150 років виповнилося від дня народження Митрополита Полікарпа, котрий у 1941 році проводив панахиду по жертвах масового розстрілу енкаведистами в’язнів Луцької тюрми.
Урядовець і церковний діяч
Митрополит Полікарп (світське ім’я до постригу Петро Дмитрович Сікорський) – (20.06.1875 – 22.10.1953) – український церковний діяч, митрополит Української автокефальної православної церкви в діаспорі, народився в селі Зеленьки (зараз село Миронівського району на Київщині) у сім'ї священника. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі, продовжив навчання в Уманському духовному училищі, у 1898 р. закінчив Київську духовну семінарію.
Спершу Петро Сікорський працював учителем двокласної церковнопарафіяльної школи, яка діяла при Вознесенській церкві Києва. Згодом влаштувався дяком у Києво-Печерській Вознесенській церкві, а також став столоначальником (керівником відділу) позаштатного церковного будівельного столу Київської духовної консисторії.
Протягом 1906–1910 років прослухав курс наук юридичного факультету Київського університету святого Володимира, а в 1912-му закінчив бухгалтерські курси Бобиря. У 1908 році Петро Сікорський обійняв посаду столоначальника судового столу, а в 1911 – став керівником її третього господарського столу.
У період Першої світової війни у 1915 року Петра Сікорського призначили спочатку помічником наглядача, а згодом наглядачем Київського першого військового продовольчого магазину (складу). Ці обов’язки він виконував паралельно з працею в консисторії та діловода в ревізійній комісії Київського єпархіального свічкового заводу.
У 1918 році Сікорський перейшов працювати до Міністерства сповідань Уряду Української Народної Республіки, а з 1919 року був його віцедиректором. Він активно включається у процес інституалізації українського православ’я. Так, 1917 року він став членом Всеукраїнської Православної Церковної Ради.
У цей час в Україні серед православного духовенства та вірних набуває поширення ідея створення церковної інституції, незалежної від Москви. У квітні-травні 1917-го в українських єпархіях РПЦ проходили єпархіальні з’їзди за широкої участі мирян. На них обговорювали запровадження української мови в богослужіння, повернення до українських церковних традицій, автономії чи автокефалії Київської Митрополії.
На початку січня 1918 року в Києві було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор, представником від Київської єпархії на ньому став Петро Сікорський. Його роботу перервала окупація російських військ Муравйова. Після відновлення української влади відбулася друга сесія собору, однак на ньому домінували проросійські сили, які зігнорували ініціативу уряду про автокефалію Української Церкви.
Поразка українських визвольних змагань змусила багатьох з уряду УНР, емігрувати до Польщі, де місцем їхнього тимчасового розміщення став табір для інтернованих осіб у Каліші. У цих умовах П. Сікорський продовжив активну громадську діяльність: очолив відділення Українського Червоного Хреста.
На Волині
Після закінчення польсько-радянської війни у 1920 р. Петро Сікорський залишився на Волині. У цей час саме тут набирав сили національно-церковний рух, спрямований на дерусифікацію Православної Церкви, її українізацію. Релігієзнавець Ігор Скиба зазначив, що цей рух віддзеркалював усвідомлення частини світської інтелігенції, православного кліру та пересічних мирян, що подальший розвиток українського етносу за умов Польської держави можливий лише за умови, якщо Церква стане близькою і дорогою кожному українцю. Саме вона допомагатиме йому жити відповідно до національними, зокрема релігійними, традиціями.
Це передбачало українізацію православ’я після його тривалої русифікації, тобто запровадження в його культово-обрядову практику української мови, відродженні автентичних елементів, ритуалів, а також соборноправності. Водночас йому чинив активний супротив як русифікований клір, зокрема із середовища церковної ієрархії, так і польські урядовці. Останні старанно відстежували його, утримували в певних межах, із нарощуваною з року в рік силою чинили перепони розвитку української самосвідомості православних кліриків і мирян.
У липні 1922 року Полікарт Сікорський прийняв чернечий постриг з іменем Полікарп у Загаєцькому монастирі. А незабаром отримав сан архімандрита. Почергово був настоятелем монастирів – Дерманського і Загаєвського на Волині. Попри шалений спротив кліриків із Польщі та внутрішнього проросійського духовенства, ігумен Полікарп здійснював дерусифікацію підвладних йому чернечих осередків.
Послідовна проукраїнська церковно-громадська діяльність архимандрита Полікарпа неодноразово викликала не тільки спротив з боку проросійськи налаштованого православного кліру та чернецтва, а й польської влади. Одним із наслідків цього стали його неодноразові переміщення, а також своєрідні «заслання» подалі від Волині – до Віленського (1923 р.), а потім Жировицького (1927 р.) монастирів.
Авторитет, відданість інтересам Православної Церкви і незламність Полікарпа не лишилася без уваги. Римо-католицький єпископат розгорнув ряд судових процесів проти Волинської, Поліської, Віленської та Гродненської православних консисторій, щоб забрати собі їхні храми і церковні землі.
14 жовтня 1929 року архимандрит Полікарп під час проповіді в монастирі наголосив на неприпустимості передачі православних храмів католикам.
Луцький церковний з'їзд
На захист православних церков 5-6 червня 1927 року відбувся Луцький церковний з’їзд. Польська влада зробила все, щоб заборонити його, у Варшаві прагнули втримати українських православних у межах автокефальної Православної Церкви в Польщі.
На з’їзд прибуло 565 делегатів від усіх повітів Волині, а також тих повітів Полісся, Холмщини й Підляшшя, де мешкало багато православних українців. Також у ньому взяло участь 8 українських послів і сенаторів, близько 200 гостей. Оскільки в його роботі не брали участь представники кліру, він отримав назву «З’їзду православних мирян-українців у церковних справах».
Голова з’їзду, історик та церковний діяч Іван Власовський наголошував:
«Завданням з’їзду було направити життя цієї Церкви по шляху здобуття нею внутрішньої автокефалії».
У другій половині 1928 р. у Луцьк з Варшави переїхало видавництво газети «Українська нива», редактором і видавцем якої був колишній уенерівець Петро Певний. На польських парламентських виборах у 1930 р. послами і сенаторами стали відомі українські церковно-громадські діячі Волині: Петро Певний, Євген Богуславський, Степан Скрипник, Микола Маслов, Сергій Тимошенко.
У лютому на сеймі Є. Богуславський у виступі висловив вимогу українізації Церкви, повернення в життя українських церковних традицій, а також висвяти єпископа-українця.
Єпископ Луцький, вікарій Волинської єпархії
Після суперечок офіційна Варшава погодилася на висвяту Полікарпа на вікарного єпископа Луцького. 10 квітня 1932 – хіротонізований на єпископа у складі Польської православної церкви, а у 1932–1941 — єпископ Луцький, вікарій Волинської єпархії. На думку історика-релігієзнавця Ігоря Скиби, вперше православні українці отримали канонічного єпископа, і цим нівелювалися всі пропагандистські закиди з боку місцевих росіян про незаконність вимог українців, зокрема запровадження української мови в богослужбову практику.
«На єпископа Полікарпа було покладено в ті часи велику місію – бути репрезентантом української православної ієрархії, носієм ідеї езалежности Української Православної Церкви», – написав у спогадах Іван Власовський.
На думку історика Ігоря Скиби, вперше православні українці отримали канонічного єпископа, і цим нівелювалися всі пропагандистські закиди з боку місцевих росіян про незаконність вимог українців, зокрема запровадження української мови в богослужбову практику.
У квітні 1932 р. найбільш урочистою та знаковою виявилася зустріч владики Полікарпа в кафедральному соборі Луцька, який мав статус адміністративного центру Волинського воєводства.
При в’їзді в місто його магістрат збудував арку з написом «Слава». Від міської влади вітав бургомістр Теофіл Оловінський. У соборі від братії Почаївської лаври ієромонах Митрофан підніс владиці архиєрейське одягання і привітав його. Літію єпископ Полікарп провів українською мовою.
«Обов’язковими елементами ритуалу зустрічей владики Полікарпа з парафіянами була почесна варта в українських одностроях на конях та українська національна символіка, відправи та проповіді українською мовою. Це були вияви реальної українізації церковного життя, призвичаєння населення до відновлення давніх традицій українського православ’я. Під час проповідей у церкві він звертав увагу на вагомість духовно-просвітницької, місіонерської діяльності православних кліриків», – підкреслює І.Скиба.
Товариство імені митрополита Петра Могили
Саме тому польська влада цілеспрямовано обмежувала архіпастирські візитації єпископа Полікарпа. Відтак він зосередив свою діяльність на активній участі у роботі кількох національно зорієнтованих церковно-громадських інституцій. Особливе місце серед них посідало Товариство імені митрополита Петра Могили.
Упродовж 1932 р. філії Товариства були створені в Рівному, Кременці, Володимирі-Волинському, Сарнах. Видавався неперіодичний журнал «За Соборність».
Підготовку україномовних богословських праць, літургічних текстів, катехитичних книг владика Полікарп здійснював також через структури Товариства імені митрополита Петра Могили. Зокрема, навесні 1936 р. для книгарні імені Шевченка у Луцьку було передано для продажу 50 екземплярів україномовної літургії святого Івана Золотоустого.
На жовтень 1936 року було надруковано дві тисячі примірників книги «Чин тайни святого хрещення і миропомазання», двадцять п’ять тисяч молитовників та дві тисячі книги «Тайни шлюбу». Переклад українською мовою значної кількості теологічних, богослужбових і катехитичних книг, їх видання та розповсюдження не тільки в Польщі, але й у багатьох інших країнах світу, стали одним із феноменів української культури.
Ця перекладацька і видавнича праця перервалася на початку 1939 року під тиском польської влади з політичних мотивів, прослідковувалася тенденція національної асиміляції, релігійної інтеграції православних українців з польською нацією та Римо-Католицькою Церквою, а відтак – поступового гальмування українізації православ’я, його спольщення.
У березні 1939 року воєводське управління склало список нелояльних православних кліриків Волинської єпархії з 85 осіб. Це означало, що кожен із них у будь-який момент міг бути покараний, зокрема висланий польською владою в концентраційний табір «Береза Картузька».
Ігор Скиба зазначає, що з початком Другої світової війни в ньому таки опинилися низка видатних православних священників-українців і церковно-громадських діячів.
«Петлюрівського духу з мене ніхто вже не видмухне»
Початок Другої світової війни і прихід на Волинь радянської влади спричинили радикальні зміни у релігійному житті. Глава Греко-Католицької Церкви, митрополит Андрей Шептицький 26 грудня 1939 році у таємному листі до Риму наступним чином інформував про репресії органів радянської влади щодо її мирян та кліру:
«Всі розпорядження, що приходять від радянської влади, є цілеспрямовані тільки на те, щоб нас упокорити, пригнобити та знищити…Всі монастирі розпущено, а монастирські добра забрано. Покасовано теж усі церковні школи й сиротинці, релігійні установи й організації разом з їх майном… Число арештів з дня в день зростає, навіть по селах, і ніхто не знає про долю в’язнів, яким заборонено нести всяку поміч».
Радянська влада зробила все, щоб підпорядкувати українські православні церкви їїмаріонетковим архиєреям ледь жевріючої московської патріархії – своєрідної заручниці Кремля. Восени 1940 року усі єпархії ПАПЦ в Західній Україні і Західній Білорусі було включено до складу Західного екзархату РПЦ. Його центр розмістився у Луцьку. Очолив його архиєпископ Миколай(Ярушевич). Єпископ Полікарп став єпископом (вікарієм) Володимир-Волинським.
МитрополитМиколай марно вимагав від єпископа Полікарпа зречення автокефалії і приєднання до Московської Патріярхії. Якось під час радянських виборів він людині, якій довіряв, відчайдушно відповів:
«Українському владиці іначе й не годиться. Петлюрівського духу з мене ніхто вже не видмухне, а для таких у більшовиків один кінець: амба (розстріл), або на Сибір. Краще ж вмерти з випростуваним хребтом, ніж у три погибелі зігнутим».
Внаслідок німецько-радянської війни Волинь до кінця червня 1941-го була окупована нацистами. 30 червня 1941 року у Львові ОУН під керівництвом Степана Бандери проголосила відновлення Української Держави.
На Волині єдиним православним єпископом, який публічно вітав цю подію, був владика Полікарп. 10 липня 1941 р. він оприлюднив «Архіпастирське послання преосвященнішого Полікарпа єпископа Луцького до всіх українців, сущих на Волині», у якому закликав «будувати Самостійну Українську Державу» з єдиною Православною Церквою без партій і «боротьби між собою».
Він жодним словом не згадав про німців, а свій титул подав так, яким він був до початку війни. Цим він публічно засвідчив про неналежність до Московської Патріархії.
Першоієрарх Української автокефальної православної
церкви в діаспорі
Митрополит Діонисій декретом від 13 серпня 1941 року як канонічний зверхник Волинської єпархії розділив її на дві частини – Кременецьку на чолі з архиєпископом Олексієм та Луцько-Ковельську під керівництвом владики Полікарпа, якому надавався титул архиєпископа Луцького і Ковельського.
Владика Полікарп 24 серпня 1941 року провів панахиду по жертвах масового розстрілу формуваннями НКВС в’язнів Луцької тюрми. Участь у ній взяло 78 священники та десятки тисяч людей.
24 грудня 1941 року призначили владику Полікарпа тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви з правом висвятити для України українських єпископів. На соборі УАПЦ у Пінську 9-10 лютого 1942 року митрополита Полікарпа обрали її главою (адміністратором).
Адміністратура УАПЦ на чолі з владикою Полікарпом була змушена працювати в умовах, коли німецька цивільна адміністрація контролювала всі її кроки. Священникам було суворо заборонено викладати релігію в школах, натомість формально дозволялася організація духовних навчальних закладів.
Наближення німецько-радянського фронту у 1944 р. змусило митрополита Полікарпа та багатьох священників УАПЦ емігрувати. Після закінчення Другої світової війни Полікарп став Першоієрархом Української Автокефальної Православної Церкви в діаспорі.
13 вересня 1946 року голова священного синоду УАПЦ на еміграції митрополит Полікарп надіслав до ООН у Лондоні меморандум у справі становища української еміграції на окупованих німецьких землях, де пояснювалось, що православна церква в Україні зазнала жорстоких переслідувань як під радянською, так і під німецькою окупаційною владою. Рішуче заперечувалася будь-яка співпраця українських православних ієрархів з нацистами.
Митрополит Полікарп жив у Польщі, Словаччині, Німеччині, Австрії, у 1950 р. переїхав у Францію. Жив поблизу Парижа. Помер 22 жовтня 1953 року в Ольне-су-Буа біля Парижа, де і похований.
Леся Бондарук
Історикиня,
дослідниця, представниця Українського інституту національної пам'яті
Немає коментарів:
Дописати коментар