четвер, 2 січня 2025 р.

ОДЕСИТ СЕРЕД СКРИПАЛІВ: Майкл Гуттман про одеське коріння світової скрипкової школи

  

Що вам відомо про Одесу? Багато чого, але точно не все. Бельгійський скрипаль Майкл Гуттман переконаний, що саме Одесі світ завдячує найкращою скрипковою школою, яка виховала музикантів найвищого рівня. Слідом за своїм учителем він вважає, що Одеса — це більше ніж місто, і навіть Париж трохи не дотягує до неї красою.

Сьогодні ви дізнаєтеся про нові музичні тренди, про те, як скрипка розмовляє з душею, і чому музику потрібно встигнути полюбити до сорока років.

У10 років він став наймолодшим скрипалем із прийнятих коли-небудь до Брюссельської королівської консерваторії. Сьогодні це видатний музикант, який входить до музичної еліти світу. Майкл Гуттман грає на скрипці Гварнері 1735 року, що колись належала великому італійському скрипалю Джованні Баттіста Віотті. На думку критиків, він демонструє «неймовірне багатство тонів і танучу красу звуку». Його називають «Шагалом серед скрипалів».

Гуттман є учасником і керівником музичних фестивалів по всьому світу. Зокрема консультантом легендарного Міжнародного музичного фестивалю Odessa Classics, який до війни щорічно проходив в Одесі на початку липня. Його президентом і творцем став український піаніст зі світовим ім’ям Олексій Ботвінов.

Сьогодні фестиваль представляє Україну у великому турі європейськими містами, об’єднуючи нашу країну та Європу в один культурний і смисловий простір. І знову на сцену фестивалю піднімається Майкл Гуттман — великий музикант і великий друг України.

Він настільки сповнений любові та вдячності до одеської школи гри на скрипці, що його можна не лише порівняти з Шагалом, а й сміливо назвати «головним одеситом серед скрипалів світу».

ОДЕСА — ЦЕ БІЛЬШЕ НІЖ МІСТО!

Як і більшість скрипалів у світі, я ріс зі знанням того, що таке Одеса: де вона розташована, хто в ній жив та працював. Цей інтерес не випадковий, адже багато великих скрипалів родом з Одеси. Тому для мене Одеса — це щось більше, ніж місто. У тому ж сенсі, в якому й Єрусалим.

Це не просто точка на карті. Одеса — велика культурна Ідея, що існує одночасно і у фізичному, і в духовному вимірі. Саме тому вона є батьківщиною такої кількості видатних музикантів. Уперше я приїхав до Одеси на запрошення Камерного оркестру Одеської філармонії, це було багато років тому.

І тоді ж я познайомився з видатним піаністом Олексієм Ботвіновим, тобто задовго до того, як кожен із нас став організовувати музичні фестивалі. Відтоді нас з Олексієм об’єднує справжня багаторічна дружба — на все життя! Для мене Одеса назавжди пов’язана з дружбою і юністю.

«МАЙЖЕ ТАК САМО ГАРНО, ЯК В ОДЕСІ!»

А ще Одеса асоціюється у мене з моїм улюбленим учителем — Борисом Гольдштейном, одним із великих скрипалів, яких дало світові це місто. Взагалі, в моєму становленні як музиканта одеська школа відіграла величезну роль: це відомі прізвища — Петро Столярський, Михайло Ямпольський та багато інших. Завдяки моєму вчителю я полюбив Одесу ще до того, як уперше побував там! Борису Гольдштейну дуже нелегко жилося в СРСР.

Крім усього іншого, радянська влада позбавила його можливості виїжджати за кордон. Але все ж таки у 70-ті роки йому дивом вдалося вирватися на Захід і оселитися в Німеччині. Я познайомився з ним уже на початку 80-х. Ми почали тривалий час спілкуватися, я показував йому Париж, возив у Брюссель, Амстердам… Це гарні міста.

Мій учитель погоджувався з цим, проте з одним уточненням: тут красиво, майже так само красиво, як в Одесі! Відтоді це стало в нас двох «класичним» жартом. І тепер, куди б я не поїхав — до Нью-Йорка, до Токіо, до Лондона, — я завжди повторюю: тут гарно, майже так само гарно, як в Одесі!

ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДЕРЕВО СУЧАСНОЇ СКРИПКИ

У певному сенсі одеська скрипкова школа стала у XX столітті найінтернаціональнішою школою у світі. Музиканти відрізнялися за рівнем таланту, але здебільшого це дуже хороші педагоги. Навіть у найбільшій у США Джульярдській школі разом з Іваном Галамяном викладали педагоги, більшість з яких були одеситами.

Мої бабуся та дідусь родом із Харкова та Житомира. Я народився в Бельгії від українських матері й батька. Як бельгійський скрипаль я пишаюся Бельгійською школою скрипки, яку прославили Анрі В’єтан і Ежен Ізаї. Та по-справжньому бельгійська школа відбулася, коли познайомилася спочатку зі школою Санкт-Петербурга, а потім і Одеси.

Якщо уявити цей процес як генеалогічне дерево, ми побачимо, як через польського скрипаля Генріка Венявського простягнувся зв’язок між Бельгією та Одесою. Таким чином одеська скрипкова школа стала найкращою в міжнародному масштабі.

Ви здивуєтеся, але сьогодні більшість студентів у музичних вишах Америки — нащадки одеських вихованців видатного педагога Петра Столярського.

ОДЕСЬКА ТРАДИЦІЯ СВІТОВОГО МАСШТАБУ

Говорячи про Одесу, ми можемо згадати того ж Давида Ойстраха і ще нескінченно довго перераховувати імена багатьох всесвітньо відомих скрипалів, які викладали в Одесі, навчалися в Одесі, виїжджали з Одеси й поверталися до Одеси викладати.

Мій учитель Борис Гольдштейн був яскравим представником одеської школи. Для неї характерне особливе звуковидобування, максимальна виразність гри з дуже сильною технічною базою. При цьому акцент робився на «оперній» грі, коли скрипка ніби підсвічує оперний вокал.

Ви знаєте, що у Гольдштейна ще за радянських часів навчався чудовий педагог Захар Брон, а перед цим він пройшов навчання в одеській школі Столярського. Згодом Брон зі свого боку став учителем Максима Венгерова, Вадима Рєпіна, Деніела Хоупа та багатьох інших. Одеська традиція і сьогодні жива й продовжує впливати на світове мистецтво гри на скрипці.

ФЕСТИВАЛЬ, ЯКИЙ «ПОДОРОСЛІШАВ»

Оскільки Одеса є дуже важливою частиною моєї особистої історії, я був щасливий, коли дізнався, що мій друг Олексій Ботвінов організував фестиваль Odessa Classics. Я мав честь взяти участь у найпершій музичній події фестивалю, опинитися на самому початку його історії. Я спостерігав за тим, як фестиваль розвивається та росте.

Сьогодні з дитини він перетворився на велику, красиву, дорослу людину. Дивно, але це перетворення відбулося за досить короткий термін — протягом буквально кількох років! Зазвичай становлення проєктів подібного масштабу розтягується на довгі роки. Такі фестивалі, як у Зальцбурзі, існують по півстоліття. А ось Odessa Classics наступного року виповниться 10 років, проте за цей час фестиваль набрав неймовірну міць.

Гадаю, це сталося і завдяки Олексію Ботвінову, і завдяки самій Одесі, куди дуже полюбляють приїздити музиканти, для яких вона є унікальним «місцем сили». Мені здається, що таке поєднання духовної енергії, теплого прийому, чудових залів та неймовірно чуйної публіки, що заповнює ці зали, ви не зустрінете в жодному іншому місті.

Я пояснюю успіх Odessa Classics тим, що фестиваль заповнив людям брак чогось важливого, якусь «чорну діру». Мені здається, люди давно чекали чогось подібного за участю найкращих зарубіжних та українських артистів.

 

ЛЮДИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ЇХ ЗДИВУВАЛИ

У самому слові «фестиваль», від латинського festivus — «святковий» — закладено ідею свята. Війна та фестиваль несумісні, як горе і радість. Тому, на жаль, поки що проводити фестиваль в Одесі неможливо. Але можна презентувати Odessa Classics у європейських містах, як торжество української культури, українського духу.

Фестивалі посідають особливе місце у світі класичної музики, бо притягують на свою орбіту абсолютно різних глядачів, виконавців, представників найрізноманітніших країн, культур і музичних традицій. Це створює особливий простір свободи.

Звісно, нічого такого немає в корпоративних проєктах із системою річних абонементів, коли перед організаторами стоїть завдання заповнити зал. Тому, щоб гарантувати комерційний результат, ви маєте дати глядачеві те, з чим він добре знайомий: відомий соліст, відомий диригент, 5-та Симфонія Чайковського, Скрипковий концерт Сібеліуса тощо.

Однак фестивалі, де є місце творчому експерименту, мають набагато більший резонанс, бо люди очікують, що їх обов’язково чимось здивують. Частота концертів на фестивалі у 6–7 разів перевищує частоту оркестрового абонемента. І це — виклик для публіки, який може стати для неї справжнім шоком або одкровенням. Я не раз спостерігав, як це відбувається в Одесі, а тепер у Таллінні, Цюриху, Бонні, Салоніках, Варшаві та інших містах.

ПРОВАЛИ І ЗЛЕТИ В ІСТОРІЇ МУЗИКИ

Дух свободи, будь-який творчий експеримент завжди приваблює молодь. Тому я оптимістично налаштований щодо майбутнього фестивалів. Я бачу на фестивалях класичної музики дедалі більше молодих людей. Сьогодні вони слухають не тільки рок, а й духовну музику поляка Хенріка Гурецького, китайця Тан Дуна, американця Філіпа Ґласса чи українця Валентина Сильвестрова.

Нині в тренді напрямок new age, натхненний подекуди католицькою, подекуди православною, подекуди індійською традицією, але адаптованою під сьогоднішню аудиторію. Подивіться, яка трансформація музики богослужбових текстів відбувається в української композиторки Вікторії Польової. Навіть старовинна музика бароко зараз отримує нове життя.

Цей процес постійної адаптації до смаків молодої публіки триває вже років 40. Періоди охолодження до музики в історії бували не раз — це нормально. Була Золота доба, на початку якої стояв Бах, а в кінці — Моцарт! А далі — провал, і всі почали говорити, що велике покоління пішло й велика музика закінчилася.

В історії музики не раз бували великі лакуни, та за падінням слідував зліт. Був дуже плідний період між двома світовими війнами — творили Пауль Хіндеміт, Ігор Стравінський, Арнольд Шенберг. Після Моріса Равеля і Клода Дебюссі трапилися Дмитро Шостакович і Сергій Прокоф’єв. А потім — знову прірва.

ПАДІННЯ БЕРЛІНСЬКОГО МУРУ

Можна сказати, що після падіння Берлінського муру в 1989 році і на Заході, і на Сході класична музика здобуває нове життя. Наприклад, якщо в роки холодної війни на Заході ти писав щось тональне, тебе оголошували реакціонером, фашистом і ретроградом. А у Східній Європі та СРСР, якщо ти наважився на щось атональне, тебе записували в декаденти та пособники капіталізму.

У підсумку з 1945 року, одразу після закінчення Другої світової війни, аж до початку XXI століття, між сучасною музикою і публікою теж існувало щось на кшталт Берлінського муру. І добре, що зараз під ударами інших стилів та ритмів, джазу, року, індійської музики Берлінський мур упав — музика знову стала гарною й цікавою.

У тому числі її пробив і рух американських мінімалістів: Філіпа Ґласса, Стіва Райха і Джона Адамса. Вони зробили велику справу, відновивши довірчі стосунки між композиторами і слухачами, які раніше вбивав надмірний інтелектуалізм у музиці.

На жаль, не до всіх одразу доходить, що середньовічна мелодійна «простота» — це закономірна реакція на надто складну, інтелектуальну музику.

РОЗМОВА МУЗИКИ З ДУШЕЮ

Я оптимістично налаштований, тому що у світі класичної музики з’явився свіжий вітер. Бо навіть якщо публіка не прийде на концерт Чайковського чи Сібеліуса, вона обов’язково прийде послухати щось нове. Важливо, щоб ми це розуміли і допомагали приходити на концерти молодим людям.

Класичну музику потрібно полюбити, коли ви молоді та щирі. Оскільки за музикою на концерти приходять до сорока. А потім у старшого покоління з’являється інша мотивація. Багато хто ходить на концерт, щоб зустрітися зі спонсором, зі своїм банкіром або діловими партнером, випити в антракті шампанського з важливими людьми.

Наше майбутнє — молодь. Ми конкуруємо за її увагу зі смартфонами, кіно та медіа. Класична музика — це не посилена динаміком, а акустична музика. Вона говорить безпосередньо з душею, а не намагається просто розважити слухача. Звісно, до неї сьогодні дістатися непросто.

Але класична музика має цей дивовижний талант — достукатися до душі людини!

Huxley

Немає коментарів:

Дописати коментар