорочку: «Пекельце, дивися!», а тіла вже не було… Тоді я таки переконала його поїхати до лікарні, але до здорового життя він уже не повернувся…

Між нами була дивовижна відвертість. З багатьма чоловіками, особливо це відчувається чим старшими ми стаємо, зникає поняття статі — залишається тільки людське.

Ми спілкуємося людською суттю. Так було й з Іваном, і ми безмежно любили одне одного. Я прощалася з ним за кілька годин до смерті, коли він уже був без свідомості, і я тримала в руці його босу ногу. Напередодні я написала:

«Іван вмирає. Що ж бо нам робити?

«Похукайте на серце, розпаліть

В мені життя, а смерть забороніте», —

Так він сказав би, але він мовчить.

І вже його свідомість не кориться

Буття законам — він зійшов з межі.

Та як на тебе мертвого дивиться,

Поки живий — порадь, допоможи.

Шевченків син Іван! Хай стане диво, —

Проскачеш на гарячому коні,

З коня всміхнешся зверхньо, незлостиво

Усім-усім на світі… і мені.

Іще живий, говоримо востаннє…

Ти — незбагненний, ти — такий простий,

Лиши нам головне своє зізнання:

Де сили брав самотньо хрест нести?

Тепер доніс. Складаєш світлі крила

І віддаєшся в вічності глибінь…

Ми не змогли. Чужі. То й не зуміли

Тебе добром утримати в тобі.

І цілу ніч періщить дощ,

Сумний та сірий. Небо плаче.

Проскоч, Іване, смерть, проскоч!

Устань, миленький! Встань, козаче…»

ПРО ЗВ’ЯЗОК МІЖ РЕЖИСЕРОМ І АКТОРОМ

Між режисером і актором має бути любов. Великий англійський режисер театру й кіно Пітер Брук сказав: «Мистецтво — це не піт і гнівні гримаси».

Йосип Хейфіц, який знімав мене у фільмі «Салют, Маріє!», був не лише професійним, а й дуже турботливим режисером.

О 6 ранку мене гримували, а він сидів поруч і проробляв зі мною сцену, збирав мене до роботи. А я ж — молода акторка, і в мене головна роль. Тож він не відходив від мене, і ми разом дихали. Коли трапляються такі режисери, в актора виникає враження: «Та це ж я все вигадав, це я все зробив».

 

У гуцульському вбранні

Або, скажімо, Роман Віктюк. Якось мій День народження збігся з репетицією. Вона пройшла чудово, всі актори були в піднесеному настрої. Ромка мені кричить: «Ну, який я тобі подарунок зробив на день народження?» А я йому відповідаю: «Як я тобі підказала, що мені подарувати!»

Це любов, любов між режисером і артистом. А коли починають: «А ну-ка йди сюди, ти не знаєш тексту, ти товста, ти стара», — то нічого не буде.

Зрештою, на репетиціях Михайло Романов часто не знав тексту, Богдан Ступка не знав. А інший знає, але приходить і тарабанить без жодного сенсу, не пропускаючи через серце, через нирочку — і виходить просто погана література вголос.

ФІЛЬМ «ВІЧНИЙ КЛИЧ»

Фільм для свого часу був доволі революційним, шматок про 37-й рік навіть змусили пересняти, бо вже надто антирадянським виходив. Ми його називали «Вічний віз», бо зйомки тривали понад 10 років. Після першої частини зробили перерву на чотири роки: автор дописував продовження.

Цьому роману можна багато чого закинути з погляду політики й історії, але чим він добрий — характери прописані так соковито, що бери й грай.

Режисерами були два брати: Володимир Краснопольський і Валерій Усков. Вони працювали, як одна людина. В якийсь день знімав перший, а наступного — другий, але ми не відчували різниці.

Я зовсім не була схожа на героїню зовні, та й на момент зйомок мені було 35, але в кіно так часто буває: хтось побачив тебе в якомусь фільмі, сказав іншому, а той — третьому. Автор Іванов десь про мене почув, подивився і сказав: «Так. Це вона».

ПРИРОДА ЛЮДИНИ

З усіх концепцій про природу людини — від Аристотеля до пізніших авторів, які описували, що таке людина, — мені найближче уявлення Локка: людина — це «чиста дошка».

З одного боку, людина сама пише на дошці й сама обирає, що на ній писати. Частково вона залежить від генетики, але кожна родина може навести приклад, коли в одних і тих самих батьків з’являються зовсім різні діти. Ми з двома братами відрізнялися не лише долями, а й характерами та мисленням.

З іншого боку, і Бог пише на дошці, підкидаючи «випадкові» обставини. Чому, наприклад, булгаківський Берліоз потрапив під трамвай?

Я не з воцерковлених людей, але думаю, що як би ти не крутив, як би не вивертався, якісь сили втручаються в хід життєвих подій. Я багато років прожила на світі й можу точно стверджувати: багато речей відбуваються незалежно від тебе. Існують якісь схеми в улаштуванні світу. Але як у цьому розібратися?

 

Я — щаслива людина лише з однієї причини: Бог дав мені позитивне сприйняття світу. Я завжди вміла відпустити ситуацію, якими б ударами не била мене доля, і в складні моменти усвідомлювала: це треба пережити, витримати заради чогось більшого.

ГОЛОВНЕ ДЛЯ АКТОРА — РОЗУМНИЙ РЕЖИСЕР

Вистава, фільм — дітище режисера, він бачить ціле. Акторська гра — лише одна з частин цілого. Можливо, найважливіша, але все ж частина. Хороший режисер не просто функціонально використовує актора, а й залучає творчий потенціал його особистості.

Якщо актор — талановита особистість, то найголовніше для нього — працювати з розумним режисером.

Щойно режисер нижчий за рівнем — починаються муки: доводиться викручуватись, аби не знизити планку. Якщо режисер менш талановитий, він намагатиметься підлаштувати акторів під себе.

Талановитий і розумний режисер залучає актора до співтворчості. Іноді — це хитрість, обман, але завжди на благо. Це не виключає головної ролі режисера в процесі.

 

Але це стосується дуже талановитих і досвідчених акторів, а для ремісників головне — слухатися режисера, бо коли посередньо обдаровані талантом і розумом люди починають робити щось своє, усе розлазиться.

МІЖ ТЕАТРОМ І КІНО

Сьогодні, у моєму віці й стані здоров’я, мені ближчий театр. Я іноді кажу хлопцям: «Як я буду лікуватися, якщо в мене не буде вистави?»

Учора я ледве доповзла до сцени, але вистава була однією з найкращих за тривалий час, і додому я повернулася вже в чудовому самопочутті. Професійна зібраність, віддача — це підліковує організм. Що зі мною буде, якщо я не зможу виходити на сцену?

А кіно я люблю зовсім за інше. Я просто обожнюю знімальний майданчик. Хоча це зовсім інший процес: ти маєш перемикатися за 2–3 хвилини й тримати в голові всю роль. У фінальній сцені «Приборкання вогню» я знялася випадково: приїхала на зовсім іншу картину, і мене перехопили, загримували й зняли.

Щоб швидко ввійти в роль, потрібна висока концентрація, а її не досягти без розуму. Чому лають наші серіали? Бо там немає головного — розуму. А ще — немає часу ні в режисера, ні в акторів, щоби вирівняти, згладити халтуру й схематичність.

Але середні актори над цим не замислюються, отак і знімають. Тому для розумного — і актора, і глядача — серіали це сміття.

 

ПРО ЖАЛІ

Мені гріх скаржитися: я зіграла багато ролей. У більшості артистів кар’єра закінчується дуже рано, а в мене вона довга: я вчора грала і завтра гратиму. Але мені шкода, що я не маю тих якостей і того таланту, які дозволили б робити це краще.

Мій чоловік, Костя Петрович Степанков, говорив про свою роботу в кіно: «Є те, що соромно дивитися, і не дуже соромно дивитися». Велика рідкість, коли не залишається досади, що не все вдалося. Нещодавно працювала на майданчику, знімали велику, важливу сцену.

Але я себе поганенько почувала й увімкнулася на 20%, а не на 100%. Сама дивлюсь матеріал — досадно, а вже не перепишеш, не перезнімеш. Як у Раневської: «Плювок у вічність уже зроблено». Може, при монтажі витягнуть, і глядач не помітить — але я ж знаю.

Таке нерідко буває: то не витягнув, то здоров’я не дозволило. Але шкодувати ні про що не можна. Хоча й тішити себе ілюзіями теж не варто.

ПРО ЯКІСТЬ АКТОРСЬКОЇ ОСВІТИ

В Україні сценічній справі навчають украй погано. І давно. І стає все гірше… Були винятки: Толя Скибенко, Леонід Олійник, Валя Зимня, Едік Митницький, Микола Рушковський, який до останньої хвилини життя вів у нас російський курс.

Він був надзвичайно інтелігентною людиною, педагогом від Бога й приводив до інституту молодих талановитих викладачів. Так, Ігор Славінський виховав кілька курсів під крилом Рушковського. Але всі вони, на жаль, — це вже історія. Зараз викладає Діма Богомазов.

Льоша Лісовець набрав акторський курс, і я цьому рада. Він володіє професією, уміє працювати з актором і навчити акторського ремесла.

Але в інституті не має бути винятків: там, у принципі, не повинно бути поганих, випадкових. Бо як воно буває? У людини не склалося ні в кіно, ні в театрі — і вона пішла викладати, а насправді — калічити і людей, і професію на довгі роки.

 

Я нашому колишньому міністру культури Євгену Нищуку не раз казала про необхідність щось робити з інститутом. Але, виявилося, це радше питання до міністерства освіти й ще якихось структур. Болото, одним словом. Так усе й стоїть на місці.

Тому в Україні немає акторської школи. А вона потрібна! Погрузаємо в аматорстві, яке підміняє професію, принижує її. Адже навіть найталановитіші люди без школи не обійдуться. А артистам із звичайними здібностями без неї взагалі нікуди: буває, людина має середній рівень обдарованості, але в руках хорошого педагога вбирає знання й починає робити надзвичайно цікаві речі.

ПРО ДЕРЖАВНУ ПІДТРИМКУ

Я вважаю, що науку, культуру й мистецтво має забезпечувати держава. І саме вона повинна створити сприятливі умови для меценатства. Інакше нічого не буде. Самостійно поставити виставу чи зняти кіно практично неможливо.

Це виробництво! Доводиться заробляти на чомусь іншому й вкладати власні кошти. У мене в селі стоїть напівзруйнована хата, я могла б там три будинки звести, але замість цього ми віддаємо своє, аби щось робилося, аби була можливість не зупинятися — ставити, грати, продовжувати професійну діяльність.

Глядацький запит на нашу роботу є, у нас повні зали. Але випустити нове — дедалі складніше. У міських театрах я взагалі працюю безкоштовно — інакше з мене знімуть пенсію, такі от закони…

 

Гастролі в Одесі

Усе це, звісно, неправильно. Якщо творчі люди не можуть заробити, вони стають прохачами, починають обслуговувати ідеологію, працювати на замовлення. Богдан Ступка любив казати: «Дарма тільки пташки співають».

Але хотілося б, щоб і бізнесмени підтримували науку, мистецтво й культуру. Якраз зараз читаю книжку Ошо, і він пише, що якщо ти доходиш до певної межі, далі стає дуже нудно. Адже якщо бізнес не робить соціального внеску, то в такому бізнесі мало сенсу.

ПРО УЛЮБЛЕНИХ АВТОРІВ

Природою визначено, що старість — це період спостереження й медитації. Зараз я зосереджена на українській літературі. Відкриваю імена, які раніше оминула. Наприклад, Ігор Римарук — унікальний поет, а я, на свій сором, дізналася про нього тільки після його смерті.

Читаю все, що виходить друком: Мирослава Дочинця, Оксану Забужко, Тараса Прохаська, Василя Шкляра, Марію Матіос, Юрія Винничука, Андрюшу Куркова, Юрія Іздрика, Сергія Осоку, Мар’яну Савку, Катерину Бабкіну, Дзвінку Тарохтушко, Ольгу Перехрест, Сергія Жадана.

Те, що Сергій Жадан потрапив до списку Американської літературної премії «2020 PEN», — цілком заслужено!

І, звісно, вічні імена: Франко, Коцюбинський, Стефаник. Повертаюся до них, знаходжу те, чого раніше не знала або не помічала. А найдорожчою для мене завжди була Леся Українка — дівчинка, скалічена туберкульозом, прикута до крісла, яка жодного дня не відвідувала жодного навчального закладу.

За стилем, рівнем мови, масштабом особистості та стоїцизмом вона для мене стоїть вище за всіх. Саме Леся сформулювала основну й досі актуальну проблему України: «Неволя ще мерзенніша, якщо вона добровільна».

СВІТ БЕЗ ВІЙНИ

Це цікаве поле для дослідження науковцями й філософами. Я не знаю, яким має бути виховання в людей, яка свідомість, яка божественна благодать має зійти на всіх, щоб припинилися війни. Моєму правнукові зараз рік і три місяці, і в нього вже є потреба схопити за ніс так, щоб відірвати.

Хоча він — найніжніше створіння і кульбабка. Є в людині певна жага до агресії. Тільки розум може підказати людям доброту. Розум — і більше нічого. Кому скільки його відпущено, але він має бути використаний максимально.

СПОГАДИ ПРО ХХ СТОЛІТТЯ

XХ століття — це мозаїка, у якій були як духовні вершини, так і абсолютна ницість. У ХХ столітті жили мої улюбленці — Стефаник, Олесь, Пастернак, Цвєтаєва, Ахматова, Мандельштам, Курбас, Таїров, Мейєргольд; але були й Гітлер, і Сталін.

Багато з того, свідком чого я була, я пропустила і дізналася набагато пізніше. Василь Стус, Алла Горська — мій великий біль. І провина. Пасивна, але провина. Можливо, саме тому тепер я відчуваю потребу знати про свій час усе, бути активно причетною до всього, що відбувається в моїй країні.

 

Сучасне століття для мене — це пізнання. У свої 82 роки я є винятком. Багато моїх ровесників, навіть розумних, замикаються в минулому, а цього в жодному разі не можна собі дозволяти. Я не можу зрозуміти комп’ютерних програм, якими ваше покоління користується, навіть не замислюючись.

Я починала жити, коли не було ані пральних машин, ані телефонів, ані холодильників. Якось на гастролях в Ізраїлі я вперше побачила, як якийсь хлопчисько йде й розмовляє по мобільному з мамою. Моє життя тоді завмерло! Сьогодні я усвідомлюю, що багато чого вже й не зможу осягнути.

У мене колосальна повага до цього століття й його прогресу, повага до молодняка. І колосальна гіркота, що вони не мають достатньо можливостей для діяльності. Я вірю в нашу молодь і її силу: вони чудово вміють працювати і головою, і руками.

АНКЕТА МАРСЕЛЯ ПРУСТА

Найголовніша риса вашого характеру?

Податливість. Я не терплю, коли сперечаються й конфліктують.

Які чесноти ви найбільше цінуєте в людях?

Доброту.

Яку рису характеру ви цінуєте в чоловіках?

Чоловік, який служить своїм дітям. Тоді буде все: і ніжність, і романтика, і працьовитість.

Яку рису характеру ви цінуєте в жінках?

Мудре терпіння.

Ваш найбільший недолік?

Оце він і є — податливість.

Ваше улюблене заняття?

Я люблю все, що пов’язане з природою, з проявом життя.

Насолоджуюся, коли з-під снігу проривається перша підсніжка і коли падає останній листок.

Ваше уявлення про щастя?

Я завжди казала, що в мене було два миттєвості щастя: коли народився син і коли народилася донька. Але потім у мене з’явився онук, а потім онучка, ще один онук, а згодом і правнук. Таким чином, у мене вже шість миттєвостей щастя.

Ваше уявлення про нещастя?

Я знаю найстрашніше нещастя — втрата дитини.

Ким би ви були, якби не стали актрисою?

Журналісткою, поганою поетесою або агрономом — я ж люблю землю й тварин.

Де б ви жили, якби не в Києві?

Де завгодно. Наприклад, у Лос-Анджелесі.

Якби могли повернутися в минуле, що б змінили?

Я б змінила те, що змінити неможливо, а отже — нічого.

Найяскравіший спогад із дитинства?

Мамина новорічна ялинка під час комендантської години під час війни, яку вона поставила в нашому окупаційному помешканні.

Вона намазала валянки крейдою й зробила сліди, ніби Дід Мороз приходив. Мені було п’ять років.

Яка подія найбільше змінила ваше життя?

Народження сина. Відтоді я почала відлік свого життя.

Ваша улюблена тварина?

Я тобі скажу найменш улюблену — білий щур, який весь час жив на плечі в сина. У нього була чорна кішка з білим щуром.

Ваші улюблені письменники?

Люблю українського поета Юрка Іздрика, він щодня мене вражає.

Ваша формула кохання?

Любити — і більше нічого. Кохання або є, або його немає.

Фільм, який найбільше зворушив?

Після війни ми дивилися трофейні фільми з Діною Дурбін. Навколо — холод, драні лікті, щурі. І раптом серед цього убозтва — білі сукні зі шлейфом, велосипед Діни, цвіте весна. Душа відкрилася чомусь світлому й бешкетному, і я сказала собі: «Виявляється, так може бути». Це була надія.

До яких вад ви відчуваєте найбільше поблажливості?

Я прощаю брехню на благо.

Чи є історичні постаті, яких ви ненавидите?

Гітлер, Сталін — породження пекла, їх ні з ким не можна порівняти.

Здібність, якої у вас немає, але хотілося б мати?

Грати на фортепіано й малювати. Мені це геть не дано.

Ви довіряєте незнайомим людям?

Так, на жаль. У молодості мене часто обманювали через необізнаність.

Я й зараз помиляюся, але вже тому, що я довго живу, багато знаю, і мені будь-яка чужа людина здається знайомою.

У житті більше випадкового чи закономірного?

У мене — більше випадкового. Спершу траплялися щасливі випадковості, і я не встигала їх приймати, а потім почалися зовсім інші. Чорнобиль — це випадковість, і вона призвела до смерті мого сина.

Ваш улюблений вислів?

«Не обов’язково володіти предметом своєї любові, значно важливіше — відчувати його постійним мешканцем свого серця».

 

Ада Роговцева та Олена Касавіна (2024)

Автор: Жанна Крючкова

Усі фото — з особистого архіву Ади Роговцевої

Спеціально для Huxley