Ірина Тарновська: «У дванадцять років я написала Тичині, що в мене зберігаються архіви батька, після чого мене викликали в Раду міністрів»

  

На стінах — вишиті картини, балкон — потопає у квітах. Шафи — забиті книжками. У квартирі — затишно і спокійно. Складається враження, що господарка цього дому — звичайна пенсіонерка. Але враження оманливе... Ірина Михайлівна ТАРНОВСЬКА-ТРАЧ на прохання дати інтерв’ю відгукнулася одразу. Але попросила кілька днів відстрочки. «Ми із чоловіком щойно повернулися з Десни. Щоліта туди їздимо. У нас стоянка біля Хотянівки». — «Невже намети ставите?» — «Чому намети? У нас є човен з кабіною». А ще Ірина Михайлівна в молодості займалася спортивною гімнастикою, стрибками у воду й навіть стрибала з парашутом! Закінчила КПІ й все життя пропрацювала на режимному підприємстві. Хоча мріяла стати перекладачем. Добре володіє німецькою, англійською й польською мовами. Нині Ірина Михайлівна — ні багато ні мало віце-проводир Київських дворянських зборів. Але це інтерв’ю не про те, як живуть зараз спадкоємці колись найвідоміших дворянських родів. Наша розмова про людей, чий внесок в історію і культуру України не можна переоцінити. І, звичайно, про те, як склалася доля Тарновських, які після революції 1917 року не захотіли залишати Київ.

 

МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ

— Батько народився в 1865 році в Качанівці. Там його хрестили, і там він прожив перші десять років. Потім його відправили на навчання в московське реальне училище. Про цей період його життя збереглися документи. Також достеменно відомо, що 1886 року батько виїхав до Швейцарії, де прожив вісім років. Але в якому навчальному закладі і яку освіту він здобув я, на жаль, не знаю. У довідниках «Весь Київ» за 1902, 1903 роки і аж до 1913 року записано: Михайло Володимирович Тарновський — чиновник особливих доручень при київському генерал-губернаторі. Це великий чин. І судячи зі збережених рукописів, листування, опублікованих статей, у нього була історико-філологічна освіта. До того ж він писав вірші російською і французькою. У сімейному архіві збереглися його неопубліковані оповідання, подорожні спогади, у тому числі про Качанівку, про поїздку в десятилітньому віці до діда Михайла Андрійовича Білухо-Кохановського...

 

— Коли батько повернувся зі Швейцарії?

— У 1894 році. І привіз звідти 17-літню дружину Берту Густавівну Цурбюхен, дочку депутата парламенту лівого крила. Незабаром вона народила йому доньок: у 1895-му — Надю, а рік потому Олену... Ось ще одна темна пляма: я не знаю, де здобувала освіту Надя. У родоводі, складеному батьком в 1939 році, зазначено, що Надя була вченим біологом. Яків Васильович Тарновський (рідний брат мого прадіда Василя Васильовича- старшого) в 1853 році виграв у позику 10 тисяч рублів. І ці гроші він передав на будівництво Київського бактеріологічного інституту. Саме там і працювала моя старша сестра. Там же в 1934 році познайомилася зі своїм чоловіком Михайлом Миколайовичем Миклухо-Маклаєм (сином Ольги, рідної сестри Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая). Надя була й моєю хресною матір’ю. Під час окупації німці відновили службу в Михайлівському золотоверхому. Але оскільки собор підірвали, церкву розмістили в трапезній. І я стала першою дитиною, яку там хрестили (у Ірини Михайлівни збереглося свідоцтво про хрещення під номером 1. — Авт.)... В 1942-му німці вивезли інститут з архівами й персоналом нібито до Німеччини. Але від мами я чула, що в 1947 році Надю із чоловіком бачили в Шепетівці. Після цього їхні сліди загубилися.

Друга моя сестра Олена виїхала до Петербурга, де вийшла заміж за сина відомого пітерського адвоката Петра Олександровича Язикова. У них було двоє дітей: Михайло і Олександр. В 1926 році родина розпалася, і Олена з дітьми виїхала за кордон. Імовірно, на батьківщину матері. Я просила Олену Скоропадську, з якою ми родичі, що-небудь довідатися про її долю. Сама шукала. Але, на жаль.

В 1899 році Берта Густавівна померла при пологах сина Володимира. Їй було лише 22 роки. Батько залишився вдівцем із трьома дітьми. Де вчився Володимир, я теж не знаю. У своєму рукописі батько записав про Володимира: «Зник безвісти в 1918 році». І все. Його сліди я також намагалася знайти. Навіть довідалася, що на Далекому Сході живуть Тарновські — спадкоємці білих офіцерів. Але це виявився помилковий слід...

— Коли батько познайомився з вашою мамою?

— З мамою вони одружилися в 1919 році, і він був старший за неї на 36 років. Мама, Юхимія Іванівна Середа, була з бідної багатодітної родини. В 13 років її вивезли з маєтку Скоропадських (село Ярошівка нині Українське. — Авт.) і взяли в служіння до відомих київських професорів — лікарів Думитрашко. Вона була компаньйонкою їхньої дочки Наталки. А коли Наталка виїхала вчитися, стала домоправителькою. Під маминим керівництвом ходили двірник, покоївка, куховарка. Пам’ятаю, як голодними воєнними вечорами вона розповідала, які страви подавали в домі лікарів... У тім домі батько й познайомився з мамою. У них народилася дочка, але в 1921 році вона померла від запалення легенів. Після цього батьки довго не хотіли мати дітей. Але так трапилося, що в 1936 році народилася я. Батькові тоді був 71 рік. Він мною страшенно пишався. Коли йшов з візитами до друзів, завжди брав мене із собою. І коли ми йшли київським вуличками, він пояснював німецькою значення різних предметів. А ходили ми до Прахових (батько знав Адріана Прахова, історика, археолога, котрий з 1884 по 1896 рік керував внутрішнім оздобленням Володимирського собору в Києві, і дружив з його сином художником Миколою Праховим), до Котарбинських (вони жили в нашому будинку), скульптора Макса Ісайовича Гельмана (той хотів мене ліпити, але батько не дозволив), Андрієвських, Пирогових, Дараганів, Галаганів... Син Галаганів Аркадій учив мене англійської мови... До слова, вищезгаданий Яків Васильович був одним із засновників і піклувальників Колегії Павла Галагана. Взагалі всі Тарновські були не тільки дуже багатими людьми, а й великими меценатами. І не хизувалися цим. Тільки після смерті Якова Васильовича його дружина довідалася, що він допомагав бідним талановитим студентам і гімназистам стипендіями, коли почали надходити листи вдячності. На згадку про чоловіка його дружина відкрила в Києві першу дитячу молочну кухню й лікарню на 20 місць для матерів-одиначок. Вона називалася «Крапля молока». Я стільки знаю про Якова Васильовича, тому що батько був одним з його душоприказників. І після смерті Якова Васильовича успадкував більшу частину його колекції. У своїх рукописах (уже, на щастя, опублікованих  «Хроніці-2000») він з обуренням пише про те, що під час транспортування цих картин у музей російського мистецтва частина була украдена. Згадує він ще одну історію. У Якова Васильовича було дві дочки — Ольга і Наталя. Надія Василівна (та сама знаменита Кумася, якій Тарас Шевченко двічі освідчувався і та сама Н. В., якій присвячено не один твір у «Кобзарі») передала Наталі весь свій шевченківський архів. Все те, що їй було подаровано Тарасом Шевченком: вірші, гравюри, офорти, рукопис «Гайдамаків»... Все те, що їй довелося загортати в клейонку і закопувати в саду Качанівки, коли заарештували Тараса Григоровича. Одне слово, безцінний архів... Василь Васильович-молодший, котрий зібрав 770 одиниць того, що належало Тарасові Шевченку (саме на основі цієї колекції були створені Національний музей Т. Г. Шевченка в Києві й музей у Каневі), не раз просив Наталю продати архів. Вона не погоджувалася, доки одного разу не довідалася, що колекцію украв... її чоловік, не байдужий до своєї своячки Ольги. Їй він і «подарував» архів. А вже куди поділа його Ольга, одному Богові відомо. Ось така історія...

КОЛИ МЕНІ БУЛО ЧОТИРИ З ПОЛОВИНОЮ РОКИ, ПЕРЕДІ МНОЮ ВІДКРИЛАСЯ ЗАПОВІТНА ВАЛІЗКА

— Але ми говорили про візити. У мене довго зберігалася батьківська записна книжка з адресами його друзів, але залишилися тільки сторінки, де зазначені адреси Тичини і Корнійчука. Ще, пам’ятаю, у цій книжечці були рецепти («пиріг Скловських», м’ятний пряник), багато практичних порад: засіб від тарганів, рецепти фотографічних сумішей.

— Фотографічних сумішей?

— Адже батько стояв біля витоків фотографічної справи. В 1902 році в Києві утворилося «Фотографічне товариство Дегерра». Головою цього товариства був професор Микола Петров. Батько був одним із засновників і активним учасником товариства. Його фотороботи були нагороджені дипломами й медалями на багатьох міжнародних виставках. Я знаю, що збереглися 24 його виставочні фотографії. Частина зберігається в запасниках Національного історичного музею України, частина — у запасниках Національного художнього музею. На жаль, я ці роботи не бачила.

— На вашу думку, яким чином Михайлові Володимировичу вдалося уникнути репресій?

— Вочевидь, завдяки заслугам роду Тарновських. Обізнані люди казали мені, що і Качанівка збереглася завдяки зусиллям батька. Це він писав у всі інстанції, пояснюючи, яке величезне історико-мистецьке значення має Качанівка. Адже там у різний час гостювали близько 600 людей — знакових фігур історії, культури й не тільки України: Василь Жуковський, Михайло Глинка, Карл Брюллов, Гулак-Артемовський, Гоголь, Куліш, Врубель, Яворницький... Тільки на колекції Василя Васильовича-молодшого стоїть шість музеїв!

Думаю, нова влада не могла заплющити на це очі. Ось ще одне підтвердження. По вулиці Ярославів вал під номером 30а стояв великий гарний особняк (зруйнований в 1943 році. — Авт.). Цей особняк належав моїй бабусі Надії Михайлівні, так само як і сусідній дохідний будинок (кут вул. Гончара і Ярославового валу). Після революції особняки націоналізували. Але в мене збереглася фотокопія постанови ВУЦВК, з якої можна зрозуміти, що в 1928 році, з огляду на заслуги роду Тарновських, бабусин особняк був денаціоналізований на користь батька. Щоправда, батьки туди чомусь не переїхали. Потім особняк знову відібрали. Батькові виділили п’ятикімнатну квартиру на вулиці Рейтарській, 28, кв. 3. Там в 1933 році бабуся й померла. Потім, точно як описано в булгаковському «Собачому серці», почалося ущільнення. Нам залишили 16-метрову кімнату прямо над під’їздом (найхолоднішу). Дві кімнати віддали єврейській родині Яноверів. І дві — працівникам трамвайного парку Бабушановим.

 

— Коли ви довідалися, що є спадкоємицею роду тих самих Тарновських?

— Мені було чотири з половиною роки. А читати мене навчили в чотири. Батько вже лежав. Він переніс запалення легенів, що дало ускладнення. Мама ходила прати по людях. Брала й мене із собою. Наприклад, я пам’ятаю, як ми ходили до відомих окулістів Кореневичів. Вони жили в Михайлівському провулку. А вікна підвалів виходили в глухий двір будинку держбезпеки. І поки мама працювала, ми з їхньою дочкою Наталею Кореневич через ці вікна пробиралися в той двір. Пам’ятаю, мене вражало, що ніколи в жодному вікні не було ні одного обличчя... Але коли я залишалася вдома, мене треба було чимсь бавити. Тоді батько й відкрив переді мною свою дерматинову валізку, в якій зберігалися архіви роду Тарновських. Першим, що я прочитала, був журнал «Столица и усадьба» за 1915 рік, де батько опублікував статтю про Качанівку. Це був дуже докладний опис архітектури, а також побуту, укладу родини. На цю статтю посилаються всі історики, які пишуть про Тарновських або про знаменитостей, які відвідували маєток. Ще там були фотографії (сімейні й зроблені батьком), листи, статті, спогади, метрики, свідоцтва про вінчання тощо. Я читала все підряд. Я й зараз дуже багато читаю, а тоді не пропускала жодного аркушика. Пам’ятаю, коли мама приносила з Євбазу шматочок сала, загорненого в сторінку від книжки, я навіть цю сторінку прочитувала. До чого я це кажу. На жаль, не все вдалося зберегти із цього архіву. Хоча цінність його я зрозуміла дуже рано. От ви повірите, що в 12 років я написала листа до Міністерства культури на ім’я Павла Тичини (батько з ним товаришував) і запропонувала ознайомитися з архівом, оскільки він може бути цінним? Після цього листа нас викликали до Ради міністрів. Тичини на місці не було. Нас прийняв Микола Бажан, тоді заступник голови Ради міністрів. Ми поговорили, після чого Бажан прислав до нас додому комісію. Мене вдома не було. Мама показала цим людям валізу, і вони добряче її «почистили». Що конкретно забрали, я згадати не могла, а опису нам не залишили. Тицьнули мамі 500 рублів і пішли. Точно знаю, що забрали журнал «Столица и усадьба», фотографії.

Удруге архів «підчистили» уже, коли я працювала на «Ленінській кузні». У мене була співробітниця Неля Шевченко. Її батько — Купріян Шевченко — працював старшим науковим співробітником у Музеї Т. Г. Шевченка. Він прийшов до мами знову під час моєї відсутності, скористався її малограмотністю і «запозичив» деякі документи. Ви розумієте, мама моя, малограмотна жінка із двома класами церковнопарафіяльної школи, берегла цю дерматинову валізку як зіницю ока! Коли ми блукали по окупованому Києву в пошуках притулку, мама несла в одній руці швейну машинку, а в іншій — валізу з архівами. А люди, покликані зберігати й вивчати спадщину культури та історії, поставилися до батьківського архіву так недбало. Я досі не знаю про долю украдених (іншого слова не підбереш) архівів.

ХТО-НЕБУДЬ Є НА ФРОНТІ? ТОДІ — У ПІДВАЛ!

— Коли помер ваш батько?

— 2 травня 1943 року. В 1943-му ми вже зайняли кімнати Яноверів. Чоловіча половина родини пішла на фронт, а жіноча — на Бабин Яр. Добрі були люди. Пам’ятаю, мама носила їм до Бабиного Яру окріп, і сама там ледве не залишилася. Дивом урятувалася... Поховали ми тата, і незабаром наші війська почали підступати до Києва. У місті почалися зачистки. Німці лютували: оточували цілі квартали й виселяли людей. Ми разом з нашою сусідкою Галиною Бабушановою та її сином Миколою (моїм ровесником) блукали вулицями і шукали вільні квартири. Адже Київ на той час був майже порожній. Спочатку оселилися на Леніна, 63 (зараз Хмельницького). Якийсь час жили там, поки знову не потрапили під зачистку. Тоді перебралися на Мельникова. Бабушанова влаштувала маму прибиральницею трамваїв. Мами працювали, а ми з Миколою сиділи вдома. І ось почалися зачистки і на Мельникова. Коли німці почали ломитися у двері, ми сховалися під ліжко: я під стіну, а Миколка скраю. Увірвалися німці, почали бити Колю ногами. Ми розревілися. Нас викинули на вулицю... Пам’ятаю, як ішла до мами на роботу через весь Київ (з Лук’янівки до нинішньої Либідської) і як було страшно. По Дмитріївській прямо навпроти лазень лежали трупи... Уже перед узяттям Києва ми оселилися в будинку на вулиці Саксаганського. Це був один з перших висотних будинків (п’ять або шість поверхів), побудованих до революції. Наші вікна з верандою виходили на залізницю. Коли 3 листопада почалося страшне бомбування, мама закрила вікна подушками. А двері на веранду закрити не вдалося, і я через них визирала на вулицю. Бомбили залізницю, і в повітрі літали метрові шматки розпечених рейок. Годині о 4-й ранку у дворі почали кричати «Наші, наші!» Ми з мамою вискочили в підворіття й побачили, що з боку площі Перемоги на конях, у тілогрійках, у сірих шапках із червоною стрічкою скачуть чоловіки. Гадаю, це були партизани.

Коли Київ визволили, мама вирішила повертатися у свою квартиру на Рейтарській. Пішла в управління, а їй кажуть: «У вас на фронті хто-небудь є?». — «Ні». Квартиру й віддали якомусь секретареві райкому, котрий повернувся з евакуації. Що робити? Мама повернулася на Леніна, 63. Зайняла квартиру на другому поверсі. Але управдом продала її колишньому поліцаєві Миколі Щекотіну. А нас виселили в глибокий підвал. Оселилися ми в 13-метровій кімнатці. Вода, туалет — у дворі. У дощ підвал затоплювало. Їжу варили на примусі. На ньому і гріли воду. Купалися, пелюшки прали в кориті. І так тривало до 1961 року, поки мій чоловік не одержав квартиру.

— Ірино Михайлівно, ви все життя пропрацювали в ЦКБ «Ленінської кузні». Але ж це було закрите підприємство. Невже не перешкодило походження?

— Та я мовчала. І коли вчилася в школі, мовчала. І коли в КПІ вступала. В автобіографії писала, що я із службовців. Батько — художник-фотограф, мати — санітарка. Чернетку автобіографії зберігала і завжди нею користувалася, щоб не було різночитань. Єдиний раз був скандальчик, коли в 1967 році поїхала в Болгарію. Адже я була не виїзна.

— Ірино Михайлівно, це правда, що ви до 1998 року не знали, що, крім вас, є й інші спадкоємці роду Тарновських?

— Не знала, але здогадувалася. В 1998 році мені зателефонували з Качанівки і запропонували зустрітися з Тетяною Хайн-Тарновською. Виявилося, що це моя племінниця, правнучка Василя Васильовича-молодшого. Через рік вона приїхала в Качанівку зі своєю сестрою Катею.

Замість епілогу

В 1999 році було створено міжнародний фонд «Друзі Качанівки». В 2001 році указом Президента України державному історико-культурному заповіднику «Качанівка» надано статус національного. Але не секрет, що нашій державі традиційно бракує коштів на фінансування культури. І сьогодні вже спадщина меценатів Тарновських потребує меценатів. Але де вони? Ірина Михайлівна з гіркотою розповідає, що коли вона і племінниці приїздять у Качанівку, то Тарновські із принципу повністю оплачують своє перебування в родовому маєтку. Адже це гроші, які йдуть на розвиток заповідника. Тоді як багато хто із можновладців вважають, що їх мають приймати і годувати в Качанівці безоплатно. Тетяна везе із Шотландії факс і факсовий папір, і довідується, що в Качанівці за несплату відключена електрика. Спадкоємці роду Тарновських збирають гроші, щоб купити лампочки і лопати. Та і співробітники заповідника, можна сказати, працюють майже на голому ентузіазмі.

Але не хочеться закінчувати на сумній ноті. Все-таки меценатство відроджується. Учора в державному історико-культурному заповіднику відкривали дорогу. Дорогу, що веде до храму. За переказом, коли Василь Васильович-старший вінчався, цю дорогу повністю засипали цукром. І молодята, хоча це було влітку, їхали до церкви на санях. Цього разу дорога не цукрова. Цукор нині дорогий. Та і Парафієвський цукровий завод, який колись належав Тарновським і пропрацював без зупинки 161 рік, цього року стоїть...

Наталя ФІЛІПЧУК

22 серпня 2009