Марія Литвиненко-Вольгемут – корифейка української опери

  

Славетна співачка Марія Литвиненко-Вольгемут – фундаторка оперного театру України. Її самобутнє мистецтво – одна з найяскравіших сторінок українського вокально-сценічного виконавства, ціла епоха у розвитку національної культури.

Якщо перша половина ХХ століття пов’язана з ім’ям Марії Литвиненко-Вольгемут, то друга – з постаттю Євгенії Мірошниченко. Цих двох українських співачок об’єднує не тільки народне коріння творчості, щира любов до рідної пісні, а й величезний творчий шлях – понад сорок років на оперній сцені. Випадки такого мистецького довголіття трапляються надзвичайно рідко. Самобутність тембру голосу кожної з примадон беззаперечна, їхній спів не можна сплутати ні з чиїм іншим. Таких артистів в історії вокального мистецтва небагато, серед них – Борис Гмиря, Іван Козловський, Михайло Гришко, Юрій Гуляєв, Дмитро Гнатюк…

«Є митці, – відзначав видатний оперний диригент Арій Пазовський, – творчість яких образно втілює в собі найкращі й типові риси свого народу: його красу, його розум, його правду. До цих народних – у найвищому розумінні цього слова – художників належить народна артистка СРСР М.І. Литвиненко-Вольгемут. Її артистична індивідуальність гармонійно поєднує чудовий своєю красою голос, високу сценічну майстерність, художню ерудицію, благородну строгість стилю виконання. Багатогранна артистична діяльність М.І. Литвиненко-Вольгемут – багатющий внесок у справу музичного театру…» (Див.: «Радянське мистецтво». – 1946. – 22 січ.)

Розповідаючи про Марію Литвиненко-Вольгемут, насамперед згадуєш створений нею глибоко народний образ Одарки в опері Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», який і досі залишається неперевершеним шедевром. Метку й буркотливу Одарку Марія Іванівна любила особливо ніжно, бо жили в її героїні оптимізм, енергія, жіноча гідність і простота – риси, без котрих не можна було уявити і саму артистку.

Образ цей і до неї мав велику сценічну історію. Що ж нового внесла в нього Литвиненко-Вольгемут? Усі попередні виконавиці робили акцент на гостро комедійних особливостях характеру героїні, часом перетворюючи її на сварливу «водевільну» жінку. Для Марії Іванівни головним був духовний світ, щирі почуття й пристрасна вдача Одарки. Її персонаж – не сердита жінка, що весь час «гризе» чоловіка, а розумна, по-жіночому лукава й любляча дружина, яка страждає від «загулів» свого Івана і сумує за рідною Україною.

 

Уперше співачка виконала роль Одарки 1927 року в харківському Українському народному театрі в дуеті з корифеєм національної сцени Панасом Саксаганським, пізніше співала з відомим басом Михайлом Донцем, потім – з Іваном Паторжинським. Цією ж партією у 1953 році вона завершила свій довгий творчий шлях в опері. До речі, саме в «Запорожці за Дунаєм», але в ролі Оксани, Марія Литвиненко-Вольгемут колись дебютувала в Українському музично-драматичному театрі Миколи Садовського.

Рідкісне за красою лірико-драматичне сопрано величезного діапазону, що вільно й наповнено звучало в усіх регістрах, щедре багатство тембрових барв, бездоганна інтонація, чудова дикція – усе це дозволяло Марії Литвиненко-Вольгемут постійно розширювати й збагачувати оперний і камерний репертуар. За роки плідної мистецької діяльності вона виконала понад сімдесят провідних партій в українських, російських і західноєвропейських операх, зіграла близько п’ятнадцяти ролей в оперетах і музично-драматичних виставах, заклавши національну традицію інтерпретації багатьох сценічних образів.

Народилася Марія Іванівна 1 (13) лютого 1892 року в Києві у багатодітній сім’ї робітника «Арсеналу», де всі кохалися в пісні. Батько – Іван Іванович Литвиненко мав чудовий бас, гарно співала мати – Євдокія Семенівна, селянка з Полтавщини. У брата Якова був кришталево чистий тенор (пізніше став актором української трупи Дмитра Гайдамаки), у другого брата Павла – баритон величезного діапазону (згодом виступав як соліст «Вокальної руської капели», що гастролювала країнами Європи). Добре співали і сестри Ганна та Олександра. У п’ять років уже й Маруся підспівувала дорослим.

Церковний хор Миколаївського собору, що на Печерську, в якому дівчинка почала співати семирічною, став для неї першою музично-вокальною школою. Тут вона навчилася нотної грамоти, познайомилася з виконавською дисципліною, у неї розвинулося почуття ансамблю в акапельному співі й уміння швидко запам’ятовувати найскладніші мелодії.

 

Голос у Марії був поставлений від природи. Якось до Печерського собору завітав відомий оперний артист Михайло Бочаров, який полюбляв іноді на свята поспівати в церковному хорі. Почувши дивовижний дівочий голос, вражений красою його тембру та задушевною теплотою, він піднявся на хори, щоб побачити володарку чарівного сопрано і, познайомившись із Марусею, умовив її двоюрідного брата Дмитра Копильченка (регента хору) показати дівчину вокальному педагогові.

На той час Марія Литвиненко вже закінчила парафіяльне училище при київському заводі «Арсенал». Брат повів її до відомої співачки Марії Павлівни Алексєєвої-Юневич, яка викладала в Київському імператорському музичному училищі. Прослухавши юну співачку, педагогиня порадила їй прийти через рік. Тоді Марії було лише чотирнадцять. Наступного року професорка безкоштовно підготувала дівчину до вступу в музичне училище. У 1908-му Марія стала студенткою цього престижного навчального закладу. Після блискучого його закінчення у 1912 році вона одержала багато запрошень на роботу і серед них – до Москви у приватну оперу Сергія Зиміна. Та, за порадою диригента Олександра Кошиця, співачка вирішила вступити до Першого українського стаціонарного театру Миколи Садовського.

Саме тоді перейшла на оперну сцену актриса театру Олена Петляш і Марія замінила її в усіх оперних, опереткових і музично-драматичних виставах. Спочатку, як уже згадувалося, в партії Оксани в «Запорожці за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, потім Наталки в опері «Наталка Полтавка», Панночки в «Утопленій» і Дідони в «Енеїді» Миколи Лисенка, Катерини в однойменній опері Миколи Аркаса. Грала драматичні ролі, такі як Уляна в «Сватанні на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, Оришка в «Пошились у дурні» та Галя в «Пісні в лицях» Марка Кропивницького, Маруся Богуславка в однойменній п’єсі Михайла Старицького та інші.

Під керівництвом прекрасного актора і режисера Миколи Садовського зростала майстерність молодої співачки. Вона виступала поряд із корифеями української сцени, навчаючись органічно поєднувати спів і драматичну гру, що в майбутньому допомогло їй закласти основи національного оперного виконавства.

Досить обмежений оперний репертуар театру («Галька» Станіслава Монюшка, «Сільська честь» П’єтро Масканьї, «Продана наречена» Бедржиха Сметани) не давав можливості на повну силу розкритися вокальному талантові Марії. Музичні критики радили їй перейти на велику оперну сцену. Талановиту співачку запросили до Петроградського театру музичної драми, яким керував відомий режисер-реформатор Йосип Лапицький. Микола Садовський, прощаючись із Марією, сказав: «Їдь, мала. Тобі вже треба більшого простору, а цього ми зараз дати не можемо. Зростай, вдосконалюйся і не забувай рідної сторони… Буде колись і на Україні велика оперна сцена!»

Ці слова улюбленого режисера Марія Литвиненко-Вольгемут добре запам’ятала і пізніше активно сприяла створенню в Україні національної опери.

Роки, проведені в Петрограді (1914–1916), стали надзвичайно плідними у творчому житті української співачки, періодом успішного опанування російською і зарубіжною оперною класикою. У театрі музичної драми вона дебютувала в ролі Купави в опері Миколи Римського-Корсакова «Снігуронька». На одну з вистав завітав Федір Шаляпін, який високо оцінив вокально-акторську майстерність Марії Литвиненко. Він запросив її в гості до своєї оселі та на спектаклі в Маріїнський театр.

Мистецтво Бориса Шаляпіна, Леоніда Собінова, Антоніни Нежданової, безпосереднє спілкування з видатними співаками і музикантами позитивно впливали на формування вокальної естетики Марії. За півтора року роботи в театрі вона підготувала п’ятнадцять провідних партій лірико-драматичного сопрано в операх Петра Чайковського, Олександра Даргомижського, Ріхарда Вагнера, Джузеппе Верді, Джакомо Пуччині, Руджеро Леонкавалло, Жоржа Бізе, Шарля Гуно…

«Це був найщасливіший час у моєму житті, – згадувала Марія Іванівна. – Два сезони роботи під безпосереднім керівництвом такого режисера, як Й.М. Лапицький, і таких прекрасних і вимогливих диригентів, як Біхтер, Фітельберг, Павлов-Арбенін, Маргулян, не тільки навчили мене ще більше полюбити оперне мистецтво, а й високо піднесли мій загальний творчий рівень, яскраво освітили мені шлях для подальшого вдосконалення». (Див.: «Радянське мистецтво». – 1946. – 15 січ.)

Весною 1916 року Марія Литвиненко-Вольгемут (влітку 1915-го вона вийшла заміж за Г. Вольгемута) на запрошення Київської опери повернулася в Україну. Та зимовий сезон 1916/1917 років не приніс співачці творчого задоволення. Київська опера була тоді звичайним провінційним театром, а антрепренер Михайло Багров, який обіцяв Марії Іванівні поставити українську оперу, не дотримав слова. Артистка швидко входила в діючий репертуар, де, крім уже знаних партій – Лізи в «Піковій дамі», Мікаели в «Кармен», Маргарити у «Фаусті», Аїди, вона протягом сезону підготувала Тоску в однойменній опері Джакомо Пуччині, Надію в «Аскольдовій могилі» Олексія Верстовського та Ярославну в «Князі Ігорі» Олександра Бородіна.

Повертаючись в Україну, Марія Іванівна мріяла про створення українського оперного театру. Співаючи в Київській опері, вона постійно брала участь у виставах трупи Миколи Садовського, виступала з українським репертуаром у численних концертах.

У буремні роки громадянської війни Марія Литвиненко-Вольгемут не полишала думки про національну оперу. Попри економічні труднощі, влітку 1919-го в Києві запрацював перший український оперно-балетний театр. Фундаторами Української державної музичної драми (такою була офіційна назва), поряд із Марією Литвиненко-Вольгемут, стали видатний режисер-новатор Лесь Курбас, художник-декоратор Анатоль Петрицький, композитор Яків Степовий, диригент Михайло Багриновський і відомий російський танцівник і хореограф Михайло Мордкін.

Новостворений театр відкрився оперою «Утоплена» Миколи Лисенка. Марія Іванівна в цій виставі співала Панночку. Вона також готувала партію Гальки для однойменної опери Станіслава Монюшка в постановці Леся Курбаса, та, на жаль, прем’єра так і не відбулася, – саме в цей день, 30 серпня, Київ тимчасово окупували війська Денікіна й Петлюри, які з кулеметів розстріляли декорації обох вистав. Марія Литвиненко-Вольгемут разом з іншими артистами виїхала до Кам’янця-Подільського, потім до Вінниці й лише у 1922 році повернулася до Києва.

Співачка продовжила діяльність зі створення національного оперного театру. Цей процес відбувався двома шляхами: організація нових колективів, як, наприклад, Музична драма, і поступове утвердження в репертуарі російських оперних антреприз (існували і на початку 1920-х) українських спектаклів. Вона домагалася від керівників театрів і в Києві, і пізніше в Харкові, аби вистави під час її бенефісів виконувалися українською мовою.

Великий успіх «Гальки» Станіслава Монюшка, «Катерини» Миколи Аркаса, де співала Марія Литвиненко-Вольгемут з Іваном Козловським, Михайлом Донцем, Марією Тессейр, а у 1924 році ще й перша постановка «Тараса Бульби» Миколи Лисенка з Платоном Цесевичем у головній партії, підготували підґрунтя до відкриття у Харкові 3 жовтня 1925 року першого Українського державного театру опери та балету. Марія Іванівна стала провідною солісткою нового колективу.

За порадою співачки до театру головним режисером запросили Йосипа Лапицького. Саме з ним вона підготувала одну з найкращих своїх партій – Лізу в опері Петра Чайковського «Пікова дама», яку потім зберігала в репертуарі понад тридцять років.

1927-й був багатим на хвилюючі й радісні події в житті Марії Іванівни. Вона співала у виставі «Казка про царя Салтана» Мілітрису разом з Антоніною Неждановою (Царівна Лебідь). І в цьому ж сезоні її партнером в опері «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера на харківській і київській сценах був славетний Леонід Собінов. «Я співала Ортруду, Собінов – Лоенгріна, – згадувала Марія Литвиненко-Вольгемут. – Тільки тоді я відчула, яке запальне значення має партнер! Як сама непомітно відчуваєш у собі творчі сили, мимоволі відгукуєшся серцем на його геніальні нюанси, що допомагають розкрити і в твоєму образі нові риси!» (Див.: «Советская Украина». – 1941. – 5 берез.)

До речі, вона теж була прекрасним партнером і своїм талантом завжди надихала інших. Провідний соліст московського Большого театру після вистави «Пікова дама» подарував співачці своє фото з написом: «Незамінній, надзвичайній партнерші, чарівній Лізі, чудовій Купаві та чуйному другові Марії Іванівні на добру згадку від Пантюші Норцова. Київ, 27 березня 1927 р.».

Влітку того ж року Марія Литвиненко-Вольгемут уперше виїхала з групою майстрів союзних республік за кордон на Міжнародну музичну виставку в місті Франкфурті-на-Майні (Німеччина). У великому концерті вона виконувала задушевні українські народні пісні, захоплюючи слухачів красою рідних мелодій. Співачка побувала в Берліні, Мюнхені, Гамбурзі, Лейпцигу. Дирекція оперного театру Франкфурта умовляла її залишитися хоча б на один сезон для виконання партій вагнерівського репертуару. Та в ті часи це було неможливо.

Артистка поспішила назад до Харкова, де якраз народжувалася перша українська опера про героїчну сучасність – «Вибух» Бориса Яновського, в якій вона заспівала головну партію Наташі. Марії Литвиненко-Вольгемут належить честь першого виконання багатьох партій у тогочасних новостворених українських операх, бо композитори орієнтувалися саме на її вокальні й акторські можливості. Для неї писали Борис Лятошинський («Золотий обруч»), Валентин Костенко («Кармелюк»), Володимир Фемеліді («Розлом»), Олесь Чишко («Яблуневий полон»), Михайло Вериківський («Наймичка»), Герман Жуковський («Честь»), Костянтин Данькевич («Богдан Хмельницький»).

Під час першої Декади української літератури і мистецтва в Москві (1936 р.) Марія Іванівна виступила на сцені Большого театру в ролі Одарки в опері «Запорожець за Дунаєм» разом зі своїм постійним партнером Іваном Паторжинським (Карась). Це був справжній тріумф українського оперного мистецтва. У тому ж році Марії Литвиненко-Вольгемут першій серед співаків України було присвоєне почесне звання народної артистки СРСР, поряд із Панасом Саксаганським, Костянтином Станіславським, Володимиром Немировичем-Данченком, Антоніною Неждановою.

«Голос Марії Іванівни – неоціненний скарб, – писав Всеволод Чаговець. – Він завжди зберігає юну свіжість, кришталеву чистоту, неповторну красу і ту виняткову теплоту й задушевність, які підкорюють слухачів. Від низьких оксамитових віолончельних тонів і до високих, чисто скрипкових – звуки її голосу пливуть нескінченною музичною хвилею… Її фраза завжди ясна й виразна: звук не вбиває слова, слово не глушить звука і в кожній фразі відчувається думка. Художній задум завжди знаходить відповідне вокальне і сценічне втілення. Завдяки цьому в багатющій галереї образів, створених нею, немає повторень, немає штампу». (Див.: «Советская Украина». – 1941. – 5 берез.)

Оперна класика для співачки завжди була школою вокально-сценічної майстерності, могутнім імпульсом для творчих пошуків і художніх відкриттів. Створюючи власні оригінальні інтерпретації оперних образів, вона спиралася, насамперед, на традиції вітчизняної сцени, особливості інтонаційної мови і стилю твору. Серед класичних партій були такі, над якими вона працювала не одне десятиліття, а інколи і все життя. До них належать Ліза в «Піковій дамі» Петра Чайковського, Ярославна в «Князі Ігорі» Олександра Бородіна, Аїда в однойменній опері Джузеппе Верді.

Провідне місце в творчості Марії Литвиненко-Вольгемут належало музиці Петра Чайковського. Вона виконала всі лірико-драматичні партії в його операх, створила незабутні вокально-сценічні образи Тетяни та старої Ларіної в «Євгенії Онегіні», куми Настасьї у «Чародійці», Оксани в «Черевичках», Марії у «Мазепі», Наташі в «Опричнику», Іоланти в однойменній опері.

Лізу в «Піковій дамі» артистка вперше заспівала 1915 року в петроградській Музичній драмі, а востаннє – у постановці Київської опери 1949 року. Тож не випадково, коли у 1949-му вся країна відзначала 150-річчя від дня народження Олександра Пушкіна, на сторінках святкового номера газети «Советское искусство» серед портретів найкращих виконавців пушкінських персонажів на оперній сцені, поряд із Федором Шаляпіним (Борис Годунов), Леонідом Собіновим (Ленський) і Павлом Хохловим (Онєгін), було надруковано фото Марії Іванівни в ролі Лізи.

Як і інші видатні оперні співаки – Антоніна Нежданова, Федір Шаляпін, Надія Обухова, Борис Гмиря, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут була прекрасною камерною виконавицею. Окрім арій із опер, вона презентувала вокальну лірику Михайла Глинки, Петра Чайковського, Цезаря Кюї, Миколи Римського-Корсакова, Сергія Танєєва, Сергія Рахманінова, твори Людвіга ван Бетховена, Роберта Шумана, Франца Шуберта, Йоганнеса Брамса, Ференца Ліста, Фридерика Шопена… У її концертних програмах були й пісні та романси українських композиторів-класиків Миколи Лисенка, Якова Степового, Кирила Стеценка, народні пісні, твори сучасних авторів.

Почесне місце в концертному репертуарі співачки посідали українські народні пісні (більше двохсот), неповторну мелодійну стихію яких вона увібрала з дитинства, а пізніше вчилася співати у Марії Заньковецької та Миколи Садовського. Саме корифеї національного театру допомогли молодій вокалістці зрозуміти, що пісенна народна класика дає зразки ідеального злиття музики і мови. Регулярно збираючи і вивчаючи фольклор, Марія Литвиненко-Вольгемут часто відкривала слухачам маловідомі взірці й так майстерно їх виконувала, що вони ставали популярними, їх брали до репертуару інші митці. Не раз вона зверталася до українських композиторів із проханням обробити знайдену нею пісню. Особливо любила співати обробки Левка Ревуцького, зокрема «Не питай, чого в мене заплакані очі», Бориса Лятошинського, Пилипа Козицького, Олеся Чишка, Андрія Штогаренка.

Марія Литвиненко-Вольгемут часто співала в концертах вокальні дуети зі своїм постійним партнером Іваном Паторжинським. Їхні виступи завжди ставали своєрідними вокальними картинками – чи то ліричними, чи то жанрово-побутовими, чи то яскраво комедійними. І хоч манера звукотворення й самі тембри голосів артистів були досить різними, в їхньому виконанні відчувалася любов і повага до рідного слова. Вони немов доповнювали один одного – так гармонійно зливалися їхні голоси.

Понад двадцять років життя Марія Іванівна віддала педагогічній роботі в Київській консерваторії (тепер Національна музична академія України). Великий практичний досвід, прекрасна вокальна школа, в якій гармонійно поєднувалися традиції російського оперного співу, італійського бельканто та українського народного виконавства, – все це допомагало їй у надзвичайно плідній викладацькій діяльності. Сама Марія Литвиненко-Вольгемут являла рідкісний зразок оперної співачки, що зберегла до останніх років життя красу, свіжість і чистоту голосу, чарівність тембру, бездоганну інтонацію. Це, звичайно, свідчило про те, що її голос був добре поставлений і правильно використовувався нею протягом сорокарічного творчого шляху.

І сьогодні самобутні мистецькі традиції Марії Литвиненко-Вольгемут живуть у творчості талановитих майстрів українського оперного театру, а чудовий голос співачки звучить у записах по радіо, і її щиросердна Одарка несе світлу радість мільйонам слухачів.

Тетяна ШВАЧКО