«Там обстріли, але вони їдуть сюди на екскурсію». Як живе музей у Батурині, який воскрес після російського вогню

   

Батурин на Чернігівщині зустрічає тишею та яскравим сонцем. Лише біля цитаделі колишньої козацької фортеці можна зустріти жвавий рух: у білу «газельку» на сумських номерах радісно застрибують діти, у них щойно закінчилась екскурсія.

«Приїхали з Шостки, яка обстрілюється часто, але їздять до нас», — пояснює Любов Кіяшко, заступниця директорки заповідника «Гетьманська столиця». За пів години цю екскурсійну групу замінить ще одна.

Зараз у Батурині живе трохи більш як 2 тисячі людей, а саме місто радше нагадує село, але у XVII-XVIII ст. це була гетьманська столиця з населенням понад 10 тисяч людей. Аж поки сюди не прийшла росія. До неї звідси — трохи більше сотні кілометрів.

Коли почалася Північна війна між московським царством та Швецією, тодішній гетьман Іван Мазепа разом із козаками спершу воював на боці Петра I. Утім, у 1708 році він вирішив перейти на бік короля Карла XII, бо цар фактично відмовився захищати українські землі.

Дізнавшись про це, Петро I на знак помсти наказав стерти з лиця землі Батурин, а всіх його мешканців — убити. За різними оцінками, московити вбили тут до 15 тисяч людей, включно з тими козаками, які до останнього боронили столицю.

За кількадесят років місто воскресив інший гетьман — Кирило Розумовський, йому судилося стати останнім очільником середньовічної козацької держави. Він знову зробив Батурин столицею, а на схилі літ спорудив собі чималенький палац та Воскресенську церкву, де його після смерті й поховали.

По смерті останнього гетьмана у 1803 році в палаці оселився син Кирила — Андрій. Він володів палацом до своєї смерті у 1836 році, але за 10 років до цього замок пережив масштабну пожежу, внаслідок якої зазнав величезних руйнувань. По смерті Андрія Розумовського палац перетворився на пустку, а сам Батурин залишався звичайним провінційним містечком.

Небайдужі нащадки Кирила Розумовського прагнули відродити палац. Таким був його правнук Каміл, який, живучи в Австро-Угорщині, виділив кошти на реставрацію палацу, аби там надалі створили Музей народного мистецтва. Але цьому не судилося статися через вир Першої світової війни, а згодом — революції 1917-1921 років. А у 1924-му палац знову сколихнула велика пожежа.

Страждали й інші пам’ятки козацької епохи, але вже від рук комуністів. У 1927 році завідувач Конотопського краєзнавчого музею Олег Поплавський приїхав до Батурина з експедиційною групою та наказав розкрити склеп, де спочивало тіло Розумовського. Звідти вони викрали серце останнього гетьмана та заховали, а де воно зараз — досі невідомо.

За відновлення пам’яті про колишню гетьманську столицю взялися в перші роки незалежності. У 1993 році тут створили однойменний заповідник, який вмістився в одній будівлі — Будинку генерального суду (він же будинок Василя Кочубея — генерального судді за гетьманства Івана Мазепи).

А вже у 2008 році — до 300-річчя Батуринської трагедії — за програмою Віктора Ющенка тут відбудували цитадель зруйнованої фортеці, а заповідник отримав статус національного. За це вдячні батуринці назвали на честь четвертого президента України провулок, що веде до заповідника.

 

 «Нас оминула окупація, але ми все чули й чуємо»

У 2022-му, коли російські колони йшли наступом на Київ через Чернігівщину, колишня козацька столиця постійно здригалася від вибухів, однак не опинилася під контролем ворога.

Нині з сусідніх Конотопа та Глухова добре чутно звуки від «прильотів» російських КАБів та ракет, але, на щастя, сам Батурин від обстрілів не постраждав. Нещодавно місто спіткала ще одна біда: росіяни отруїли річку Сейм і у водоймі вимерло чимало риби. Пані Любов згадує — сморід чули по всьому місту.

У перші дні великої війни музейники почали ховати пам’ятки. На вікна наклеїли плівки, а поблизу історичних будівель наскладали мішки з піском, щоб захистити їх від прильоту уламків та пожежі.  Воскові фігури українських гетьманів заховали в підвалі.

Про туристів на початку повномасштабного вторгнення не йшлося, та влітку вже стало спокійніше і відвідувачів почали приймати. А вже восени 2022-го «Гетьманська столиця» зрівнялася за кількістю гостей з Києво-Печерською лаврою, яка до цього приймала найбільше гостей — понад 1 млн людей на рік.

«У 2021-му, попри Covid і все таке інше, ми прийняли 177 тисяч відвідувачів. Війна, звісно, вплинула, тут не в порівнянні взагалі. Але ось минулого року ми прийняли близько 70 тисяч відвідувачів. І це ще не враховуючи наших онлайн-виставок», — хвалиться пані Любов.

Шестеро працівників заповідника нині боронять країну — це наукові працівники, заступник директора, охоронець та електрик. Усі пішли на фронт добровільно.

 

«Ми постійно розповідали про Батурин, але нас не розуміли. Тепер розуміють»

Пані Любов веде до храму Воскресіння Господнього — невеличкої дерев'яної церкви, що стоїть посеред двору цитаделі. Її відбудували разом з фортецею у 2008 році, а тепер тут на великі свята, зокрема і в роковини Батуринської трагедії, проводять церковні служби.

Усередині сонячне проміння падає на військові прапори, які висять над портретами полеглих військових з Батуринської громади. Зворушливим голосом каже: «Це тепер наші небесні воїни».

Коли у 1708 році московити підійшли до Батурина та увірвалися до міста, батьки намагалися врятувати дітей та сховали їх у найбільш укріпленій частині фортеці. Тут же ховалися і деякі цивільні. Утім, коли військо Меншикова ввірвалося до міста, московити не помилували нікого та вбили всіх, хто тут ховався, а церква була повністю знищена.

Ми спускаємося у крипту храму, де покояться рештки вбитих батуринців, зокрема і дітей. Пані Любов вказує на фото віднайдених решток, що знайшли під час розкопок, коли відбудовували фортецю, — це залишки 14-річної дівчинки, яка ховалася від пожежі у зерновій ямі. Вона померла від задухи.

Поруч з домовинами, де покояться рештки вбитих батуринців, висять портрети дітей, а під їхніми фото дві дати — народження та смерті, останні датовані 2022 та 2023 роками. Це фотографії вбитих росіянами дітей після початку повномасштабного вторгнення. Інсталяцію назвали символічно: «Учора Батурин, а сьогодні — Буча».

«Багатьом людям до повномасштабного вторгнення багато що було незрозуміло. Про трагедію Батурина ми розповідали весь час. Ми говорили про всі трагічні сторінки історії. Але люди не розуміли. І коли воно повторилося, то тоді до багатьох прийшло усвідомлення, що ворог той самий залишився, і методи його ті ж самі залишилися, що і 300 років тому», — розповідає пані Любов.

 

 «Хочемо булаву знайти, хоча б Мазепи»

З крипти виходимо на вулицю. Пані Любов веде нас до зачиненого приміщення, яке зовні нагадує сільську клуню. Це арсенал, де в гетьманські часи зберігалася козацька зброя, а тепер — різне військове начиння. Цю інсталяцію відкрили у травні, а деякі артефакти теж віднайшли цьогоріч.

Попри війну і близькість до російського кордону, археологічні розкопки тривають, перерва була у 2022-2023 роках. Утім, цьогорічна експедиція була найбільш нечисленною за весь час.

Запитую, чи є щось таке, що хочуть знайти, але не знають, де воно заховане:

«Гетьманську булаву хочемо знайти, — відповідає пані Любов та продовжує: — Ми не знаємо, тут вона, чи ні, але точно знаємо, що на сьогодні жодної гетьманської булави в Україні немає: ані Хмельницького, ані Мазепи, ані Самойловича. Нам важливий кожен експонат».

Де зараз гетьманські булави — невідомо, але достеменно знаємо, що з Батурина (як і з багатьох інших міст) до росії вивезли чимало цінних артефактів. Найвідоміші — гармата «Лев», що стоїть у Кремлі, а також Мазепин дзвін. Вважалося, що він був зруйнований, але у 2015-му уважні науковці помітили його в одному з монастирів у російському Оренбурзі.

Далі йдемо до гетьманського будинку Івана Мазепи, себто козацького Офісу президента, жартує пані Любов. Колись це була велична будівля, але у 1708 році її повністю знищило московське військо Меншикова.

Заходимо всередину — там виставка воскових фігур гетьманів, деякі експонати вже підняли з підвалу, в якому вони зберігалися на початку повномасштабного вторгнення. Впізнаю всіх: Хмельницького, Виговського, Дорошенка, коли доходжу до Многогрішного, пані Любов виправляє: він — Дем’ян Ігнатович, а не Многогрішний.

Подейкують, що таке прізвисько він отримав через своє селянське походження, позаяк у селах прізвищ не було. Інша версія твердить, що Многогрішним його назвав гетьманський підскарбій Роман Ракушка-Романовський у своєму «Літописі Самовидця» через особистий конфлікт.

У найбільшій залі розташовані статуї Пилипа Орлика та Івана Мазепи. У кутку стоїть торбан — багатострунний інструмент, який хоч і схожий на бандуру, та його структура і гра значно складніша. Пані Любов розповідає, що охочих зіграти було небагато, але всі як один визнавали: інструмент не з легких.

 

 «А в яку сторону росія?»

Поки прямуємо до головної вежі цитаделі, запитую пані Любов про нинішнє життя батуринців. Розповідає, що з початком великої війни чимало виїхало в безпечніші регіони. Натомість до Батурина перебралися люди з Глухова. Любов Кіяшко каже: люди не хочуть їхати далеко від дому, бо вірять, що зможуть повернутися.

На вежу підійматися складно: сходи високі і їх багато. «Ось вам і фітнес на вечір», — жартує пані Любов. Питаю нашу екскурсоводку, в який бік росія. Вона вказує на північний захід. Саме звідти московити йшли спалювати місто у 1708-му, звідти ж прийшли захоплювати Чернігівщину у 2022-му.

300 років тому Батурин упав через дві головні причини: усередині міста вже були росіяни, а серед місцевих знайшовся зрадник — отаман Іван Ніс, який допоміг війську Меншикова пролізти в місто. Пані Любов вірить, що ця історія з Батурином більше не повториться.

Роман Мельник