Пітер Фальк: як склалася доля лейтенанта Коломбо

  

Пітер Фальк – актор, який втілив роль обожнюваного цілим поколінням детектива Коломбо в знаменитому однойменному серіалі.

Чи був Пітер у реальному житті таким же чарівним, добродушним, смішним, справедливим, а також люблячим, вірним чоловіком, як його культовий персонаж, розповідає “Караван історій”.

Складений удвічі папірець солодко пахнув карамельками. У кутку, просто на згині, затишно примостилася липка коричнева пляма, схожа на каракатицю. Пітер принюхався: арахісове масло, як він і припускав.

Що буде всередині, він приблизно здогадувався, але щоразу, відкриваючи подібні послання, відчував… Ні, не почуття глибокого задоволення, хоча і це теж, а якийсь священний трепет, немов укотре йому було дозволено пройтися по межі, де зустрічаються вигадка і реальність.

“Шановний містер лейтенант Коломбо, здрастуйте! Моя мама дуже любить дивитися ваш серіал і каже, що ви найкращий детектив на світі. Найчуйніший, найчудовіший і най-найрозумніший. А мені дуже-предуже потрібна ваша допомога…” – нерівний дитячий почерк, боязке прохання і надія на виконання. І так щоразу.

Пітера Фалька, точніше, Коломбо кого тільки не просили знайти: улюблених ляльок і плюшевих ведмедиків (у кількості, яка прямує до нескінченності!), самокати та велосипеди, навіть братика чи сестричку – “…адже їх же знаходять у капусті, правда? А ось мама з татом ніяк не можуть відшукати”.

Часом зустрічалися сумні історії. Несподівано “зниклий” батько, виявляється, нишком обзавівся новою сім’єю. Улюблена бабуся, яка перестала надсилати листівки і пропустила сімейне святкування Різдва, померла минулої весни, але батьки так і не наважилися сказати маленькій дівчинці правду.

З важким серцем деякі листи Пітер передоручав своєму секретарю: підібрати відповіді не завжди вистачало сил. Але загалом здавалося, що його офіс – щось середнє між конторою Санта-Клауса і Небесною канцелярією. До того ж у всепоглинаючу могутність телевізійного детектива, завжди в пом’ятому бежевому плащі, вірили не тільки діти.

Для всієї кореспонденції з позначкою “Детективу Коломбо” було відведено окрему шафу в робочому кабінеті. Смішно, але він справді часто думав про цю кімнату як про власність лейтенанта поліції, а не його, Пітера Фалька. І частенько зі сміхом повторював друзям: “Знаєте, у моєму домі оселилася якась дивна людина з поліції. Я не проти, але, чорт забирай, чому йому пишуть більше, ніж мені, відомому акторові?!”

 

“Коломбо: Повторний перегляд”, 1975 р.

Із почуттям гумору в Пітера завжди було добре. Хоча те, що це таке – бути не як усі, він усвідомив ще в ранньому дитинстві.

У трирічному віці у Фалька діагностували злоякісну пухлину правого ока. На той час, у далеких 30-х, варіант був тільки один – видалення. 

Він міг би до кінця днів існувати з тавром “скривдженого всіма інваліда”, але завдяки турботі батьків і власному життєлюбству обрав інший шлях.

Скляний протез не завадив Пітеру бути заводилою в класі і брати участь у шкільних спортивних змаганнях. Якщо вже його добряче діставали, він завжди міг ткнути пальцем у своє праве, штучне око і помітити:

– Цей малюк іноді пустує. Але ми з ним усе-таки на диво пристойно справляємося.

Народитися і жити у “Великому яблуці”, де Бродвей – осередок культурного життя, а скромніші театри щедрою рукою розсипані на кожному кроці, – це, знаєте, зобов’язує. У дванадцять Пітер уперше вийшов на сцену. І нехай це була всього лише оперета, поставлена в літньому дитячому таборі, – йому сподобалося.

Друга світова відвернула Фалька від мрій про майбутню акторську кар’єру. Одразу після закінчення школи він, як добропорядний громадянин, вважав своїм обов’язком записатися до армійських лав. Однак у 45-му, коли по всьому світу йшов тріумфальний наступ союзницьких військ, допомога напівсліпця не знадобилася: ні атестат, ні спортивні грамоти не допомогли. Фальк був обурений: вже він-то хотів і міг служити своїй країні.

– Ідіоти, що вони розуміють, – бурчав він нишком.

А потім послідовно вирушив по всіх приймальних комісіях, де були потрібні хоч якісь добровольці.

Військово-торговому флоту США він підійшов. Утім, тільки як кок: якщо новобранець не промахується ложкою-волокушею повз каструлю, то два в нього очі чи тільки одне, нікого не хвилювало.

– Зрештою, по-справжньому зрячим має бути тільки капітан у рубці. Але, до речі, “Титаніку” і це не допомогло.

У тяготах морської муштри Пітер провів півтора року. Причому йому знову стабільно не щастило на пригоди: щойно його корабель зібралися відправити для участі в ізраїльсько-єгипетській кампанії, вона закінчилася. Але ж душа жадала розвернутися. Довелося повертатися додому і вступати до університету.

 

Пітер Фальк із першою дружиною Еліс Майо, 1965 р.

Диплом бакалавра з літератури він отримав із легким серцем і важкими думками. А тепер-то що робити? Тому махнув до Югославії на цілих шість місяців – працювати на залізниці.

Після повернення Фальк знову вступив до університету, щоб хоч чимось себе зайняти…

– Ха-ха-ха, – хтось із приятелів тицьнув його в текст, надрукований бурим і незграбним шрифтом у суботній газеті. – Ти ніби як любив лицедійство. Можливо, у ЦРУ знайдуть тобі містечко? Будеш прикидатися шпигуном.

ЦРУ, зрозуміло, шпигунів не набирало. Принаймні, не так прямо, за оголошенням: приходьте, мовляв, до нас, у нас є кава і печиво.

Але все-таки… Чому б не спробувати?

Ніяких таємних зустрічей у секретних бункерах не було. Звичайний чистий акуратний офіс, дуже схожий на той, у якому він записувався в армію.

Його змусили заповнити багатосторінкову анкету, довго розпитували про походження батьків, вихідців зі Східної Європи (тут інтерв’юер ледь помітно поморщився).

Коли надійшла відмова, Фальк подумав, що це все через них. Як він помилявся! Отримати місце йому завадила служба на флоті. Точніше, умовне членство в профспілці цивільних морських працівників. У Штатах у цей самий час вирувало “полювання на відьом” сенатора Маккарті, а профспілку підозрювали в прокомуністичних настроях.

Засмучений невдачею, Пітер усе ще зовсім не розумів, чим зайняти себе в житті. Здавалося, всі найкращі його роки закінчилися разом з отриманням чергового диплома. “Але я ж не можу вчитися до самої смерті, треба б якось себе і забезпечувати”.

Містечко для розчарованого молодого чоловіка знайшлося в Гартфорді, столиці штату Коннектикут. Він – і посада клерка в муніципальному бюро… Складно навіть уявити більш невідповідне поєднання.

У перший робочий день Фальк примудрився загубитися в місті, насилу знайшов потрібну будівлю і безбожно запізнився. І продовжував спізнюватися постійно. Хто б міг подумати, що саме ця його хронічна нездатність приходити вчасно подарує можливість стати професійним актором!

Коротаючи вечори далеко від рідного дому, Фальк знову згадав про акторство. У місті була аматорська трупа, проте не було професійних курсів. Натомість у сусідньому Вестпорті вела групу легенда Бродвею – Єва Ле Гальєнн. Щосереди Фальк поспішав після роботи на заняття в інше місто і, зрозуміло, ніколи не встигав до початку занять. Роздратована постійними запізненнями учня, одного разу Єва суворо запитала:

– Молодий чоловіче, потрудіться пояснити, скільки це триватиме?!

– Вибачте, але мені доводиться їздити з Хартфорда, – не подумавши, ляпнув Фальк.

– Але ж там немає справжнього театру! Де ж ви, цікаво, граєте? Між іншим, я веду курси тільки для професійних акторів! – слово “професійних” пані Ле Гальєнн підкреслила з тією неповторною трагічною інтонацією, яка й зробила її знаменитою.

“Ось зараз я з тріском звідси вилечу”, – приречено подумав Фальк і приготувався тупотіти до виходу.

– Утім, якщо ви не профі, то зобов’язані ним стати, – кращого наказу він у житті не чув.

Уже наступного дня Пітер звільнився з бюро і перебрався під крильце Ле Гальєнн, а через кілька місяців повернувся в Нью-Йорк. І не просто так, а з рекомендаційним листом у велике акторське агентство.

Тепер Пітер по праву міг вважати себе справжнім актором. Кар’єра йшла непогано. Без особливого шику, проте критики відгукувалися про його гру позитивно. Що ж, знайшовши своє місце в житті, Фальк націлився на більше. А саме – на кінематограф.

Театральний агент чесно попередив його, що штучне око стане проблемою. Пітер не повірив, і даремно. На перших же кінопробах один із продюсерів їдко зауважив: “За таку ціну я можу отримати актора не з одним, а з двома очима”.

Це був підлий удар під дих. Відсутнє око ніколи не було для Фалька перешкодою. А тут – на тобі, отримай. Наступні проби також раз по раз виявлялися провальними. Продюсери весь час знаходили якісь відмовки, щоб віддати роль щасливчику без видимих вад.

Втім, врешті-решт Пітеру все-таки посміхнулася удача. Кілька крихітних ролей у прохідних фільмах – але на безриб’ї не перебирають. Принаймні, його помітили, а влитися в кіношне середовище хотілося все відчайдушніше.

Схоже, що його благання почув хтось там, нагорі. Хоча, на перший погляд, запрошення на проби в “Корпорацію ˝Вбивство˝” не обіцяло нічого багатообіцяючого.

Незважаючи на те що сюжет фільму крутився навколо реально існуючої банди, яка тероризувала Нью-Йорк у 30-х, кінокомпанія 20th Century Fox не збиралася в нього особливо вкладатися. На проби покликали, напевно, всіх другосортних театральних акторів, про більшість з яких ніхто ніколи і не чув, – дешево і сердито.

Пітер Фальк вирішив брати участь виключно з упертості і все того ж невгамовного свербіння “грати, грати і знову грати”. Проте конкуренція на кастингу була шалена. Коли йому повідомили, що беруть на роль кілера, він спочатку не повірив. Це було схоже на диво.

Нарешті він буде присутній на екрані не пробігом на задньому дворі! У нього хоч і не головна, але все-таки перспективна роль. Ну а те, що платять кілька доларів на тиждень і ставляться як до порожнього місця, – дурниця, не звикати. Що йому такі дрібниці, як брак грошей? Він іде до заповітної мрії.

Оскільки в кінокомпанії економили буквально на всьому, певну частину реквізиту і без того злиденним акторам доводилося добувати самостійно. Пітер обійшов не один магазин секонд-хенду, перш ніж знайшов те, що шукав, – плащ, що ідеально пасував для гангстера. Йому, принаймні, так здавалося. Хоча, чесно кажучи, у ньому він мав жахливо безглуздий вигляд.

Критики рознесли “Корпорацію ˝Вбивство˝” вщент. “Безглузда трата кілометрів плівки” – але, о боже, як вони були захоплені роллю Фалька! “Неможливо, неймовірно! Коли бачиш цього хлопця, що косить оком і тягне промову а-ля Марлон Брандо, здається, що це якась безглузда пародія на гангстера. А потім раптово щось змінюється, в його очах застигає лід – і перед вами безжальний, цинічний убивця, який без вагань наробить купу дірок у кожному”.

Якби не було цього фільму, не було б нічого. “Без Ейба Релеса я так і залишився б затрапезним акторкою в богом забутому театрі”, – пізніше згадував Пітер. Роль принесла Фальку номінацію на “Оскар” і купу пропозицій.

 

Режисерові Френку Капрі вдалося виявити комедійний талант актора у фільмі “Жменю чудес” (за неї Фальк отримав другу номінацію на “Оскар”). А вже роботу з ним Капра згадував як нескінченне задоволення: “Його гумор, дивовижне життєлюбство і працездатність змушували мене забувати про втому, біль і бажання вбити всіх на знімальному майданчику”.

Образ кумедного чоловічка в бувалому плащі став візитною карткою Пітера Фалька. Навіть якщо роль передбачала інше вбрання, привид цього пошарпаного твору кравецького мистецтва, здавалося, все одно маячив на горизонті.

Не те щоб Фальк був проти, проте зациклюватися на одному образі не хотілося. Тому, коли до нього звернулися з пропозицією зіграти головну роль у новому поліцейському серіалі, він відмовився.

Продюсери категорично наполягали, що детектив зобов’язаний бути саме таким: нешкідливим, навіть дурнуватим на вигляд тюхтієм, що викликає легкий сміх у глядачів і великий скепсис у злочинців. Ну хіба ж це поліцейський? Так, непорозуміння якесь. Тільки коли до умовлянь долучилася і дружина, Еліс Майо, актор здався.

У цей момент світ втратив Пітера Фалька, але придбав детектива Коломбо. Те, чого побоювався актор, сталося: він став заручником однієї ролі й одного образу – і ніколи про це не шкодував.

Якось він зауважив: “Я можу бути тільки вдячний долі за те, що вона подарувала мені можливість стільки часу грати цікавого персонажа. Я найщасливіша людина на землі”.

Щодо “стільки часу” Фальк жодного разу не кривив душею. Серіал ішов на телевізійних екранах ні багато ні мало 35 років. Можна сказати, все життя пройшло в ньому і навколо нього. Що, загалом-то, теж було чистою правдою.

Сказати, що Коломбо знали в усьому світі, – не сказати нічого. “Одного разу я був в Африці, в якомусь крихітному селі, де, напевно, один-єдиний телевізор на всіх, і знаєте що? Діти бігли за мною вулицею і кричали: ˝Коломбо! Коломбо!”

До створення серіалу доклало руку чимало відомих у майбутньому людей. Наприклад, одну з перших серій режисирував тоді ще зовсім молодий Стівен Спілберг.

 

Пітер Фальк із першою дружиною Еліс на церемонії “Оскар” 1975 року

В якийсь момент Пітер усвідомив, що настільки зжився зі своїм героєм, що переніс багато особистих рис на нього. Любов до деталей і перфекціонізм – речі, властиві Фальку і за межами знімального майданчика. Часом через це з актором було важко працювати. Доходило до того, що сцени з його участю доводилося перезнімати по багато разів. А Пітер усе був незадоволений – у нього своє бачення процесу. Якщо він вкладається в щось, то всією душею.

Дивно, але, пов’язавши себе з Коломбо, він зустрів на знімальному майданчику і нове кохання.

Здавалося б, у Пітера Фалька давній і стабільний шлюб, дві чарівні прийомні доньки, Кетрін і Джекі, але все покотилося в тартарари, коли перед об’єктивом оператора з’явилася вона, Шира Деніз, зухвала, енергійна, гарненька. І на двадцять два роки молодша!

 

Пітер Фальк із Широю Деніз у день весілля, 1977 р.

Розлучення і нове весілля вклалися менше ніж за рік. Найважче розрив переживали дочки, особливо старша, Кетрін. Батька вона обожнювала, і той факт, що він пішов у нову сім’ю, абсолютно вибивав з колії.

Вплив Фалька на неї був настільки великий, що, вибираючи професію, Кетрін не вагалася: вона стане приватним детективом. І все-таки, намагаючись заслужити батьківську любов і схвалення, ніяк не могла позбутися затаєної образи. Ніби вона біжить-біжить до нього, а він усе віддаляється. І ніяк не наздогнати, не отримати навіть крихти тепла.

Частково цьому сприяла Шира – їхні стосунки з Кетрін не склалися від самого початку. Можливо, тому, що сприймала її як основну конкурентку в боротьбі за любов Фалька.

Самому Пітеру теж діставалося. Вони настільки часто й бурхливо сварилися – і не менш бурхливо мирилися! – нерідко просто на публіці, що в Голлівуді цю парочку позаочі називали “Фальки, що воюють”. Здавалося, що їхній союз ось-ось розпадеться, але не тут-то було: подружжя взаємно вибачалося, дарувало одне одному подарунки, і на якийсь час у сім’ї знову запанували мир і спокій.

 

Із донькою Джекі, 1998 р.

Що й казати, Шира чоловіка обожнювала і підтримувала у всіх починаннях. Навіть у таких захопленнях, як малювання, шахи та бейсбол, хоча їй самій це було зовсім не цікаво. Не кинула вона його і в той момент, коли у Фалька почався стрімкий прогрес хвороби Альцгеймера. Він практично нікого не впізнавав і нічого не пам’ятав, проте Шира незмінно була поруч із коханим чоловіком.

Одного разу, за кілька місяців до смерті, Пітер покликав дружину, вперше за довгий час назвавши її на ім’я.

– Широ, люба, пам’ять мене підводить. Я ж був кимось відомим у цьому житті? Така жалість, ніяк не можу згадати.

– Зрозуміло, коханий, – Шира ніжно поцілувала чоловіка в задумливо наморщене чоло. – Ти був і є найкращим, найзнаменитішим детективом у світі.

– Я так і думав! – задоволено посміхнувся Пітер Фальк, лейтенант Коломбо.

 

Пітер Фальк написав автобіографічну книгу, яку назвав знаменитою фразою лейтенанта Коломбо – “Ще дещо: Історії з мого життя”. 2006 г.