Ім’я Владислава Федоровича невідоме більшості українців. Водночас цей видатний мешканець Тернопільщини чимало зробив для популяризації української культури, захисту прав українців в австрійському парламенті та збереження української нації. Детальніше про цього політика, мецената та підприємця розповість видання yes-ternopil.com.ua.
Походження роду
Як зазначає
дослідник Ростислав Шмагало, українці лише в часи незалежності, а ще більше
після вторгнення російської федерації на українські землі, почали активніше
вивчати свою історію. І з цього часу ім’я Владислава Федоровича, або
«Федоровича з Вікна» почало ставати надбанням громадськості. А в ХІХ ст. він
був однією з найвідоміших постатей Галичини, знали його й у Російській імперії
та у Відні, при дворі монарха. Його рід (гербу Огінець) має давньоруське
походження. У часи Київської Русі предки Федоровичів жили на Чернігівщині. Їх
родичами були князі біля Козельська та Путивля. Прихід на ці землі московських
військ змусив Федоровичів переселитися на землі, які контролювала Литва (а це
Поділля, Київщина, Волинь). Пізніше, уже в часи Хмельниччини, один із
представників цього роду, а саме Іван Федоренко, був козацьким полковником.
Хтось із них осів і на Тернопільщині «до земель Галицьких, на Підгір’я»…
Владислав Федорович — перші кроки в житті
Народився
Владислав 26 травня 1845 років у селі Білянівці Скалатського повіту (зараз
Гусятинський район) на Тернопільщині. Сім’я була заможною. Батько – український
шляхтич із села Вікно. Навчався Владислав у Тернопільській єзуїтській гімназії
(її ще називали Перша гімназія імені Вінцента Поля). Хотів підтримати повстання
поляків 1863 р. у Російській імперії, але під впливом батька, відмовився від
цих думок. В 1864 р. закінчив із відзнакою навчальний заклад, який посприяв
його зацікавленню історією, філософією, мистецтвом. Далі продовжив навчання у
Віденському університеті (саме тут вдалося здобути корисні знайомства, які
пізніше відіграли значну роль у політичному житті Австрії), Сорбонні, College
de France в Парижі, у Львові. Вивчав педагогіку, юридичні науки. Видав низку
праць, зокрема, «Шкільництво в Англії» (1873), «Сто афоризмів» (1874),
«Афоризми» (1886), «О ліченню домашніх звірят» (1896–1905). Маючи можливість
подорожувати, він відвідав Італію, Росію, Швейцарію, Німеччину, Англію. На
основі побаченого видав книгу, яка здобула назву «Студії артистичні,
літературні й суспільні» (Барвінський, 1919).
Громадська та політична діяльність
Упродовж життя
Федорович активно займався громадською та політичною діяльністю. Він, як і його
батько, працював в австрійському парламенті (1879–1882), Народному домі
(приміщення для культурно-просвітницької діяльності), Ставропігійському
інституті (культурно-освітня установа в Галичині), Комітеті для шкільних справ
(не забуваємо, він навчався педагогіці), Палаті шляхти (верхня палата
імперської ради). В останньому органі він був, мабуть, єдиним українцем, якщо,
звичайно, не рахувати митрополитів, які автоматично туди потрапили. Виділявся
своїм українським походженням Федорович і в Краєвій комісії Галичини в справі
промислів, де працював з 1902 року і до смерті в 1917 р. Його політична
діяльність у цій комісії була спрямована на захист прав українців (добився
запровадження викладання українською мовою в старших класах гімназії Львова), а
також на покращення прав ремісників, звільнення їх від надмірної експлуатації
перекупниками (створював для цього ремісничі об’єднання). Уже не будучи
депутатом парламенту, долучився до делегації, яка вимагала від цісаря
Австро-Угорщини скасування реформи ордену Василіан (греко-католицький орден).
Парадокс, звичайно, але реформа все ж була проведена, і її позитивною рисою
стало те, що в церкву прийшов Андрей Шептицький.
У 1887 р. в
Тернопіль завітав австрійський архикнязь Рудольф. Владислав Федорович на честь
приїзду престолонаслідника Австро-Угорської корони попросив, щоб історики
створили йому зразок одягу українського боярина. І саме в цьому одязі він вітав
Рудольфа.
Федорович: господар, меценат та популяризатор
мистецтва
Після смерті
батька в 1870 р. став власником його маєтку в селі Вікно. Уже за деякий час
збільшив володіння роду, додавши у свою власність села Товсте, Клекотів, Кут,
Перекалець, Чернихівці, що біля Збаража, Шляхтинці, Лозова та Курники, що біля
Тернополя, та землі, що знаходилися поряд. У Вікні створив музей із великою бібліотекою,
архівом, галереєю полотен українських живописців, колекцією старовинних та
створених власною килимарнею килимів.
Федорович не лише
збирав пам’ятки мистецтва, а й сприяв їхній появі. Він надав 24 тис. корон
«Просвіті» на друк підручників українською, 2 тис. корон на альбом українських
дерев’яних церков, 3 тис. на археологічні розкопки в Галичі, 4 тис. на
український павільйон виставки у Львові в 1894 р., 1 тис. корон на альбом
української кераміки й текстилю. Також був меценатом і фінансував виставки в
Кракові, Відні, Коломиї, Львові та інших містах. Підтримував розкопки
археологами, роботу художників, Івана Франка. Також у його маєтку завжди
проживали численні вчені, письменники, митці, художники. Його вклад у розвиток
«Просвіти» неоціненний. Адже крім зазначеного вище внеску, він також дав цій
організації власні 14 тис. гульденів, але не дозволив прийняти державні кошти.
Це, на його думку, мало сприяти незалежності товариства. “Тільки український
народ, що нараховував 24 мільйони, міг бути суддею «Просвіти», вважав він.
Школи та виставка
У 1886 р.
Федорович створив декілька ремісничих навчальних закладів, а саме: килимарський
у Вікні, ковальський, гончарний, бондарський та колодійський (колодій – це
назва великого дерев’яного ножа або ножа з колодкою), школу в Товстому.
Владислав Федорович був ініціатором проведення в Тернополі (на території
сучасного Старого парку) в 1887 р. Етнографічної виставки до приїзду архикнязя
Рудольфа. Мета виставки – «правдиво подати образ побуту руського народу в Галичині
Східній у його житті домашнім». Тут було виставлено килими, пояси, кераміку, в
тому числі й ті вироби, що вироблялися на підприємствах Федоровича. Для
виставки поміщик купив за свої гроші дві селянські хати: гуцульську й
подільську, які всередині мали все необхідне для життя. Також для підкреслення
характеру виставки сюди було привезено сотні селян з Галичини, Поділля,
Гуцульщини, Покуття в традиційному українському одязі
У наступні роки
навчальні заклади, які він створив та спонсорував, продовжували жити своїм
життя. Місцеві газети відзначали успіхи гончарної школи в Товстому та ковальського
навчального закладу.
Вироби
килимарської школи у Вікні, починаючи з 90-х років ХІХ ст. здобували все ширше
визнання в Галичині та за її межами. Вони навіть конкурували з килимами з
Персії та Туркестану. Всі килими у Вікні вироблялися традиційним способом: з
натуральної сировини та з рослинними барвниками. На Львівській виставці в 1894
р. Федорович представив 100 килимів та 630 виробів зі школи в Товстому. В 1900 р.
ця школа зачинилася через складне економічне становище. А вироби килимарні і
далі подорожували Європою (виставка в Кракові, Стрию).
Останні роки життя
Російська армія в
1914 р. принесла лише руйнування. Солдати та офіцери в перші дні захоплення
Вікна влаштували грабунок палацу, а книгами розпалювали вогнища. Коли ж в 1917
р. вони відступили, то спалили палац, майстерні, школу. Владислав Федорович
їздив скаржитися до Петербурга, але через більшовицький переворот повернувся до
Києва, де й помер 22 грудня 1917 р. від хвороби легень.
Andriy Borodiy
Немає коментарів:
Дописати коментар