Переосмислення грецьких міфів та протистояння радянському ладу: що треба знати про грузинську літературу

  

Увага всього світу зараз прикута до протестів, які тривають у Грузії: громадяни обирають не коритися режиму та нав'язаному протекторату Росії, а хочуть побудувати вільну країну.

І хоча на перший погляд вона здається далекою, нам варто пам'ятати, що між Кавказом і Східною Європою існує багато ниточок, а теми національного відродження та пошуку національної свідомості перегукуються в текстах як грузинських, так і українських письменників.

Суспільне Культура розповідає, що варто знати про грузинську літературу та які теми найчастіше виринали у творчості її авторів крізь часи.

PEN Ukraine 5 грудня опублікував заяву на підтримку грузинського народу, зазначивши, що підтримує грузинів у боротьбі проти авторитарної влади, яка обмежує європейську інтеграцію та встановлює проросійську диктатуру.

"Ми поруч з вами і віримо у нашу спільну перемогу. Хай живе вільна Сакартвело!" — йдеться у заяві.

Самі грузини дійсно називають свою країну Сакартвело, що означає "країна картвелів" і походить від назви грузинського регіону Картлі.

Назву "Грузія" використовують у світі близько 20 країн. А Литва, Ізраїль, Південна Корея, Японія уже відмовилися від цієї назви в офіційних документах. Більшість із них стали використовувати латинську назву Georgia, і єдина Литва з 2021 року використовує назву "Сакартвело".

На думку литовських дипломатів, варіант "Грузія" є російським, тому вони вирішили змінити назву на таку, яку використовують самі грузини.

В Україні досі продовжують користуватися назвою "Грузія", хоча у 2023 році у Верховній Раді зареєстрували проєкт постанови про запровадження історичної назви "Сакартвело".

Коли зародилася грузинська література

Витоки сягають IV століття, коли грузинський народ навернули до християнства і був розроблений грузинський алфавіт.

Дохристиянська література, схоже, була знищена, оскільки Грузія зазнала значних релігійних і культурних трансформацій внаслідок як впливу християнства, так і тривалої окупації спочатку Російською імперією, а потім і СРСР.

Грузинська усна традиція була зосереджена на баладах, піснях та легендах, найвідомішою з яких є легенда про Амірані.

Найдавніші грузинські написи (а це початок V століття) збереглися в Єрусалимі. А найдавнішим літературним текстом вважають "Мучеництво святої цариці Шушанік", який демонструє дохристиянську традицію письма.

Часом створення називають період між 476 і 483 роком, а авторство приписують Якову Цуртавелі, який нібито був сучасником та безпосереднім учасником описаних у творі подій.

Текст розповідає про життя та мученицьку смерть дружини картлінського правителя Варскена, яка відмовилася слідом за чоловіком, що шукав союзу з Персією, перейти в зороастризм. За це Варскен тяжко катував Шушанік і ув'язнив її в темниці, де вона померла через 6 років.

Цуртавелі стверджує, що був особистим духівником цариці, наводить свої розмови з нею, що надає його твору величезної цінності як історичному джерелу. Твір також містить значні відомості про державний устрій, історію, релігію, побут стародавньої Грузії та Вірменії.

Вперше "Мучеництво" опублікували аж у 1882 році. Його переклали російською, латинською, англійською, німецькою, французькою, іспанською та угорською мовами.

Першою грузинською друкованою книгою є італійсько-грузинський словник, надрукований у Римі в 1629 році, після того як Вахтанг VI представив у Грузії друкарський верстат і почав активно друкувати стародавні грузинські тексти.

Три види грузинського алфавіту — мргвловані, нусхурі та мхедрулі — ЮНЕСКО у 2015 році внесло до Репрезентативного списку культурної нематеріальної спадщини людства.

Грузинські письменники, про яких варто знати

Шота Руставелі

Особливо активним літературне життя в Грузії було у XII столітті, в епоху Шота Руставелі. Це грузинський поет, а значна частина дослідників вважає його одним із найвидатніших митців не лише середньовічної Грузії, а й загалом світової літератури.

 

Шота Руставелі. Національна бібліотека парламенту Грузії

Також він був державним діячем — займав посаду мечурчлетухуцеса (державного скарбничого) при дворі цариці Тамари, про що свідчить його підпис на акті 1190 року.

Поему "Витязь у тигровій шкурі" Руставелі вважають вершиною грузинської поезії. Її перекладено приблизно 60 мовами (зокрема й українською), а місцеві навіть називають її інколи другою Біблією.

Вперше твір надрукували в 1712 році, за ініціативою царя Вахтанга IV. Загалом віднайшли близько 160 рукописів, найдавніший з них датовано 1646 роком. Однак оригінал не зберігся.

Сюжет розповідає про пошуки зниклої царівни, яку спершу шукає таємничий витязь Таріел, а потім йому допомагає новопридбаний друг Автанділ. Деякі грузинські вчені-руставеологи вважають, що любовний конфлікт у поемі є зображенням особистих стосунків поета та цариці.

У поемі Руставелі міркує про гуманістичні ідеали Європи Середньовіччя: чемність, почуття любові, дружбу, ввічливість, завзятість та мужність. Герої поеми відважні й шляхетні. Персонажі не лише грузини: описані в поемі події розгортаються і в інших регіонах світу — на Аравійському півострові, в Китаї та Індії.

"Витязь у тигровій шкурі", з одного боку, лицарський епос із темами кохання та дружби, а з іншого — поема, насичена глибоко філософсько-психологічними питаннями, що стосуються людського життя взагалі. Поет досліджував ліберальні ідеї та гендерну рівність: "Левенята однаково є левами, незалежно від того, чи є вони самцями чи самицями".

Згідно з історичними джерелами, "Витязь у тигровій шкурі" переслідувала як світська, так і духовна влада. Відомо, що Руставелі навіть довелося залишити країну і знайти притулок в Єрусалимі. Сучасний критик Леван Брегадзе назвав Шота Руставелі "справжнім дисидентом свого часу".

Однак, попри це, текст міцно увійшов в грузинську культуру: в документах XVII—XVIII століття збереглися відомості про звичай, коли кожна шляхетна родина була зобов'язана дарувати своїй дочці або рукописну, або друковану версії поеми як частину її посагу.

Міхеїл Джавахішвілі

Двадцяте століття вважають золотим віком грузинської романістики. Саме тоді з'явився Міхеїл Джавахішвілі, якого зараз називають одним із головних архітекторів грузинської літератури.

 

Міхеїл Джавахішвілі. Національна бібліотека парламенту Грузії

Він починав як автор коротких оповідань, а згодом, у 1924 році, написав свій перший крутійський роман "Квачі Квачантірадзе", заклавши основу реалізму в грузинській літературі.

Сюжет оповідає історію життя Квачі Квачантірадзе у буремні роки початку XX століття. Народжений у грузинському селі, він вирізнявся спостережливістю, умінням втертися в довіру та нестримним потягом до грошей і насолод.

Квачі проникає до молитовні Григорія Распутіна, до царського палацу, бере участь у Першій світовій та громадянських війнах. А завершується все втечею з революційної Росії та Грузії, куди він ненадовго повертається. У 37 років у Квачантірадзе залишається тільки туга і смуток у добровільному рабстві у матрони публічного будинку в Стамбулі.

Втім, оскільки роман прославляв довоєнну Францію і засуджував російську революцію та радянське вторгнення в Грузію, нова версія, що вийшла у 1934 році, зазнала жорсткої цензури з боку радянської влади. Навіть у 2011 році для перевидання використовували текст 1934 року, а не 1924-го.

Як припускають критики, на той час у Радянському Союзі було б достатньо реальних прототипів, якими автор міг би надихнутися. Серед них:

• Василь Думбадзе, грузинський азнаурі і фінансист, сумно відомий своїми авантюрами та скандальною військовою кар'єрою у військовому міністерстві Російської імперії;
• Михайло Андроников, російський князь і авантюрист;
• Соломон Ашордія, грузинський шахрай, відомий фальсифікацією документів, який за допомогою підроблених банківських документів вкрав із російських банків близько п'яти мільйонів рублів.

Гротескний образ Квачі дозволив Джавахішвілі вказати пальцем на соціальну структуру та систему, яка породила таких "героїв". Він також дуже точно й правдиво проілюстрував моральний занепад керівних кіл Росії — тому, зрозуміло, інші романи Джавахішвілі були заборонені в СРСР.

Отар Чіладзе

Коли Отар Чіладзе опублікував свій дебютний твір у 1952 році, його одразу визнали блискучим і плідним поетом.

 

Але лише у 1973 році, коли текст, спочатку задуманий як поема на основі міфу про аргонавтів, більше не міг вписуватися у вірші, він написав свій перший роман "Ішов по дорозі чоловік".

Це був перший із шести його романів. І цей текст є абсолютно новою версією міфу про аргонавтів, які пливуть до землі Колхіди (що є західною частиною сучасної Грузії), щоб викрасти золоте руно.

Ясону, вождю аргонавтів, допомагає Медея, донька колхійського царя Еета, відома в грецькій міфології як "найбільша відьма світу", знавчиня трав і зілля; тому вони викрадають золоте руно і забирають його з Колхіди.

"Ішов по дорозі чоловік" — це роман про Медею, Еета та його царство, кохання, зраду й загибель світу. Деякі критики вважають, що все це — алегорія на руйнування та деградацію батьківщини Чіладзе спочатку під владою Російської імперії, а потім і під радянською окупацією.

Чіладзе, який писав роман на початку 1970-х років, здається, відчував, що міфічний всесвіт радянської епохи — як правління царя Еета — добігає кінця, і настане час для Грузії почати писати нову історію.

Роман перекладено англійською, німецькою, турецькою, чеською, словацькою, вірменською, російською та іншими мовами та вважається класикою сучасної грузинської літератури.

Загалом Чіладзе був одним із перших грузинських авторів, які у творах за допомогою своїх, часто ліричних, героїв підняв на поверхню питання про жахи більшовицького терору та післясталінський період, а також відкрив перед читачем усю гаму кольорів грузинської історії.

Також він став першим грузинським письменником, якого номінували на Нобелівську премію — у 1999 році за роман "Авелум".

Бесік Харанаулі

Бесік Харанаулі, якому зараз 78 років, є чи не найважливішим сучасним грузинським поетом. Літературну діяльність розпочав у 1954 році, а перша збірка вийшла друком у 1968-му.

 

Бесік Харанаулі. Arbeit an Europe

Від початку його поезія вирізнялася як нетрадиційна та модерністська; водночас автор продемонстрував тісні зв'язки з грузинською народною поезією.

У 1970-х роках, коли грузинська література здебільшого визнавала лише традиційні поетичні форми, твори Харанаулі справді здавалися революційними. Його поезії вдалося "легалізувати" і повністю утвердити білий вірш як стандартну поетичну форму.

У 2011 і 2015 роках Бесік Харанаулі був номінований урядом Грузії на здобуття Нобелівської премії з літератури, а його твори перекладали багатьма мовами.

Він автор понад двадцяти поетичних збірок і двох романів. Проте з усіх творів Харанаулі варто відзначити поему The Lame Doll ("Кульгава лялька"), написану в 1972 році.

"У радянській Грузії 1972 року тридцятитрирічний Бесік Харанаулі погрозив пальцем перед обличчям традиції: він не збирається романтизувати війну, писати про героїв чи прославляти радянську систему. Натомість він писатиме про боротьбу звичайної людини, антигероя, який впадає у відчай", — йдеться у передмові до англомовного перекладу поеми.

Текст описує звичайний день із життя однієї людини, акцентуючи увагу на екзистенційних проблемах.

Головний герой — людина пасивна, яка звикла до одноманітного способу життя — "людина, яка через свою бездіяльність і інертність не може встигати за сучасним життям". Одного звичайного ранку він прокидається з відчуттям чогось незвичайного і дивного. Він усвідомлює, що його життя витрачається даремно, і клянеться прагнути досконалості та абсолютної істини; однак Бог залишається глухим до нього.

Поет висміює цю ліричну людину, яка не може сформувати власне уявлення про події та проблеми, яка воліє, щоб за неї вирішував хтось інший, — герой жадає, щоб хтось сильніший підкорився і звільнив його від тягаря відповідальності. Головний герой також вважає справжнє кохання надто великим тягарем, тож і в коханні він виявляється невдахою.

Про що пишуть грузинські письменники

Грузинські письменники, завдяки багатовіковій історії та унікальній культурі, створили надзвичайно різноманітну й цікаву літературу. А текстами, що описують боротьбу з соціальною несправедливістю, та виступаючи за зміцнення демократичних принципів на батьківщині, вони суттєво вплинули на свідомість нації.

Репресії 1920–1930-х років також глибоко вплинули на грузинську літературу. Тих письменників, які відмовялися писати в типовому для СРСР стилі соцреалізму, переслідувала радянська влада за "декадентську" поезію. Найвідомішими з них були Тіціан Табідзе та Паоло Іашвілі, чия лірика часто поєднувала символізм та містику. Однак Іашвілі переслідували, поки він не покінчив життя самогубством у будівлі Спілки письменників Грузії в липні 1937 року, а Тіціан Табідзе був ув'язнений і помер у вигнанні.

 

Тіціан Табідзе. Національна бібліотека парламенту Грузії

Тепер, черпаючи натхнення з багатого історичного минулого своєї країни, грузинські письменники описують героїчні епохи, традиції, звичаї, віддзеркалюють перехід країни від радянської Грузії до суверенної держави.

Спираючись на історичні наративи, такі як історія могутньої цариці ХІІ століття Тамари, яка носила титул "цариці царів", та мученицької смерті цариці Шушанік, грузинські письменники досліджують феміністичні питання та гендерну рівність.

Література також досліджує питання толерантності, війни та значення миру в країні. Ба більше, грузинські письменники також примудряються вловлювати буденність і творити історії кохання, які перемагають усі проблеми.

Автори з Грузії часто підкреслюють культурну стійкість свого народу перед обличчям історичних негараздів, а також шукають відповіді на питання про свою національну ідентичність, місце Грузії у світі та взаємини з іншими культурами.

Які книжки грузинських письменників можна прочитати українською

"Витязь у тигровій шкурі" Шота Руставелі

Один з найвідоміших текстів грузинської літератури має кілька перекладів українською мовою. Однак не обійшлося і без проблем: Vep'his tqaosani дослівно перекладається як "у шкурі Vepchi". Мовознавці сперечаються, як правильно перекласти Vepchi — тигр чи пантера.

У 1937 році над перекладом працював Микола Бажан, і його "Витязь у тигровій шкурі" став класичним зразком, який вивчають у школах, а його переклад назви закріпився в Україні як стандартний.

Також над текстом працювали Микола Гулак ("Витязь у барсовій шкурі") та Григорій Халимоненко ("Витязь у барсовій шкурі", 1991).

Творчість Іллі Чавчавадзе

Ілля Чавчавадзе — грузинський діяч і письменник, основоположник критичного реалізму в грузинській літературі. Сьогодні грузини шанують Чавчавадзе як "некоронованого царя" (უგვირგვინო მეფე, ugvirgvino mepe) та "батька нації".

Українською мовою твори Чавчавадзе перекладали Борис Грінченко, Павло Грабовський, Павло Тичина та інші.

Повість "Розповідь жебрака" переклав українською Олександр Мушкудіані (1987).

Роман "Восьме життя (для Брільки)" Ніно Харатішвілі

Ніно Харатішвілі — письменниця, драматургиня, режисерка, найвідоміша діячка грузинського походження у сучасній німецькомовній культурі.

Роман "Восьме життя (для Брільки)" — знаменитий твір авторки, за який вона отримала премію Бертольда Брехта. Англомовний переклад увійшов до короткого списку Міжнародної Букерівської премії.

Розповідаючи історію однієї сім'ї, Харатішвілі змальовує становлення великого монстра — Радянського Союзу, що забирав життя і ламав долі людей та цілих народів.

Письменниця зауважує, що ця історія є більше особистою, аніж автобіографічною. Одна з головних героїнь роману Ніца, від імені якої ведеться розповідь, пише, як і її авторка, з позиції емігрантки в Німеччині.

Купити книжку можна у видавнитві "Комора".

"Зміїна сорочка" Грігола Робакідзе

Грігол Робакідзе — грузинський письменник, що працював у Німеччині та Швейцарії. Його ім'я на довгі десятиліття було викреслено з історії рідної літератури, оскільки він був автором книжок про Гітлера і Муссоліні у нацистській Німеччині. Втім, Робакідзе цікавила роль особистості в контексті маніпуляції масами, і тому з тою самою оптикою він писав про Леніна і Сталіна.

Роман "Зміїна сорочка" розповідає про небайдужість до Батьківщини, про повернення до коріння, яке завжди озивається в людині. Про минуле, котре перетворюється на теперішнє і визначає майбутнє.

Це чи не єдиний роман письменника, написаний грузинською мовою і вперше опублікований у тбіліському журналі "Мнатобі" ("Світоч").

У передмові до до німецького видання 1928 року Стефан Цвейг писав: "Завдяки роману Грігола Робакідзе ми вперше побачили грузинів. Про те, що вони наділені містичною силою і героїчним духом, я дізнався з книги молодого поета, завдяки якій він зробив велику послугу нам, а також своїй прекрасній батьківщині".

В Україні роман друкувало видавництво "Кальварія".

"Гурійський щоденник" Георгія Кекелідзе

Георгій Кекелідзе — грузинський поет, есеїст, з 2012 до 2024 року працював генеральним директором Грузинської національної парламентської бібліотеки.

 

Георгій Кекелідзе. Facebook/Giorgi Kekelidze

Він народився й виріс у Гурії, звідти й взялася назва книжки "Гурійський щоденник".

Ця книжка — документальна проза, побудована на спогадах із чітко вираженою авторською позицією і з елементами художності. Тут не лише приватні історії, а й справжні притчі, сповнені глибокого змісту.

Це автобіографічний есей, у якому особиста історія переплітається з історією цілого народу. Кекелідзе не лише пише про те, що бачив, чув, пережив, а й розставляє дуже мудрі, точні й повчальні акценти. Часом ставить лише запитання, право на відповідь залишаючи нам, читачам.

В Україні книжку видавало "Видавництво Аннети Антоненко".

Поліна Горлач

Журналістка, поетка, магістриня української філології – випускниця Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. У команді Суспільне Культура з квітня 2022 року.