Дивна прикмета є в королівства Таїланд: там усі до одної кішки — сіамські. Навіть якщо привезти туди якусь норвезьку лісову або шотландську висловуху. Не встигаєш оком моргнути, як вона виявляється сіамською, хоча її фенотип і не змінюється. Секрет простий: Таїланд — це й є Сіам, так ця країна називалася до 1932 року.
Гарна назва, що
перекладається як «усмішка» (є й інші версії), не така претензійна, як Таїланд,
що означає «земля вільних людей» (самі розумієте: якщо люди по-справжньому
вільні, їм не потрібно так називатися). Утім, Таїланд справді жив не так
погано, сусідні країни майже суцільно потрапили в колоніальну залежність, а
Англія та Франція так довго й безуспішно з’ясовували, хто ж із них захопить
Таїланд, що цього в підсумку так ніхто й не зробив.
Звісно, Таїланду
від цього була тільки користь, і він тривалий час залишався відносно
благополучним місцем. Справа дійшла до того, що в тайській мові не виявилося
спеціального слова для позначення поняття «голод» — доводилося пояснювати його,
використовуючи багато слів, наприклад: «час, коли не вистачає їжі». Чи багато у
світі таких мов і таких країн?
Закритою країною
Таїланд не був і з Європою досить активно взаємодіяв. Оскільки Російській
імперії заводити колонії на Далекому Сході було ніколи (вистачало клопоту і з
тими, хто ближче), її відносини з Таїландом були цілком нормальні. Микола II ще
під час перебування спадкоємцем престолу відвідав Сіам, його чудово прийняли і
навіть він отримав унікальний подарунок — 200 чистокровних сіамських кішок.
Відвідав
Російську імперію і король Сіаму. Але надзвичайно цікаво, що якісь особливі
зв’язки в Сіаму виникли саме з Україною — київський композитор Петро Щуровський
навіть написав мелодію гімну королівської сім’ї Сіаму, який до 1932 року був
державним гімном цієї країни. Проте ще більш романтичну ноту, ніж державний
гімн, додала до історії Таїланду (тоді ще Сіаму) одна киянка…
Король Сіаму Чулалонгкорн, він же Рама V (його син, король Вачіравуд, вирішив, що в Європі справжні сіамські імена однаково не вимовлять, і наказав усіх королів своєї династії Чакрі іменувати Рамами, засновника династії — Рамою І і так далі) розумів користь від опанування Сіамом досвіду Заходу та із задоволенням відправляв своїх дітей на Захід вчитися. Не став винятком і улюблений син короля, принц Чакрабон.
Чакрабон Пуванат, принц Пітсанулок — тайський фельдмаршал, був 40-ю дитиною короля Таїланду Рами V Чулалонгкорна і четвертою дитиною королеви Шрі Баджаріндри / wikipedia.org
Він вирушив
спочатку до Англії, а потім до Російської імперії, де його батько якраз
нещодавно побував. Закінчив там Пажеський корпус, причому був у ньому найкращим
учнем, а за деякими відомостями навчався і в Академії Генштабу. Але, крім
освоєння військових наук (йому це вочевидь стало у пригоді: на батьківщині він
обіймав посаду начальника Генштабу й заснував королівські ВПС Сіаму), знайшовся
в нього час і на абсолютно цивільні справи — кохання, наприклад…
Костянтин
Паустовський — письменник відомий, багато хто з вас його, напевно, читав.
Пам’ятаєте його «Повість про життя», значною мірою автобіографічну? У першій її
книжці, «Далекі роки», Паустовський описує роки свого навчання в знаменитій
Першій київській гімназії. Зокрема, він згадує, як із його старшим братом
Борисом танцювала на ковзанці хороша подруга їхньої сестри. У романі її звуть
Катя Весницька.
За його словами,
було це так: «Конькобежцы очищали широкий круг на льду. Уличным мальчишкам,
шнырявшим под ногами на самодельных коньках, давали подзатыльники, чтобы они
успокоились, и начинался скользящий и медленный танец. Длинные косы Весницкой
разлетались в такт вальсу. Они ей мешали, и она, не переставая танцевать,
перекидывала их к себе на грудь. Она надменно смотрела из-под полуопущенных век
на восхищенных зрителей… Мог ли я думать тогда на катке, что жизнь Весницкой
окажется гораздо неожиданнее всех моих фантазий?»
Далі Паустовський
пише, що принц Чакрабон їздив у якихось справах до Києва, там захворів, після
одужання на деякий час лишився в Києві, щоб зміцніти, і на одному з балів
побачив Катю. Принц одразу закохався в неї і потім повернувся до Києва, щоб
зробити їй пропозицію. Вона погодилася, хоча й далеко не одразу, і поїхала з
принцом до Сіаму.
Звісно, така
історія здається казковою — чи не вигадав її Паустовський? Зрештою, він же
писав не документальний, а художній твір, і не все в житті було так, як на
сторінках його книжок. Ось і ця історія виявилася не документально точною. Але
вона трапилася насправді, хоча й не зовсім так, як описано в книжці. Однак досить
схоже.
Відразу ж уточнимо прізвище — не Весницька, а Десницька. Дочка голови Луцького окружного суду справді навчалася в Києві, закінчила Фундуклеївську гімназію, із сестрою Паустовського справді була знайома майже напевно. Звали її справді Катрусею, а не Марусею, що можна зустріти в низці джерел — вже не знаю, звідки й узялося таке…
Катерина Іванівна Десницька — принцеса Сіаму, На Пхітсанулок, дружина сіамського принца Чакрабона Пуваната / wikipedia.org
Закінчивши гімназію, вона переїхала до Петербурга, вступила до училища, що готувало сестер милосердя, і вже там, а не в Києві, зустріла на одному з балів корнета лейб-гвардії Його Величності гусарського полку, єдиного офіцера з усього випуску пажеського корпусу, занесеного на «золоту дошку» кращих із кращих. У принципі, блискуча партія, та ось яка невдача — сіамський принц, королівський син…
Швидким натиском
свою любовну проблему принцу вирішити не вдалося — Катя добровільно вирушила
сестрою милосердя на Російсько-японську війну, на інший кінець величезної
країни. Аби бути до неї ближче, відважний принц навіть спробував перевестися в
діючу армію, але хто ж його пустить під японські кулі?
Однак прислів’я
«Як з очей, так і з думки» тут не спрацювало — він безперервно їй писав, навіть
надсилав дорогі телеграми-блискавки, що тільки-но з’явилися на той час.
У їхньому
листуванні екзотичне ім’я принца поступово змінюється на його домашнє прізвисько
Лек — у перекладі це означає «маленький» — він усе ж таки молодший син, і це
певний натяк на те, що його залицяння до Каті не такі вже їй неприємні.
Війна закінчилася, Катя повернулася до столиці, і перемовини молодих людей уже набули цілком конкретного характеру — Катя начебто і дає свою згоду, але обставляє її масою таких серйозних умов, що навіть складається враження, що вона хотіла коректно і не напряму йому відмовити. Дівчина відразу ж зажадала неодмінного вінчання в православній церкві.
Оскільки принц,
зрозуміло, буддист, для нього це практично не перешкода — його релігія, як
відомо, вкрай терпима, от у Японії майже кожен одночасно синтоїст та буддист, і
нікому це не заважає, окрім любителів статистики, які не завжди розуміють, чому
в Японії вірян майже вдвічі більше, ніж жителів узагалі. Але є проблема
серйозніша — який православний священик взагалі погодиться повінчати її з
буддистом?
І це ще не всі
вимоги — вона заявляє, що погодиться стати тільки єдиною дружиною принца, тобто
він має відмовитися від такої практично обов’язкової для особи його становища
опції, як гарем, і стати предметом глузувань людей свого кола. Але якщо Катя і думала,
що він сам відмовиться від шлюбу на таких жорстких умовах, то вона прорахувалася
— він погоджується на все!
Тепер у неї просто не залишається варіантів, бо відмовити після такого — все одно що зізнатися, що вона просто з нього знущалася, а це втрата репутації щонайменше. За згоду теж знайшлося кому її засудити: Паустовський пише, що чимало її подруг хитали головами — мовляв, я б не пішла за жовтошкірого й вузькоокого, хоч би він тричі принц… Утім, їм принц нічого такого не пропонував — от вони й заздрили.
1906 року настала
пора повернення принца на батьківщину. З моєї рідної Одеси пара пливе до
Константинополя, де й вінчається — тамтешні священики, як завжди й було,
підійшли до весілля буддиста з православною набагато ліберальніше. Перед
поїздкою до Сіаму Катя навіть приймає нове ім’я — На Пхітсанулок, щоб зробити
себе більш прийнятною фігурою для свого свекра, короля Чулалонгкорна, і його
дружин (енциклопедія згадує щонайменше чотирьох — як же їм усім сподобатися?).
Але серед непоінформованого королівського оточення про цей шлюб поповзли настільки безглузді й жахливі чутки, що принц вважав за краще залишити дружину в Сінгапурі та поїхати додому на самоті, щоб поцікавитися, чи пустять їх узагалі, і чи не стратять одразу. На щастя, обійшлося без звірств, хіба що принца призначили на невідповідну його чину посаду начальника військового училища, але допустили в країну навіть із незрозумілою дружиною — усе-таки не спадкоємець престолу, нехай дивується, був би спадкоємцем — ми б йому чітко пояснили, з ким одружуватися…
Таких випадків
хоч греблю гати і в наш час — коли в сім’ю, яка про себе багато чого розуміє,
вторгається за допомогою шлюбу представниця низів, може трапитися все що
завгодно. І необов’язково в королів — синок бізнесмена середньої руки, який
одружився з продавчинею, теж не повинен нічому дивуватися: реакція може бути
страхітливою. А чи можна взагалі що-небудь зробити в таких випадках?
Не дуже легко,
але можливо — і кмітлива киянка Катя докладає розумних та доречних зусиль, аби
довести, що тепер вона не Катя, а справжнісінька На Пхітсанулок. У гімназії
вона вивчила французьку та німецьку — тут же не лише без зусиль додала поширену
в тогочасному Сіамі англійську, а й освоїла тайську, не таку легку для
європейців.
Королівська
родина помітила її старання і пом’якшила ставлення до неї, а коли вона ще й
народила королю першого онука, його дідусь і всі бабусі розчулилися і практично
визнали дружину сина цілком нормальною тайкою. Не гіршою за інших знатних
придворних дам. Усе можливо, якщо постаратися!
Якщо вірити Паустовському, у цієї історії був досить несподіваний, але поганий і сумний кінець. За його словами, після смерті короля старший брат царював дуже недовго — він помер від якоїсь тропічної хвороби, і Катя Десницька раптово стала королевою Сіаму!
Катерина Десницька, принц Чакрабон та їхній син Чула / wikipedia.org
Але придворні її
існування ледь терпіли, а коли вона почала впроваджувати при дворі європейські
нововведення, на кшталт електричного освітлення, просто отруїли її, підсипаючи
в її їжу потовчене на найдрібніший порошок скло від електроламп.
Вона померла в
жахливих муках, і невтішний король поставив на її могилі зворушливий пам’ятник
— слона із золотою короною на голові з чорного мармуру. Час від часу
Паустовський згадував прекрасну дівчину, що кружляла у вальсі на київській
ковзанці, і тужив через її сумну й незвичайну долю.
Невже так усе й було? Знаєте, не зовсім — чи то письменника ввели в оману, чи то він просто дав волю фантазії. Абсолютно зрозуміло, що сіамського престолу принц Чакрабон не посів — дивуюся з сучасних журналістів, які часом беззастережно вірять цій історії: адже перевірити її простіше простого!
На престол зійшов
не він, а його старший брат Рама VI Вачиравуд, який благополучно правив 15
років, і всі відзначають, яку цінну допомогу в модернізації армії Сіаму йому
надавав його молодший брат Чакрабон, використовуючи для цього отриману в Європі
військову освіту. Варто, до речі, зазначити, що після сходження брата на
престол принц Чакрабон одразу отримав титул спадкоємця, тож якщо не королевою
Сіаму, то спадкоємною принцесою Катя дійсно стала.
А от закінчився
цей роман справді сумно — Паустовський би засмутився. Він був великим
романтиком, його перший роман навіть називався «Романтики», і в його книжках
немає практично нічого про родинні скандали, чи, Боже збав, подружню зраду —
намагався щось таке пригадати і не зміг.
А у східних
владик великих традицій подружньої вірності якось не накопичилося. Це не кажучи
вже про Сіам, нині Таїланд, де короля так шанують, що людина, яка випадково
наступила на банкноту з королівським портретом, дотепер вважається небезпечним
злочинцем та отримує термін…
Ось і принц
Чакрабон дозволив собі якесь романтичне захоплення, зібравшись навіть зробити
власну двоюрідну племінницю Чаваліт своєю другою дружиною, але київська
дівчинка Катя так і не змогла до такої міри стати сіамською придворною дамою, щоб
визнати це не вартим уваги.
Вона зажадала
розлучення, і як не благав її чоловік, котрий швидко одумався, вона свого
рішення не змінила і залишила Сіам, забравши сина з собою. Чакрабон не
заперечував — сам здобув західну освіту і був згоден з тим, що це піде дитині
на користь. Тож розлучення, як бачите, було відносно мирним, радше за західними,
ніж за східними поняттями.
Чакрабон ненадовго пережив розлучення — вони роз’їхалися 1919 року, а 1920-го він помер від пневмонії. Катя ж у Європі ще раз знайшла особисте щастя, побравшись із американцем Гаррі Стоуном. Її син Чула полюбив свого вітчима, між ними встановилися чудові стосунки, Чула навіть вигадав для нього довірливе домашнє прізвисько Хін — це слово означає «камінь», як і «стоун» англійською.
Принц Чула з дружиною Елізабет Хантер, 1936 рік / wikipedia.org
Каті не дуже
сподобалося в Америці, а в Парижі жила вдова її брата зі своїми дітьми — ось
вона з чоловіком і перебралася в Париж, де прожила більшу частину свого життя.
А Чула навчався в Англії, і йому зрештою так там сподобалося, що він і
залишився там жити, одружився з англійкою і сам, мабуть, відчував себе саме
англійцем, а не американцем, росіянином чи тайцем.
Війна була
випробуванням для всіх, і ця родина не стала винятком. Катя з чоловіком
тимчасово перебралися до сина в Англію, повернувшись до Парижа після війни. А в
самого Чули виникла дещо несподівана проблема. Як я вже казав, він відчував
себе справжнім англійцем, бажав битися за країну, яку вважав рідною, — але на
заваді стали формальні перешкоди.
Річ у тім, що Таїланд
був у роки війни практично захоплений Японією, став її сателітом і навіть
офіційно перебував з Англією у стані війни. Тож Чулу довго не хотіли брати в
британську армію — за паперами він був підданим ворожої країни. З великими
зусиллями йому все-таки вдалося пробудити у військових бюрократів співчуття, і
його взяли на службу до берегової охорони — загалом, теж армія, проте ворога в
очі не бачила, комусь так було спокійніше… Після війни Чула став істориком,
написавши, серед інших, працю про історію своєї власної династії.
Сама ж Катя
дожила до 73 років, померла в Парижі і була похована на відомому російському
кладовищі в місті Сент-Женев’єв-де-Буа. Коли я там опинився і раптом натрапив
на її могилу, дуже багато чого згадалося… Чесно зізнаюся, що думав не тільки
про реальну Катю, чия доля, погодьтеся, виявилася щасливішою, ніж у романі (ну
й дякувати Богові), а про Катю зі сторінок прочитаної ще в школі книжки —
зворушливої і не забутої, незважаючи на минулі роки.
«Приходил военный
оркестр. Зажигались разноцветные лампочки. Гимназистки в шубках катались по
кругу, раскачиваясь и пряча руки в маленькие муфты. Гимназисты ездили задом
наперед или «пистолетом» — присев на одну ногу и далеко выставив другую. Это
считалось высшим шиком. Я им завидовал. Домой я возвращался раскрасневшийся и
усталый… Мой старший брат Боря, ученик реального училища и знаток математики,
ухаживал за Катюшей. Он танцевал с ней на коньках вальс. Даже капельмейстер
военного оркестра рыжий чех Коваржик поворачивался лицом к катку, чтобы видеть
этот танец. На красном лице капельмейстера (мы называли его «капельдудкиным»)
бродила сладкая улыбка».
Так, я розумію. Насправді було не зовсім так — але так теж було. Гарний письменник створює власний світ, і він цілком реальний. Є реальна історія — та є й дівчинка з київської ковзанки…
Борис Бурда
Немає коментарів:
Дописати коментар