Як син харківського банкіра став всесвітньо відомим співаком

  

Сьогодні, 27 грудня, виповнюється 148 років з дня народження людини, яку в світі називали «король тенорів», – Івана Алчевського.

Він співав з дитинства – беручи участь у домашніх концертах, але мріяв бути вчителем, як мама. Не здобувши музичної освіти, він вийшов на сцену столичного Маріїнського театру – і підкорив її. Він гастролював у всьому світі, вико­нуючи на концертах українські народні пісні, але знаходив час приїхати до Харкова та виступити перед земляками.

Найзнаменитіший із знаменитої родини

Родина Алчевських була знаменитою: батько – найбільший банкір та підприємець, мати – народна просвітителька та відомий у Росії педагог. Діти росли в атмосфері дружелюбності, любові, привчалися до праці та творчості, здобували хорошу освіту. Не дивно, що з шістьох четверо так чи інакше пов’язали своє життя з мистецтвом: Григорій став композитором, Микола – театральним критиком, Христина – поетесою, перекладачем та педагогом. Але найзнаменитішим з Алчевських став молодший із синів – Іван: саме він підкорив оперні сцени Європи та Америки.

Він народився 15 (за новим стилем – 25) грудня 1876 року. Музика була в нього, як то кажуть, у генах: три покоління Алчевських по материнській лінії мали гарні голоси та музикальність. Іванка, який з дитинства виявляв схильність до музики, навчав співу старший брат Григорій – композитор, педагог, автор знаменитих «Таблиць для дихання співаків», якими музичний світ користується до цього часу. У дитинстві хлопчик мав чудовий альт, і він співав: у домашніх концертах, у церковному тріо, на музично-драматичних вечорах.

 

Родина Алчевських

Але після закінчення третьої Харківської гімназії він вступає на фізико-математичний факультет Харківського університету, твердо вирішивши за прикладом матері стати вчителем, до того ж вчителем сільським. Сестра Христина Олексіївна Алчевська, з якою в Івана були теплі дружні стосунки, писала: «Юність його була сумною, якоюсь непристосованою до нашого практичного життя. У цьому було щось таке, що витало над життям, щось від чудової казки про принца, який блукає з піснею в нашому брутальному світі. Не побувавши ні в консерваторії, ні в навчанні у професіоналів, він з гімназійної лави співав у церковному тріо… Він завжди жив у своєму особливому світі звуків, мрій та образів, який дозволяв йому «витати над життям», щоб ніякі дрібниці, непотріб і моральний бруд не заносили його чистої вродливої душі».

Водночас жодного зазнайства, презирства до «нижчих» у ньому не було. Є цікаві спогади Клима Ворошилова про його зустрічі з Іваном у маєтку Алчевських Василівці: «Він був тоді студентом і мав студентську форму. Усім він сподобався: був простий, ввічливий з робітниками і службовцями, часто оточував себе дітлахами. Ми, хлопці, вилися біля нього, і якось він посадив нас і почав співати разом з нами українські пісні. Голос у нього був чудовий, і він співав з величезним натхненням. Ми намагалися підспівувати йому хто як міг, і він нікому не зробив жодного зауваження. Ми зовсім забули про те, що з нами пан, доросла людина: було легко і радісно від почуттів, що нахлинули, від задушевного співу...».

Вимушений крок на сцену

Але мріям юнака про просте скромне і гідне життя сільського вчителя не судилося збутися. У 1901 році, коли Іван закінчував університет, трагічно загинув його батько Олексій Костянтинович: перебуваючи на межі банкрутства, він, за розпов­сюдженою версією, наклав на себе руки. Як би там не було, сім’ї довелося розпродавати все майно і думати про те, як заробити. Іван, за порадою брата Григорія, вирушає на прослуховування як оперний співак до Москви, а потім – до Петербурга. 1 жовтня 1901 року він дебютує на сцені Маріїнського театру: співає партію індійського гостя в опері «Садко» Римського-Корсакова. Після цього його зараховують до штату. Критики писали: «Це була перемога матеріалу, перемога голосу, навіть ані трохи не озброєного мистецтвом, бо школа на той час в Алчевського була відсутня…».

 

Озброєння мистецтвом

Іван отримав можливість допомагати матері: він перекладає на свої плечі утримання недільної школи в Харкові, прагнучи хоча б так здійснити юнацьку мрію. Водночас він розуміє, що йому необхідно вчитися – адже за спиною 25-річний соліст столичної опери не має ні музичної школи, ні консерваторії. Чотири роки Іван Алчевський співав у Маріїнці, і весь цей час він навчався, беручи приватні уроки у видатних російських педагогів, а влітку спочатку в Парижі, а потім у солістки брюссельського Королівського театру «Ла Монне» Фелії Литвин. Сезон 1905–1906 років став першим «закордонним» – разом зі своїм педагогом Алчевський співає на оперній сцені у Брюсселі. Там він уперше виконує роль, яка стала його коронною – Рауль у «Гугенотах» Мейєрбера. Наступного року Іван Алчевський виграє конкурс на ангажемент у славнозвісний лондонський «Ковент-Гарден».

Кришталеві келихи розсипалися на уламки

30-річний харків’янин – на одній сцені з видатним співаком того часу, легендарним Енріко Карузо… начебто Іван Алчевський піднявся на саму вершину успіху; але він продовжує працювати над собою. Після Великобританії були США, потім – повернення до Москви, потім –  участь у постановці Дягілєва в паризькій «Гранд-Опері» «Бориса Годунова», де йому стоячи аплодував навіть оркестр. Газети писали, що Алчевський – видатний тенор, який може прикрасити будь-яку сцену. Тріумфальному успіху молодого співака сприяло те, що він вільно володів французькою, знав німецьку, італійську та англійську мови.

За будь-якої зручної можливості Іван Алчевський повертався на батьківщину – він співав у Києві та Харкові, Ялті та Катеринославі, Києві та Одесі, Москві та Санкт-Петербурзі на одній сцені з Шаляпіним, Собіновим, Неждановою. Маю­чи абсолютний слух і чудову музичну пам’ять, він мав і напрочуд м’який, але гнучкий баритон з великим діапазоном. Сучасники згадували, що голос в Алчевського був такої сили, що від нього кришталеві келихи розсипалися на дрібні скалки. У 1912–1913 роках він виступав в Алжирі та у Франції. Коли почалась Перша світова війна, він співав у лондонському театрі «Друрі-Лейн».

Передбачення ворожки

Іван Алчевський, дізнавшись про початок війни, розриває щойно підписаний контракт з паризькою «Гранд-Оперою» і з великими труднощами через Середземне та Чорне моря повертається до Росії. Він з тріумфом гастролює з концертами в Одесі, Харкові, Петербурзі, Москві, Ростові, але все більше відчуває втому, що накопичилася.

Сезон 1916–1917 років виявився останнім у житті артиста. Незадовго до його початку Іван побував у ворожки, яка передбачила, що він помре, коли на вулицях будуть барикади. Алчевський був людиною дуже нервовою, вразливою – і слабка психіка не витримала: у співака почав прогресувати нервовий розлад.

На початку 1918 року він їде до Харкова – відпочити, полікуватись. Удома йому полегшало, і Алчевський дав два блискучі концерти. Харків’яни тоді не могли уявити, що чули «короля тенорів» востаннє.

Навесні 1917 року Алчевський поїхав на гастролі на Кавказ. У Тифлісі виступи пройшли блискуче, а в Баку після кількох вистав співаку стало зовсім погано. У перервах його нервозність доходила до марення і галюцинацій, але під час вистав він якимось дивом опановував себе. Хвороба все ж прогресувала: після одного з виступів непритомного Івана Алчевського відвезли до лікарні. Він помер за кілька днів. Причина смерті – менінгіт.

Тіло видатного оперного співака перевезли до Харкова. Проводити його в останню путь зібрався величезний натовп людей. Івана Алчевського поховали в сімейному склепі на цвинтарі. Коли тіло опускали у могилу, над ним співав соловей...

 

Автор: Інна Можейко